Віталій Ярошенко

На Білолуцьк,марш! Спомини запорожця Никифор Авраменко 1918 год

http://www.ruslit.net/preview.php?path=%u0411%u0438%u043E%u0433%u0440%u0430%u0444%u0438%u0438%20%u0418%20%u041C%u0435%u043C%u0443%u0430%u0440%u044B/%u0410%u0432%u0440%u0430%u043C%u0435%u043D%u043A%u043E%20%u041D%u0438%u043A%u0438%u0444%u043E%u0440/&fname=



 II. На державній границі. Білолуцьк-Харківщина II. На державній границі. Білолуцьк-Харківщина ()

                                         1918 год

        По півторамісячнім одпочинку Кримську групу перекинуто на Харківщину, в Старобільський повіт. Полк і штаб дивізії, Наливайківський курінь, січові сотні, 2 кулеметні, сапери і кінна сотня розташувались в досить великім містечку Білолуцьку. Решта куреня — на границі. Далі на південь, вздовж границі незалежного тоді "Всевеликого Війська Донського", стали полки Дорошенківський, Богданівський і Гайдамацький. Штаб корпусу знаходився в Старобільську, куда одійшов кінний Гордієнківський полк з кінно-горним дивізіоном. Батареї легкої польової артилерії находились при піхотних полках; тяжка артилерія, інженерний полк з парком, броневий дивізіон розташувались на ст. Сватово.
        Корпус був в стадії організації, мав повні кадри старшин, одначе лічив тілько половину піхотних частин.
        Перенесено мене до штабу дивізії настаршого ад'ютанта по оперативній часті, а в недовгім часі — коменданта штабу. Ставило то мене на поважнім служебнім щаблі, давало можливість глибше ввійти в штабну працю, познайомитись ближче з командирами полків, куренів, батарей. Крім того, давало можливість нав'язання стосунків з волостями в районі розположення частин, вимагать виконання деяких праць і достав для військових потреб, а заразом і потреб населення.
        Ремонтовано мости і дороги, саджено дерев'я, достачано фурманки. В праці брали уділ саперні і піхотні сотні. Значно збільшився стан Січових сотень коштом дезертирів з австрійських частин. До Гайдамацького полку влилось коло 1000 охотників з донецьких шахт і металургічних заводів.
        Впроваджено нові зміни до означення рангу і назви. Знесено титул "отаман". Прапорщик і підпоручик носили звання хорунжого, поручик і штабс-капітан без річного стажу команди ротою — значковий, шт. — капітан з стажем і капітан — сотник, підполковник — військовий старшина, полковник — без зміни. Генеральські ранги були: генерал-хорунжий, генерал-поручик і генерал-полковник.
        Належало провірить старшинські документи і ствердить остатній чин в російській армії. Бралось під увагу право на наступний чин і робились одповідні представлення.
        Випало це мені по першій посаді в штабі дивізії. Була не одна несподіванка. Командир-сотник, одважний і цінимий, був унтер-офіцером. Скромний чотовий був поручиком з золотою зброєю. Курінний в Гайдамацькім полку Волох, з Георгієм і золотою зброєю, людина шаленої одваги і рішучості, без військової освіти і з мінімальною загальною освітою, здобув в боях чин капітана і найвищі одзначення!
        Був він типом фанатика — отамана "голоти", любимець Петлюри. Умів грать на молоді своєю погордою смерті в бою і демагогічною поставою до всякого начальства.
        З Києва приїхав генерал-хорунжий Приходько і перепровадив докладну інспекцію всіх частин корпусу.
        Невисокого зросту, збитий в собі, одразу пізнавався як вроджений кіннотник. Мав коло 40–45 літ, знався на військовій справі докладно.
        Видно було, що інспекція випала добре. Як кавалерист, генерал Приходько висловився з найвищим узнанням про вигляд, порядок і порушення гордієнківців і кінно-горного дивізіону.
        Од'їжджаючи, сказав, що інспекцію перевів по особистому розпорядженню гетьмана і воєнного міністра.
        Нас в Києві багато уважає за збиранину, нічим не подібну до регулярних частин. Німці уважають нас за підрозділи громади наслідства Центральної Ради.
        Приступлено до організації кадр 6-ти корпусів, дивізії гетьманської гвардії сердюків.
        Малось вибрать частину старшин і підстаршин од нас та втілить до тих кадрів, а решту розформувать.
        Тепер він представить правдивий стан наших частин. Недавно зоставила нас двістіособова група офіцерів-росіян. Для їх війна не кончилась. їхали на Дон і, прощаючись, дали слово честі ніколи, в ніяких обставинах не битись з нами. В пізніших трагічних хвилях слова додержали.
        Наступили пересунення в полку.

І курінь обняв Зелінський, II — Дубовий. Січові сотні розрослись, і намічалось розгорнуть їх в курінь, а богунівців злить з наливайківціями. Отримано перший наказ по військовій офідії Української Держави з затвердженням рангів і підвищень в корпусі.
        Болбочана затверджено військовим старшиною з підвищенням в полковники.
        Зелінського затверджено значковим.
        Як раніше говорив, був це старшина надзвичайної одваги і ініціативи. Герой прориву через Сиваш, поважаний старшими і товаришами, дбаючий про своїх підлеглих, Михайло Зелінський не мав щастя в посуванні по щаблях служебної драбини. Представлення до вищого рангу чи високих бойових нагород десь залежались. В Російській армії це траплялось часто.
        Третім був я. Затверджений значковим іпідвищений в сотники (Наказ по військовій офіції№ 28, $ 1 і 2). Старшинство лічилось од дня 18. IV. 1918 р.
        Бачив представлення на себе і Михайла. Сам писав на других. Одначе чув, що сталась несправедливість, як тоді, коли я дістав Георгія, а Петров — Володимира. Сам охоче пішов би під команду Зелінського. А він мені віншував без крихти зависті. Стали ми приятелями. Був людиною високої вартості.
        Після інспекції ген. Приходька зайшли зміни на вищих щаблях. Полковник Петров назначався інспектором кінноти, од'їхав в Київ. Гордієнківський полк обняв полковник Продьмо, першорядний кіннотчик, симпатичний і культурний, знавець свого діла.
        Петров був самолюбом, демагогом і псевдодемократом. Як командир і офіцер Генерального штабу, не потребував шукать у козаків дешевої популярності. Вистачало, що був людиною хороброю.



        На Десні
        Одізвано в кадри Полтавського корпусу полковника Сікевича. Одійшов к-р Богданівського полку полк. Шаповал. В кінці зоставив запорожців ген. Натієв.
        Корпус звертався в дивізію. Богданівський полк обняв військовий старшина Лубенецький, Гайдамацький — полковник Сільванський. Болбочан вертавсь на 2-й полк. Штаб дивізії звернуто і розділено старшин по полках. Новий к-р дивізії генерал-хорунжий Бочковський оказався для нас зовсім чужим, нетактовним, без найменшої орієнтації в нових для себе умовах. В першім своїм виступленні перед вистроєним полком спіткав його прикрий конфуз.
        На привітання: "Здорово, українци!" — ні одного голосу… Ще раз: "Здорово, українци!" — знову гробове мовчання, а потім глухий шум в рядах.
        "Это что значіт, полковнік?"
        "Струнко-о! Полк праворуч! Чотами, правим крилом заходь, на Білолуцьк марш!" — подав команду Болбочан. Стройними колонами полк помаширував, ображений і обурений. Якби не становча команда полковника, могло кінчиться гірше.
        Причиною змін були прикрі випадки складання присяги вірності гетьманові і його урядові. Гордієнківці одмовили, а в Гайдамацькім полку тоже був заколот. Гордієнківців розформовано. Одійшло тоді багато козаків і старшин. Всі полки значно зменшились.
        У кінці липня 2-й Запорозький піший полк з двома батареями скеровано на Чернігівщину. Там обсаджено границю од Стародуба і по Десні коло 90-100 км.



Обновлен 22 янв 2015. Создан 20 янв 2015



  Комментарии       
Всего 2, последний 2 года назад
viy48 22 янв 2015 ответить
Армія Української Народної Республіки

Після революції Болбочан активно розпочав організацію українських військових частин і допоміг у формуванні 1-го Українського полку імені Богдана Хмельницького з частин російської армії. Сформував з добровольців 5-го корпусу Південно-Західного фронту російської армії 1-й Український Республіканський полк. 22 листопада 1917 року Петра Болбочана призначено командиром полку. На початку грудня 1-й Український полк був ліквідований з наказу корпусного солдатського комітету, що перебував під контролем більшовиків. Незважаючи на опір Болбочана, полк було роззброєно, а казарми — підірвані та розбиті гарматами. Значна кількість українців загинула.

У січні 1918 року, напередодні більшовицької окупації столиці, П. Болбочан і частина старшин з великими труднощами дісталися Києва. Хоча офіційного дозволу не отримав, формує військовий підрозділ — Республіканський курінь. На чолі цього куреня П. Болбочан взяв участь у придушенні січневого повстання більшовиків у столиці. Невдовзі Республіканський курінь реорганізовано у 2-й Запорізький піший курінь та приєднано до Окремого Запорізького загону, командиром якого призначили генерала К. Прісовського.
П.Ф.Балбачан під час навчання в Чугуївському юнкерському училищі.

Співпрацює з Українською партією соціалістів-самостійників.

Відступаючи з Києва, Окремий Запорізький загін прикривав від'їзд уряду УНР. Після відходу до Житомира П. Болбочана призначили губерніальним військовим комендантом Волині.

Після укладення Берестейського миру Окремий Запорізький загін брав участь у наступі на Київ разом із Січовими Стрільцями та Гайдамацьким кошем Слобідської України, керованим Симоном Петлюрою.

2 березня 1918 року — 2-й Запорізький курінь на чолі з Петром Болбочаном, випереджаючи німецькі війська, першим увійшов до Києва.

4 березня 1918 року Окремий Запорізький загін відправили на більшовицький фронт в авангарді німецьких військ. У березні запоріжці визволили: Гребінку, Лубни, Ромодан, Полтаву.

12 березня Запорізький загін реорганізовується у Запорізьку дивізію під командуванням генерала О. Натієва. Петра Болбочана призначають командиром 2-го Запорізького пішого полку. Він став найбільшим і найкращим полком Запорізької дивізії. На прапорі полку довкола тризуба був напис «З вірою твердою в конечну перемогу вперед, за Україну!».

10 квітня 1918 року штаб запоріжців отримав таємний наказ уряду УНР — випереджаючи німецькі війська, захопити Крим. Петро Болбочан призначений командиром Кримської групи Армії УНР на правах дивізії.

22 квітня Кримська група захопила Джанкой — першу вузлову станцію Криму, а 24 квітня — Сімферополь.

У червні 1918 року, за гетьмана Павла Скоропадського, розпочався наступ більшовиків на Україну. Дивізію Петра Болбочана відправили на охорону українсько-російського кордону на північ від Слов'янська. Протягом трьох місяців запоріжці вели виснажливі бої з більшовиками.

5 листопада 1918 року отримав звання полковника армії Української Держави.

У листопаді 1918 полк під командуванням Болбочана одним з перших перейшов на бік Директорії УНР і був основною силою у повстанні проти гетьмана П. Скоропадського. Полковник підтримав антигетьманське повстання, проте висунув умову — зберегти від руйнування державний апарат. (Згодом ця умова була порушена.)

Він категорично виступав проти спільних дій з більшовиками. Болбочан вважав, що варто боротися лише за «самостійну демократичну Українську Республіку, а не за єдину Росію, яка б вона не була, монархічна чи більшовицька».

У грудні 1918 року — Директорія УНР призначила Болбочана командувачем Лівобережною групою Армії УНР, яка протистояла наступу Червоної армії зі сходу. Як підкреслювали сучасники, «полковник Болбочан — найвизначніший отаман української армії того часу…». Він був успішним командиром, якого поважали і прості солдати, і старшини, викликав заздрість у бездарних воєначальників-кар'єристів та ненависть у ворогів. Через його тверду позицію та військові успіхи у боротьбі з Червоною армією, за Петра Болбочана («живого чи мертвого») більшовики обіцяли 50 тис. крб. 22 грудня за наказом Головнокомандуючого отамана С.Петлюри перед Чорноморською дивізією, що входила до Осадного корпусу, було поставлене завдання зайняти і захищати фронт проти радянських частин по лінії Глухів – Шостка – Новгород-Сіверськ і, очистивши залізничну лінію Гомель-Бахмач, утримувати її. Дивізія переходила у підлеглість командуючого Лівобережним фронтом отамана П.Болбочана.

Крім того, Запорізький корпус під командуванням Петра Болбочана, корпус Січових Стрільців Євгена Коновальця та дивізія Володимира Оскілка були основою армії УНР. У цих частинах панувала зразкова військова дисципліна, вони були найбільш дієздатними та найкраще виконували поставленні завдання.

На перший погляд дивно, але ці найбільш дисципліновані, національно свідомі й вірні Директорії війська, були піддані найбільшій критиці й шельмуванню. Про них поширювались різні чутки, критичні висловлювання постійно з'являлись у пресі (особливо підконтрольній більшовикам, та тим, хто їм співчував). Голова Директорії Володимир Винниченко, а за ним й Головний отаман Симон Петлюра все більш підозріло дивились на успішного полководця.
Наступ на Київ

Після вимушеного відступу військ Болбочана з Харкова, полковника звинуватили у залишенні міста Червоній армії без бою. Ніхто не звернув увагу об'єктивні обставини, в яких опинилася українська армія. Якби не цей відхід, то УНР втратила б найкращі військові частини.

Не мовчав і сам Болбочан. Він різко критикував непослідовну, суперечливу політику уряду УНР та його міністрів. Вказував їм на явні помилки та прорахунки.

22 січня 1919 року Болбочана усунули від командування Запорізьким корпусом. Його заарештовують за наказом сотника Омеляна Волоха — командира Богданівського полку на Лівобережному фронті (який згодом вдався до низки антиурядових акцій і, зрештою, вкравши державну скарбницю, перейшов на бік більшовиків).

26 січня 1919 року в Києві він оприлюднив свого листа, в якому, зокрема, казав: «Бідна Україна, ми боремося з большевизмом, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ним, а український новопосталий уряд УНР йде на зустріч большевизмові й большевикам!.. Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, (а) лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці замість того, аби бути самими звичайними урядовцями і писарцями.»

Почалося слідство, яке не дало підстав для звинувачення Болбочана. Слідство зайшло в тупик, але не припинилось. Представники лівих соціалістичних течій на чолі з В. Винниченком вимагали для Болбочана суворого покарання, вбачаючи у ньому перешкоду на шляху порозуміння із радянською Росією, на бік якої вони схилялися. Паралельно розпочинається нова хвиля цькування П. Болбочана у пресі. Виглядає на те, що всі ці події були зрежисовані з одного центру.

Залишаючись під вартою без суду і слідства, Болбочан був переведений до Станіслава (нині Івано-Франківськ), де була тимчасова столиця Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), під нагляд місцевої влади.

Проте полковник, замість того, щоб тихо пересидіти деякий час, постійно критикує головне командування армії УНР, уряд і самого Петлюру, кажучи про них, як про дрібних авантюристів та інтриганів, в ультимативній формі вимагає прискорення розслідування, адже проти П. Болбочана нема жодних доказів.

«Запоріжці» не раз зверталися до командування УНР з проханням повернути їм колишнього командувача. На цьому наполягали командири Запорізької групи.

Тим часом, втративши Київ, Житомир, Вінницю на початку червня 1919 року, Армія УНР опинилася затиснута більшовицькими військами на незначній території Поділля. Директорія та Уряд перебували у містечку Чорний Острів, єдині боєздатні частини — Запорізький корпус, у Проскурові, Січові Стрільці у Старокостянтинові.

Болбочана викликають до Чорного Острова, де він зустрічається з Петлюрою. Йому ставиться завдання — формування частин з українських полонених в Італії. Болбочан погодився. Проте уряд УНР чомусь всіляко відтягує нове призначення.

6 червня 1919 року — очікуючи на нове призначення, П. Болбочан приїхав до Проскурова. Керівники групи звернулися до інспектора УНР при дивізії, з проханням про повернення П. Болбочана. На підставі цього звернення інспектор Микола Гавришко наказав Петру Болбочану «негайно вступити в командування військами Запорізької групи». М. Гавришко зробив це відповідно до закону УНР про інспекторів. Мотиви — необхідність зміцнення армії і врахування настроїв найбільш дисциплінованого її підрозділу. Про свій наказ інспектор повідомив керівництво.

Проте, 9 червня з'явився наказ, у якому Болбочана і Гавришка звинуватили у самовільному захопленні влади. Розпочалося нове слідство. Болбочан мав змогу втекти від слідства. Але не зробив цього, прагнучи довести, що за ним немає жодної вини.

10 червня 1919 року — Болбочана заарештували без жодного опору. Був звинувачений (разом з В.Оскілком) у намаганні призначити головою Директорії Євґена Петрушевича.[1]

12 червня 1919 року над ним відбувся військово-польовий суд. Балбачан звинувачувався у невиконанні наказу, незаконному захопленні командування корпусом та участі в широкомасштабній змові з метою державного перевороту в умовах військового часу. Вирок, підписаний О. В. Осецьким, — смертна кара. Помилування П.Балбачана, як вважає І.Мазепа, вело б до подальшої анархії. Він, зокрема, пояснював це тим, що Петлюра
« «при всій лагідності своєї вдачі все-таки хотів суворою карою покласти кінець виступам тих груп, що в найтяжчий момент нашої боротьби ганебно й безглуздо руйнували фронт».[2] »

.

Посилаючись на те, що заколот Балбачана виявився останньою спробою правих сил захопити провід в армії, І.Мазепа робить висновок, що дії С.Петлюри були правильними.

28 червня 1919 року о 22-й годині Петра Балбачана розстріляли на станції Балин (нині на території Дунаєвецького району Хмельницької області).

Там же, за півкілометра від станції, було поховано його тіло.
viy48 22 янв 2015 ответить
Володимир Сікевич народився 23 серпня (5 вересня) 1870 р. в с. Тараща на Київщині, в родині предводителя місцевого дворянства й голови мирових суддів Таращанського повіту Василя Милетєвича Сікевича та доньки професора Київської духовної Академії Данила Смолодовича — Наталії.
Освіта

Після закінчення 1888 року 3-ї Київської класичної гімназії — на службі в російській армії. Військову освіту здобув у Володимирському Київському кадетному корпусі, Київському піхотному юнкерському училищі (1890). Служив у 131-му піхотному Тираспольському полку ад'ютантом командира батальйону, командиром роти, помічником командира батальйону.
Сім'я і діти

Весною 1901 р. Володимир Сікевич одружився з донькою полковника 15-го Шліссельбурзького полку Владислава Косьмінського — Вандою. В них були діти Наталка та Леонід. Наталка вийшла заміж за полковника царської армії Жана Луї Морея де Морана (сина графині Марії Лемсдорф). Свідком у них на весіллі був князь Трубецький. Леонід одружився в Торонто з Кей Кларк. Всі вищезгадані особи померли та поховані в Канаді.
Офіцер російської армії

За заслуги в російсько-японській війні 1904–1905 рр. у березні 1907 р. дістав орден Станіслава 3-го класу. 28 жовтня 1908 р. штабс-капітана Сікевича було підвищено до рангу капітана.

У роки Першої світової війни — на Південно-Західному фронті, командир 6-го піхотного Ладозького полку, помічник командира 36-ї піхотної бригади. Нагороджений п'ятьма орденами і Золотою Георгіївською зброєю.
Воєначальник української армії

В українській армії — з листопада 1917. На початку 1918 — старшина створеного Симоном Петлюрою Гайдамацького коша Слобідської України. Брав участь у боях з більшовицькими військами під командуванням М. Муравйова за Київ.

У березні 1918 призначений командиром 3-го Гайдамацького полку, який входив до складу Запорізької дивізії, визволяв від більшовиків Лубни, Конотоп, Полтаву, Харків. У квітні 1918 очолив Донецьку групу у складі трьох піхотних, гарматного та інженерного полків, яка мала завдання звільнити Донбас. 15 квітня війська під його командуванням зайняли Барвінкове, згодом здобули Слов'янськ, Бахмут, Микитівку, Колпаків. Наприкінці квітня частини групи вийшли на кордон з Росією.

У період Гетьманату військові частини під командуванням генерала Сікевича охороняли східний кордон України. На початку 1919 генерал Сікевич виїхав до Австрії, де як військовий аташе очолював репатріаційну комісію та водночас формував з колишніх військовополонених підрозділи для Армії УНР.

З 9 грудня 1920 виконував обов'язки посла УНР в Угорщині. Наказом по Війську УНР від 28 серпня 1922 р. його підвищено до рангу генерал-хорунжого.
Життя за кордоном

1924 виїхав до Канади, оселився у Торонто. Був організатором і керівником управ ветеранських організацій вояків Армії УНР, головою Ради Хреста С.Петлюри.

В Канаді Сікевич очолював антибільшовицький рух. Був видатним політичним діячем, його називали «Український Лев». На зустрічі з королевою Єлизаветою та королем Георгом представляв українських вояків. На ювілей Сікевича приїхало 2,5 тисяч гостей.

27 липня 1952 р. 82-річний генерал Сікевич пішов із життя. За поховання свого Почесного голови взялася Українська стрілецька громада, на похорони прибуло 3,5 тисяч людей, похорони тривали 5 днів. Тіло генерала було перевезено до аудиторії УНО для прощання. Біля труни, на яку було покладено прапори України і Канади, нагороди й шаблю генерала, вишикувалася почесна варта: члени УСГ, Братства Карпатських Січовиків, Українського відділу Канадського Легіону, Союзу бувших Українських вояків і Станиці УПА.
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником