Віталій Ярошенко

Що таке Слобожанщина і хто такі слобожани

Ирина Магрицкая Филолог, общественный деятель, журналист



10 ноября 2013, 23:50

Чимало наших співвітчизників — представників старшого й середнього покоління — залишились заручниками старої ідеологічної системи, яка методично формувала у своїх громадян радянську ідентичність, що базувалася на інтернаціональному історико-культурному ландшафті. У результаті такого «виховання» в нас поступово стиралася історична, генетична (національна) пам’ять, яку віками зберігали наші предки. Ми ставали тими, кого презирливо називають «гомо-совєтікус», тобто перетворювались на «іванів без роду і племені».

За президента Л.Кравчука вже в незалежній Україні з паспортів наших громадян було вилучено графу «національність», що аж ніяк на сприяло відновленню нашої генетичної пам’яті, яка вже сама по собі робить із нас людей, або ж істот на ймення «гомо-сапієнс».

А як ми сьогодні самоідентифікуємося за місцем проживання? Або називаємо себе «харків’янами», «львів’янами», «одеситами», «тернополянами», «киянами», «луганцями», «старобільчанами», «сватівчанами» тощо (за назвою своєї малої батьківщини), або просто кажемо, що ми — «громадяни України».

На відміну від Російської Федерації, яка (як і будь-яка інша імперія) об’єднала у своєму складі території, на яких проживають різні народи, — Татарстан, Башкортостан, Інгушетію, Чечню, Адигею, Мордовську республіку, Біробіджан, Чукотський округ, республіку Комі й багато інших, Україна (як і більшість європейських країн) традиційно поділялася на власне українські етнографічні регіони, що розрізняються не за національними, а лише за культурно-побутовими й діалектними ознаками. Такими регіонами в географічних межах самої України є Полісся, Волинь, Гуцульщина, Галичина, Буковина, Покуття, Поділля, Середня Наддніпрянщина, Слобожанщина, Південний, або ж Степовий, етнографічний район; а за межами України — в місцях компактного розселення українців — це Зелений Клин (південна територія Далекого Сходу Російської Федерації), Жовтий Клин (середнє й нижнє Поволжя), Малиновий Клин (Кубань), Сірий Клин (південний захід Сибіру й північний Казахстан), Стародубщина (південно-західна частина Брянської області), Берестейщина (Брестська область Бєларусі), Закерзоння (на захід від лінії Керзона в Польщі), Мармарощина (закарпатська Румунія), Пряшівщина (закарпатська Словаччина).

Слобожанщина, або Слобідська Україна, охоплює майже повністю Харківську область, південні райони Сумської, північні Донецької і Луганської областей України, а також більшу частину Бєлгородської області, південні райони Курської, південно-східні Воронізької й західні райони Ростовської областей Російської Федерації.

Щодо Луганської області, то головна водна артерія — річка Сіверський Донець — етнографічно ділить її на дві частини: південна частина (за радянської доби за нею як за промисловим регіоном закріпилася назва «Донбас»; причому ця назва абсолютно не враховувала етнографічні особливості мешканців краю, які жили тут задовго до промислового будівництва) належить Степовому регіону, а північна частина (сільськогосподарські райони Луганської області) — Слобожанщині.

А чи багато знань про традиційну культуру та побут зберігають сучасні мешканці півночі Луганщини або ж міські мешканці, що генетично походять зі Слобожанщини? Чи всі вони сьогодні є носіями слобожанського діалекту, який разом з іншими діалектами утворює прекрасну палітру розмаїття української народної мови? А чи зберігають вони свій родовід і, врешті, чи знають, що вони є слобожанами? І чи пишаються цим — як, наприклад, гуцули, бойки, лемки пишаються тим, ким вони є, причому ревно бережуть (а саме так роблять висококультурні етнічні громади) свої мовно-культурні традиції?

На всі ці запитання, на жаль, не можна дати ствердної відповіді. І це не робить честі нашим землякам. Адже народ, який не знає материнської мови, не пам’ятає питомих звичаїв, обрядів, вірувань, утрачає ментальні риси своїх предків, може стати рабом інших народів, які мають щодо нього імперські зазіхання.

Тож спробуємо деякою мірою заповнити вакуум у знаннях слобожан про самих себе, який був створений за відомих історичних обставин.

Коротка історія заселення Слобожанського краю

З історичних джерел відомо, що територія Слобідської України була заселена вже в часи палеоліту. Археологи знаходять тут поселення неоліту і бронзової доби. Ближче до нашого часу ці території займали скіфи (VII-III ст. до н.е.), у ІІІ-ІV ст. н.е. тут мешкали сармати. У VІІІ ст. край став володінням тюркомовних племен, у Х ст. сюди прийшли азійські кочівники — половці, яких згодом знищили монголо-татарські завойовники.

Розкопки засвідчують, що в другій половині І тисячоліття н.е. в середньому Подонні жили слов’яни; історичні ж факти говорять про те, що з кінця ІХ ст. частина території Слобожанщини ввійшла до складу Київського князівства, а в ХІ стала належати до князівства Чернігівського. Пізніше ці землі передавалися Переяславському й Новгород-Сіверському князівствам. У Х-ХІІ ст. поблизу Харкова розташовувалась давньоруська фортеця Донець — східний форпост Русі в боротьбі проти половців, які мешкали по сусідству в степу. Але ця перша слов’янська спроба закріпитися на сході завершилася поразкою: печеніги й половці відтіснили слов’ян на північ і північний захід. Від ХІІІ й аж до середини ХVІІ ст. ці землі перетворилися на «дике поле», вони вже належали кримсько-татарським і ногайським ордам.

Удруге слов’яни починають заселяти цю територію в ХVІ — першій половині ХVІІ ст. Тікаючи від польської шляхти, українські селяни, козаки й представники духівництва (саме ці групи становили більшість переселенців на ці землі) з правобережної та лівобережної України засновували поселення, які називали «слободами» (учені пов’язують це слово зі словом «свобода»); саме тому цей край і називається Слобідською Україною, або Слобожанщиною.

На півночі сучасної Луганщини селяни з правого та лівого берега Дніпра поселились уже в першій половині XVII ст. Найдавнішими українськими поселеннями у краї були села нинішнього Новопсковського району — Булавинівка (колишня Іванова Лука, заснована в 1637 р.), Білолуцьк та Осинове (засновані 1643 р.), а також сам Новопсков (Закам’янка). Саме в середині ХVІІ ст. переселення з Полтавщини, Чернігівщині й Волині на слобідські землі набуває масового характеру. Швидкими темпами залюднюються величезні досі спустошені території від Курська до Дону.

У цей самий час на Слобожанщину масово пішли й дніпровські козаки. Це був період визвольних змагань проти Польщі під проводом Якова Остряниці (українці зазнали з ним поразки від поляків 1638 р.) і Богдана Хмельницького (50-ті роки). Козаки, йдучи на слобожанські землі разом із сім’ями, реманентом, збіжжям і худобою, не тільки селилися тут, а й створювали полки — Острогозький, Сумський, Охтирський, Харківський, Ізюмський і відповідно укріплювали свої поселення фортецями.

До земель Острогозького козацького полку, очолюваного Іваном Зіньківським (містечко Острогозьк, що знаходився на Білгородській укріпній лінії, було засноване 1652 р.) належали села Закотне, Кам’янка, Павленкове (сьогодні вони віднесені до Новопсковського району), Біловодськ, Городище, Бараниківка, Брусівка, Кононівка, Литвинівка (Біловодський район), Великоцьк, Зориківка, Морозівка (Міловський район).

Для Московії Слобожанщина була охоронною зоною її південних кордонів від кримчаків і ногайців, тому московський уряд звільняв переселенців від податків, дозволяв їм вільно займатися землеробством і промислами. Крім того, уряд обмежував переселення в ці краї московських підданих до XVIII ст. А за козаками до певного часу зберігалися військові привілеї і самоврядування.

Разом із тим цар Петро І (як і його наступниця Катерина ІІ), не запитуючи гетьманів, роздавав українські слобожанські землі російським поміщикам. Так, московському князю Куракіну, якому сподобалась місцевість навколо річки Біла, та його синові Олександру близько 1700 р. подаровано ці землі. Нові господарі заснували слободу Білокуракине, а згодом з’явилася слобода Олександрівка на річці Лозна, Павлівка і Танюшівка (сьогодні вони належать до Білокуракинського або до Новопсковського районів Луганської області). Ці слободи заселялися селянами з українських губерній.

У ХVII ст. українські селяни масово колонізують і території вздовж річок Айдар, Євсуг і Деркул. Ще не зайняті українцями терени передаються в користування російським селянам. На Біловодщині царський уряд організовує державні кінні заводи (зокрема Новоолександрівський і Деркульський), куди направляють фахівців із російських губерній.

На межі ХVII-ХVIII ст. українські військові начальники засновують на річці Красна слободи Дуванна, Кабаннє, Мілуватка, Сватова Лучка, які заселяють українцями.

Цікаво, що територія нинішнього обласного центру також почалася з українських поселень: із кінця ХVI ст. села Кам’яний Брід і Вергунка (останній топонім етимологічно пов’язаний із назвою української страви «вергуни» на позначення смаженого на смальці або олії довгастого крученого солодкого печива) залюднювались вихідцями з центральних, західних і північних українських земель, а в середині ХVIІ ст. їх заселення вже майже завершилося. Села Кам’яний Брід, як і Черкаський Брід (нинішнє Зимогір’я), були обгороджені муром і використовувалися запорожцями в якості своєрідних фортець для захисту своїх східних кордонів на місці раніше сформованих кочовими татарами коридорів («бродів»), які кочовики прокладали для легшого пересування між Донським козацтвом і Гетьманщиною.

Селище Красний Яр, що поруч із Вергункою, заснували донські козаки, але більш родючі землі дісталися саме вергунцям, які прийшли сюди на кількадесят років раніше. Як свідчать старожили з Красного Яру та Вергунки, масові бійки за земельні межі тривали між чоловіками цих поселень аж до жовтневого перевороту 1917 року.

Історія розповідає, що за участь у повстанні під проводом донського козака Степана Разіна московський уряд заслав повстанців на береги річок Красна і Сіверський Донець, але більшість із них тут не прижилися й утекли на місця свого колишнього поселення.

Отож, Слобожанщина, зокрема луганська, у час свого масового залюднення майже всуціль складалася з українського етнічного елементу. Це навіть налякало царське керівництво, і відповідним указом від 1736 р. українцям було заборонено селитися там, де «малоросійських поселень не було». Катерина ІІ з метою «облагородить местное население» переправляє сюди військових людей із своїх губерній, однак місцеві українці виділяють їм землі, майже не придатні для землеробства — супіски, глину, болота. На півночі нашої області є кілька російських сіл, зокрема Ями, Сиротине, Тимонове Троїцького району, які були заселені значно пізніше — в ХІХ ст.

Заселяючи Слобожанщину, прийшлі українці від самого початку дбали про високу духовність, освіту й культуру: в цей час тут виникає чимало монастирів, братств, шкіл і колегіумів. Так, у 1732 р. у чотирьох слобідських полках діяло 124 школи, а в Харківській колегії навчалося 500 учнів. Усі знають, що на Слобожанщині жив, творив і навчав людей мудрості філософ Григорій Сковорода.

Царський уряд починаючи з Петра І поволі досягав своєї головної мети — цілеспрямовано руйнував українську автономію. Уже 1765 р. Катерина ІІ видала маніфест про непотрібність козацької військової служби — її було замінено регулярною армійською службою. Слобідські козацькі полки було перетворено на гусарські, а замість соціального козацького устрою введено ті самі стани, що й по всій Росії. На Слобожанщині, як і на інших підросійських теренах, активно насаджується кріпацтво. Селянські повстання безжально придушуються. Одночасно на державному рівні здійснюється боротьба з українською мовою, культурою і книговиданням. Населення «по-державному» русифікується.

Варто зауважити, що українці з правого і лівого берега Дніпра тікали на Слобожанщину (як і на Південь) не від доброго життя. Україну після Хмельниччини рвали на шматки й нівечили татари, турки й поляки. Українців гнали на вільний південний схід знищені рідні села, міста, руїна.

Прийшовши на Слобідську Україну, захожі люди побачили, що край цей добрий на хліборобство, бджільництво, садовину та городину, на рибу й на звірів. Тут було багато природної розкоші й простору. (Тут треба зауважити, що клімат у наших місцях тоді був дещо кращий, ніж зараз: і дощів, і снігів було побільше, а літня спека не була такою жорстокою та тривалою).

Відгуки про слобожан

Відомий історик та етнограф Микола Сумцов (1854-1922) у своїй книзі «Слобожане» запитує: «Що ж це за люди були перші слобожане? Може які-небудь зайди, голі біженці, безрідні сироти мандрьохи?». І відповідає на це запитання — як сам, так і цитатами заїжджих у ці краї мандрівників, письменників і вчених.

За словами Сумцова, слобожани здебільшого були поважними господарями, що йшли на нові місця не восліп, манівцем, абияк, а розумно, з худобою, кіньми, волами, чумацькими возами-мажами, з грішми, одежиною, з попами, дяками, церковним майном, богослужебними книгами київських та львівських видань, з учителями для виховання діток малих. Осідали вони міцно й розумно…

Великорос Загоровський, автор «Топографического описания Харьковского наместничества» (Москва, 1788 р.), ставився до українців із великою прихильністю; ось як він описує спосіб їх хазяйнування: «Селение украинское отменный кажет вид; здесь между пахотным полем видно несколько запущенных и долговременно неоранных облогов [бо землі було занадто багато. — М.Сумцов]. В самом селении на гумнах посредственное только количество хлеба, притом хворостяные повети, коморы и всякая горотьба, малого иждивения стоящие ворота с первого взгляду сказуют нам, великороссиянам, догадку о скудости селения и о небрежении жильцов; но с другой стороны, покрытые сеном луговым сеножати и облоги оправдают пред всяким род хозяйства, обремененные пастбища великорослым и играющим скотом наращают цену к имуществу жильца, кладовые коморы, скотинные сараи и горотьба из хворосту доказывают, что они строятся для защиты только от воздушных перемен и зверей. Белые, светлые и чистые избы, или хаты, сады, огороды свидетельствуют об их образе жизни, отличном от других людей».

А далі Загоровський звертає увагу на моральні якості слобожан: «В сем заключается симпатия или сокровенная склонность, с приятностью ощущаемая и признаваемая проезжающими или квартирующими в сих селениях. Дух европейской людскости, отчужденный азиатской дикости, питает внутренние чувства каким-то услаждением, дух любочестия, превратясь в наследное качество жителей, предупреждает рабские низриновения и поползновения, послушен гласу властей самопреклонно без рабства. Дух общего соревнования препинает стези деспотизма и монополии. Третий, или нижний род жителей возникает под ражательными умоначертаниями ко второму или среднему роду, а сей к первому или высшему. Государственный поселянин уподобляется городскому, не подл, не презрен и в скудости. Городской житель, священник, приказный и мещанин, не устраняясь от поселянина, прикосновенны другою рукою дворянину, по мыслям, воспитанию, обхождению, пище, одежде, жилищу. В разнообразии и степенях рождается житейская приятность».

А ось думка талановитого росіянина-слов’янознавця Івана Аксакова про демократизм слобожан-українців (зі статті «Украинские ярмарки», 1858 р.): «В Малороссии нет такого резкого разделения сословий по занятиям, как в Великой России, нет такого разъединения, какое существует в последней между образованным сословием и простым народом… Небогатый пан, казак-хуторянин, гильдейский купец, мещанин — все живут на один лад, одним образом жизни, говорят одним языком. Женщины еще меньше носят на себе отпечаток своего звания: природная грация, вкус к изящному, художественный склад мысли, до нельзя доведенная утонченность в области чувства (что доказывают песни) — равно присущи всем малороссиянам и заслоняют недостаток образования; тогда как в России купчиха есть явление типическое и резко выделяется из ряда женщин прочих сословий».

У праці «Статистическое обозрение Слободско-Украинской губернии» (початок ХІХ ст.) невідомий автор порівнює українців із великоросами: «Харьковский житель больше имеет опрятности, гостеприимства, вежливости; вежливость эта чистосердечная. Из корысти он не унижается. Украинец больше щедр, больше стремителен к познаниям и действительно больше в них успел, особливо духовенство, которое в Слободско-Украинской губернии может служить образцом. Украинец имеет более способностей к художествам, а великороссиянин к ремеслам; здешние места производят множество певчих, музыкантов, живописцев, резчиков и т.д.; но заимствуют от других плотников, пильщиков, каменщиков…».

О.Павловський, автор «Граматики малороссийскаго наречия» (Петербург, 1818 р.) описує слобідських українців таким чином: «Всяк знает, что малороссияне всем другим славянам единоплеменны… Всяк знает и то, сколь много они и по сие время отличаются от всех других народов и даже от своих единоземцев [великоросів. — М.Сумцов] одеянием, языком и многими другими свойствами... Коротко скажу, несколько лет живучи в Малой России, довольно мог примениться к национальному характеру ее жителей. Я нашел в них что-то приятно меланхолическое, отличающее их, может быть, от всех других обитателей земного шара. Они имеют природную внимательность, остроту, наклонность к музыке и способность к пению. Хлебосольство и простота нравов составляют их существенные свойства. В поступках просты; в делах справедливы, в разговорах откровенны, хотя часто тонки и отменно хитры; в намерениях основательны, любят опрятность и чистоту, работают тихо, но прочно. В страстях редко наблюдают умеренность. К наукам расположены, кажется, с природы. Песни их всегда почти томны; нежность и невинность их (песен) бесподобны... Если идет разбирание архангельского, новгородского и др. наречий, которые отличаются немногими словами..., то почему не заняться таким наречием, которое составляет почти настоящий язык? [нагадаємо, що за імперських часів українську мову вважали «наречием русского языка». — І.М.]».

Свій погляд на слобідських українців висловив у вже солідному віці Г.Квітка-Основ’яненко у статті «Украинцы» (наруковано в «Современнике» 1841 р.): «Слобожанин опрятен, гостеприимен, чистосердечно вежлив. Провести, обмануть в чем-либо он несроден и почитает это за грех; честен в исполнении условий или обещаний, по чистосердечию своему судит и о других, и потому скорее будет обманут, нежели придумает обмануть… Поселянин старается обучить детей грамоте и потом уже избирает промысел по склонности… Достаточный обыватель почитает за стыд, если из сыновей его нет грамотного, разумеется, в тех местах, где есть возможность обучения… Украинец любит музыку и имеет к ней способность; видим, что без изучения музыкальных правил, не слыша изъяснений нот или такта, он, по одному слуху, выучивается на скрипке и выигрывает верно, чисто все, что услышит. Три человека таких самоучек музыкантов [Квітка має на увазі троїстих музик — бас, скрипку і бубон. — І.М.] играют по городам на свадьбах польские, французские кадрили, мазурки, вальсы и другие танцы..., подслушанные ими на бале вельможи».

Військовий статист Мочульський у 1850 р. писав, що слобожани мають при собі розум, обережні. Багато судяться, але то суди не через злочинність, крадіжки і шахрайство, яких тут (порівняно з російськими губерніями) буває зовсім мало, а за громадські і сусідські стосунки. Мочульський робить висновок про чесність слобожан.

Архієпископ Філарет в «Историко-статистическом описании Харьковской епархии» (1857 р.) відзначав, що українці «живут чисто; хаты их выбелены, вымыты и прибраны; каждую субботу жинка моет и белит хату, а пред каждым праздником обмазывает ее снаружи. В переднем углу иконы украшены летом свежими, зимой сухими цветами; хата с трубою, и потому никогда не закопчена: лучина не горит зимой, а горит если не сальная свеча, то каганец; полатей нет, жилье не обнесено глухим двором, не всегда обгорожено и плетнем; сарайчик для скота стоит сам по себе; овчарник сам по себе; все это из хвороста или очерета, а амбар опять стоит отдельно. Во всем простор и легкость. Хата не так дорога, как русская изба, и долговечнее ее. Одежда на малорусе опрятнее и чище, чем на русском; лаптей он не носит, а ходит в чоботах. Пища его менее груба, чем русского: он любит преимущественно растения; мяса ест мало, исключая свиного сала, которое составляет его любимое кушанье. Давний жилец юга, украинец никогда не видал, чтобы природа была ему мачехою. Лучший чернозем его не требует сложных трудов для обработки; луга его богатые, воздух теплый, сады чудесные... Между украинцами есть искусные механики; ветряныя и водяныя мельницы ими введены в Курской и Воронежской губерниях, где обыкновенно мололи хлеб ручными жерновами... Смышлености у малоруса на все очень много. Украинец рассудителен. Если сказали ему, что его просьбы исполнить нельзя, он более не станет просить... Малорус столько же тих, сколько рассудителен. Драки не увидите; об убийствах не слышно; к воровству и плутовству не склонны, напр., из 338 преступлений по воровству и мошенничеству по губернии в 1845 году ни одного не пало на долю слобожанина. Слобожанин скорее может быть обманут, чем согласится обмануть; он честен и верен данному слову; бедность и голод переносит терпеливо, к старшим почтителен, непристойной брани не любит; особенно никогда не услышите ее от старика. Горилку пьют довольно, но помнят себя; пьют для дружеского препровождения времени... Украинец любит свободу и простор. От того женатый сын отделяется от отца, хотя это разоряет хозяйство... Украинец не дозволяет, чтобы его оскорбляли грубыми словами; он уважает себя…».

Відомий учений М.Костомаров, який добре знав Слобожанщину, в журналі «Основа» талановито порівняв українців з великоросами й почасти з поляками. Зокрема він зіставив такі якості:

  1. Релігійність. Великорос виявляє свою побожність у розмовах про зовнішній бік релігії, здебільшого щодо букви Закону Божого, а українець наляга на релігійні почуття, не дуже цікавиться службою, а більш її красою, урочистістю. Українці дуже богобоязливі, з поетичним напрямом у своїх почуттях.
  2. Ставлення до природи. Великорос до природи не має нахилу, зовсім байдужий до садів, до квіток, коли не бачить від них прямої користі; недбалий, щоб виростити у своїм подвір’ї яке дерево; а українці люблять садочки й усяку рослину й оздобляють посадками свої подвір’я, де є для того підходяще місце.
  3. Народна словесність. Великоруська поезія здебільшого матеріальна, епічна, а українська навпаки — має більше почуття, м’якості, історичності. У великоруських піснях є розгін, туга, задума, а в українських більше привабливої мрії, почуття серця, з великим нахилом до природи, яка бере живу участь у житті людини.
  4. Демократичність. Поляки історично вихваляють панство і вельможність, а українці завжди були надто прихильні до простоти, виявляючи у своєму світогляді і характері багато демократичності.

Можливо, хтось із читачів упізнав у цих описах себе або своїх не таких уже й далеких у часовому вимірі предків? А якщо не впізнав, то непогано було б узяти деякі риси поселенців на слобідські українські землі до свого поведінкового активу або ж відновити у своїй генетичній пам’яті те, що перемололи жорна історії…



Создан 30 окт 2014



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником