Віталій Ярошенко

в годы войны




КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ. РОЗКУРКУЛЕННЯ. ГОЛОД.
РЕПРЕСІЇ.

Керівництво СРСР, що почало форсовану індустріалізацію за рахунок села, яке повинно було не лише годувати країну і дати хліб для експорту, а і самі селяни повинні були поповнити армію великих будівничих. Знову основний розлом іде через душу селянина, його землю, його сім’ю. не оминуло це і Білолуцьк.
Прагнучи вирішити проблему хлібозаготівель після хлібозаготівельних криз 1924-1928 роки і 1928-1929 рр., коли селяни відмовились продавати хліб державі за невиправдано низькими цінами, під загрозою стали темпи індустріалізації. Тоді державна машина, а це значить керівна верхівка, повертається до ідеї суцільної колективізації. Село стає об’єктом «пристальної уваги» в усіх сферах життя.
Почалася хвиля розкуркулень, зміцнілих господарств в 1928-1929 рр. було вже багато. Розкуркулених ділили на декілька категорій, і саме це визначило їх подальшу долю.
 Єлисей Колодка, який був заможним ще до 1917 року, до влади був лояльним і поводився в 20-х роках і на реквізицію майна, і на вилучення земель, вночі 1929 року був заарештований, і його подальша доля невідома. А дружину Ольгу Палладіївну з 2 дітьми – 9-місячною дівчинкою і хлопчиком 2.5 років – заслали в Архангельськ. В дорозі дівчинку заїли воші, а хлопчик помер від тифу, їх і не поховали, а на одній із зупинок розгребли сніг і поклали дітей - от і все. В 1947 році вона повернулася до родички Алфьорової Надії Леонідівни, а віку доживала у Сущенко Емілії Федорівни. Померла в 1990 році у віці 97 років і похована в Білолуцьку.


Алфьорова Леоніда Івановича в народі прозивали пан, не скільки за багатство, а скільки за розум. Землі він мав всього 8 десятин, але виростив розкішний сад, саджанці якого він привозив з якогось Замор’я, звідки був родом, напевне, Криму. Керував будівництвом школи, церкви, лікарні, які стоять і ни


Перший раз сім’ю розкуркулили в 1929 році: забрали землю, майно, реманент. В 1936 році вдруге, коли сім’я жила в чужих хатах. Цього він не витримав і десь через місяць помер. Дружина його Віра Іванівна пережила його, ще одну реквізицію 1939 року, коли сім’я жила вже лише в половині свого будинку (одна частина його збереглася і нині на території маслозаводу). Її онука згадує, що в 30-х роках в них на квартирі жив батюшка з Свято-Троїцького храму отець Даниїл, який мав гарну бібліотеку, і вона довго в них перебувала.
Спогади Андрущенка В.Й., 1921 р.н. В 1932 році нашу сім’ю розкуркулили. Хату і майно відібрали, а ми жили по людях, хто пускав нас – це дід, баба, батько, мати і троє дітей. На ярки в заайдарівський степ нас вивезли в самісінький розпал голоду ранньої весни 1933 року. Батько підрядився робити в Новопскові, а ми жили в землянці. Спочатку померли дідусь і бабуся. Мама з 2 дітьми сестричками ішла в Новопсков. Біля Заайдарівки на дорозі померла, там і пригорнув її хтось у ярку. Проте, що помер батько, я дізнався від сусіда, він сказав, що його повезли на новопсковський цвинтар. Прибіг туди, а там рівчак метрів з 20 повний трупів. Шукав-шукав батька, але так і не знайшов. Заридав та і подався додому. Через місяць померли і сестрички. Я залишився один. Сьогодні доглядаю за могилою батька, котру нагорнув у тому рівчаку, де знайшли свій останній притулок разом з ним багато жителів району.
Отак поневірялись сотні сімей, вивезені в ярки чи навколишній степ, єдиний гріх яких перед владою був в тому, що гарно працюючи уже в роки радянської влади на землі, яку вона їм дала, не бажали бути просто її гвинтиками і йшли в колгосп.
В травні 1929 року в Білолуцьку було створено колгосп «Червона громада», вона об’єднала 320 господарств, які усуспільнили 3 тис. десятин землі. Першим головою був Іван Арсентійович Сороковий. Через деякий час було засновано ще 2 колгоспи – «Червоний партизан» і імені Шевченка.


 


 

В 1930 році і пізніше – «Луганбуд», «Іскра» (перший голова Синєбабка Семен Арсентійович), «Червоноармієць», ім. Куйбишева, ім. Блюхера (з 1937 р. ім. Чкалова) перший голова Шевцов Прокопій Андрійович (помер від дифтерії в 1933 р., коли вже працював в сусідньому районі і поїхав за переселенцями з Іваново-Вознесенська. В Сватово спробували робити операцію, але було пізно).
Було створено і промислову артіль «Серп і молот», яка постачала ходи, збрую, діжки і інший реманент і тару. Ще в середині 20-х років було підраховано, що виробництво пуду зерна обходиться в півкопійки при тракторній обробці землі і в 6 копійок при використанні робочої худоби. Техніки ж для всіх господарств не вистачало, і тому в 1931 році було створено Білолуцьку МТС, її першим директором був Колесніченко, а головним інженером – Солодкий, присланий з шахт.
МТС була укомплектована тракторами «Фордзон», які забрали під час розкуркулення, і молотарками БДО, МО і потужністю МН-1100.


Перші трактори у Білолуцьку
Техніка була поділена на декілька бригад. За кожним трактором закріплювалось 2 трактористи п’ятою бригадою, яка була однією з кращих, керував Деркач Михайло Митрофанович. В цій бригаді було 7 тракторів. Норма виробітку на тракторі дорівнювала 5 трудодням.
Не простим було життя колгоспів. Розкуркулення селянських господарств, що зміцніли в 20-і роки, колективізована земля, об’єднаний реманент і худоба не були зрозумілими, і робота задоволення не приносила.
В 1932 році всі білолуцькі колгоспи були об’єднані в один і головою став двадцтип’я тисячник Ясинський. Різко скоротилась здача хліба державі, бо багато землі було не оброблено, а рік видався не врожайним. Селяни нічого не отримали на зароблений трудодень, огороди вродили не щедро. Прислана на Україну комісія на чолі з Молотовим вимела в рахунок недоїмки все.
Голод все реальніше наступав на села. Осередком «старого режиму» більшовики вважали церкву, саме в цей час і було закрито Покровську церкву, а в ній організували зерносховище, яке заповнено по вінця зерном, стояло в центрі села, коли те мовчки вмирало з голоду. З інших церков було знято дзвони.
Становище тих білолучан, які знаходилися на державній службі і отримували заробітну плату, було не таким важким, а таких було чимало, бо Білолуцьк був райцентром. Становище простих колгоспників в більшості було безвихідним. Цей страшний голод не виносився в переможні реляції успіхів влади, і не тільки замовчувався його факт, а навіть відсутня будь-яка статистика.
Що згадують про нього очевидці. Працівники лікарні цього страшного 1933 року, які врятували не одне життя, але і самі хворіли на тиф, епідемія якого спалахнула в селищі. Фотографія зберегла нам образи цих людей.

.

Лікарі Хоменко Олексій Никифорович, Хоменко Марія Федотівна , фельдшер Журавльов Федот Васильович, який і після війни ще довго працював у селі, і його згадують як гарного спеціаліста і порядну людину. Медсестри Алфьорова Надія Леонідівна і акушерка Валентина Павлівна. дезинфектор Конюхов Іван, який і після війни працював в лікарні до самого виходу на пенсію. Сестра-господарка Решетняк Надія, конюх і сторож Ісай Якович, повар Вихрова Марія Василівна , санітарки: Колєснікова Євдокія, Домарєва Агафія, Уставицька Галина Михайлівна, Кликова Параска Єгорівна, Уставицька Орина, Ткаченко Ївга Яківна, Носова Дора, Кузнєцова Марфа, Коновалова Ганна, Стадник Настя. Завгосп Кузнєцов Кіндрат Юхимович, прачка Черняк Віра Антонівна.
Санітарка Уставицька Олена Кузьмівна, 1914 року народження, згадувала, що лікарняний морг і пристосовані сараї були забиті трупами, які вночі вивозили і ховали. Покійників привозили з міліції, це був період розгулу репресій. Людей в підвалі було багато, і від недоїдання, опухлі від голоду, вони помирали. Коли їх із підвід складали на землю, то деякі, виявилося, просто втрачали свідомість, а на свіжому повітрі приходили до тями. Кому везло більше, потрапляв до лікарні, але стан їх був жахливий, на ще живих людях м’язи відпадали від кісток.
За спогадами Лукерії Іванівни Сорокової, яка одного дня, йдучи до лікарні на роботу, наткнулась на дівчинку, яка просила її зайти до хати. Побачене було жахливим: в кімнаті був труп жінки, який розпух, почав розкладатися, і на ньому сила-силенна муж. Після цього випадку вона ще знаходила мертвих навіть серед дороги. При лікарні організували сякий-такий харчовий пункт і по хатах за визначеним списком, як найдорожчі ліки, роздавали пісний суп.
Такі пункти були і при школах, але харчували там невелику кількість дітей. Готували затірку, пісну гарбузову кашу. В школі 1932-1933 роки були без канікул. Влітку учні працювали на ділянці, збирали лікарські рослини: деревій, ромашку, алтей і здавали в аптеку.
Згадує Вольвак Мотрона Яківна, 1927 року народження. Мені було 6 років. Моя мама, Зарубіна Мотрона Микитівна, для того, щоб прогодувати трьох дітей, під час сівби в колгоспі заховала в одязі пригірщ кукурудзи. Про це дізналися і її засудили на 5 років ув’язнення, хоч найменшій дитині було 4 роки. Її чоловік Вольвак Василь Петрович розповідав, що його мама Вольвак Федора мала 16 дітей. Коли почався голод, таку велику сім’ю було важко прохарчувати, і почали помирати діти, опухлі від голоду. Щоранку мати бачила 2-3 мертвих дітей, 13 померли за короткий час, в живих залишилося троє.
Синча (Тютюнник) Ірина Гаврилівна, 1924 року народження. Я в сім’ї була єдина дитина. В 1932 році нас розкулачили, забрали пшеницю, кукурудзу, квасолю, сушню (сушені на компот фрукти). Їжею були варені і печені буряки. Інколи мама пекла коржики з просяної лупи, в яку додавали листя х берестка. Коли закінчувалося все, батьки підбирали новіший одяг і їхали його міняти в Воронезьку область. Тоді до мене приходила бабуся по маминій лінії з сусіднього села Павленково. Добре пам’ятаю, що в ці роки була пошесть на вошей, і багато хворіло на тиф. Ті зими були дуже холодними, сильні морози. До нас приходили по буряки, бо в нас їх вродилося того року багато. Врятувала нас худюща корова, яка поганенько доїлася. Пригадую один епізод. Якийсь дядько попросив бурячка. Батько йому трошки дав. Чоловік жадібно його з’їв, а через деякий час помер у нас на подвір’ї. батько сказав, що він сильно охляв.
Буслова (Лиховидько) Олена Мефодіївна, 1924 року народження. Жила з батьками на хуторі Кислівка. Господарство було велике: дві пари волів, два кабани, до 30 гусей, корова, телиця, теля. За незгоду йти в колгосп і віддати господарство, батька забрали і посадили у в’язницю в Білолуцьк. Мама пішла провідати батька і своїх родичів, бо вона родом була з Білолуцька. Батька відправили в Воркуту в 1932 році, і доля його подальша нам не відома.
А поки мама ходила в Білолуцьк , у нас вдома вибрали все, залишилось близько мішка ячменю і кукурудзи та з відерце муки. Коли ці харчі закінчилися, мама, рятуючи мене від голоду, закрила хату і ми пішли пішки, міняючи одяг. Дійшли до ст. Старобешево Донецької області. Там мама влаштувалась кухаркою в комуні «Червоний пролетарій». Восени 1934 року ми з нею повернулися в Білолуцьк, де вона стала жити в батьківській хаті.
Уляна Миколаївна Синча, 1915 року народження. Голод був страшний. Хліб засипали у центрі села. Їли ми прілу квасолю, яку через це не забрали. З липи драли кору, висушували і в ступі товкли на порох, а потім пекли коржі. Виїдали кішок, собак, їжаків, ящірок, жаб. В лісі збирали жолуді, вимочували, товкли на борошно, але жолудів в той рік не було. Померлих зносили в одну купу, а потім везли у ярки. Активісти забирали у людей не лише хліб і продукти, а і одяг.
Постільний Василь Петрович, 1931 року народження. В 11 років пішов в колгосп пасти свиней та овець, бо за це давали 200г хліба в день. Вдома була коза, але так як її нічим було годувати, вона була дуже слабою і молока ледь хватало 2-річній сестричці Маші. Коли почався голод, його вітчим десь пішов. Одного разу він помітив, що в мами почали пухнути ноги. Він вирішив роздобути десь хоч жменьку зерна. Пішов до Покровської церкви, яка була засипана зерном, але двері були залізні, міцні. Тоді пішов до амбарів, їх було 3 (нині на цьому місці приміщення ощадбанку). Під першим амбаром, під який заліз, не було жодної щілочки, під другим теж, а ось під третім була заткнута якоюсь ганчіркою щілинка. Назбиравши в свитку зерна, повернувся додому. Всього він виніс декілька кілограмів зерна і так рятувалась сім’я. В 1934 році вітчим, який працював конюхом, приносив конину, бо коні з голоду падали, і їх дорізали. Отак ледь і вижили.
Приколота Марія Тихонівна, 1914 року народження. Наша сім’я складалася з 7 чоловік. На щастя, в голод усі вижили. Коли забрали зерно і худобу, навіть городину, залишили корову. Вона хоч і погано, але доїлася. Батько працював в колгоспі теслею, та там нічого не платили. Брали кращий одяг і їхали його міняти на їжу в Россош. Ледве дочекались весни і їли бруньки з липи, грицики, кропиву. Голод 1932 -1933років – це найстрашніша згадка мого життя.
Шишкіна Марина Сергіївна. Була дуже маленькою, але гарно пам’ятаю, що їли жовте латаття (жабник), що воно зацвітало рано навесні, викопували його коріння, воно масивне. З нього варили кашу.
В’юненко Ганна Никифорівна, 1914 року народження. Коли почали організовувати колгосп, нас було розкуркулено. Вигнали з хати, забрали все. Ми пішли жити в чужу пусту хату, їх було в селі багато, бо багатьох вислали. Тоді ж почався голод. Мама пішла по селах жебракувати. Одного разу я вкрала на салотопні ногу з коня, то було щастя. Віяли біля скирт полову, але і за це ганяли. Чухрали кору з липи, товкли її, пекли коржі, ловили і їли їжаків. Коли їжі не лишилося зовсім, виміняли за гарну сестрину хустку 3 бурячки, які варили і ділили на дрібненькі шматочки. Скрізь було повно мерців, люди вмирали прямо на дорозі, не маючи сил ступнути і кроку. В голод в нашій родині померли мама, сестра, бабуся. Лишилися живими лише ми з братом.
Пригадує Черніченко Катерина Сергіївна, 1922 року народження. Прийшли до нас і стали з комори хліб вигрібати. Ми всі були в хаті. Батя дивились у вікно, потім схопили стілець і з пересердя як вдарять його об підлогу. Активістами були Калайтан Іван Іванович, Решетило Прохор, інших не пам’ятаю. Діяли вони дуже «усердно», заглядали і під припічок, брали і одяг. Люди потім пізнавали його на них. Ходили з штиками – штрикали землю, перевіряли, чи немає там чого. На Максимівці жили Черняки – дід Кіндрат з бабою і 2 сини з дружинами – Назар і Анюта, Роман і Євдокія з дитиною. В них було гарне господарство, наймали робітника, здається, і вітряк. Їх розкуркулили і вивезли на Соловки – 5 чоловік. Назар був калікою без руки, і йому як інваліду дозволили відокремитись. Він купив хату поряд з батьківською. На засланні дід з бабою померли, а Євдокія з дитиною повернулась додому.

БІЛОЛУЦЬК НАПЕРЕДОДНІ ВІЙНИ

В 1933 році колгосп «Луганбуд» розділили на 7 колгоспів: «Луганбуд», «Іскра», «Червоноармієць», ім. Куйбишева, ім. Шевченка, ім.. Блюхера (з 1937 року ім.Чкалова). Ці колгоспи мали загальну земельну площу 15 тис. гектарів.
В 1934 році з Білолуцької МТС виділили частину техніки і було створено ще й Новобілянська МТС. Цього ж року колгоспники вперше отримали хліб за зароблений трудодень.
Колгоспи починають жити краще, а значить і покращилось становище і селян, але ініціатива господаря була втрачена в значній мірі, більшу роль тепер відігравали керівні директиви.
В 1939 році колгоспи Білолуцька отримали гарний урожай. Кращими було визнано досягнення колгоспників колгоспу ім. Чкалова. Колгосп отримував Диплом ВДНГ в Москві. Ф.Л.Кропивка, бригада якого зібрала 30 ц озимої пшениці із гектара, та ланкові Зінченко М.М. і Наугольна К.Я. були нагороджені срібними медалями ВДНГ.
10 кращих колгоспників цього колгоспу були делеговані на ВДНГ в Москву – Зимін, Зиміна – спеціалісти, Кропивка Ф.Л., Вольвак, Ткаченко О.Ф., Бондар Ф., Радченко.


 

В 1936 році Білолуцька школа стала 10-річкою, бо вперше випустила десятикласників, до цього була семирічкою.


 
 

В селі діяло 4 клуби, 2 бібліотеки. Електростанція забезпечувала струмом громадські приміщення і частину житлових будинків. Сільський радіовузол мав 266 радіоточок і телефонний комутатор на 20 номерів.
В 1939 році працівники Білолуцького вузла зв’язку зайняти перше місце у Всесоюзному змаганні працівників зв’язку. Начальником вузла зв’язку був Деркач Семен Митрофанович, працював Радченко Кузьма Трохимович, телефоністкою – Кулик Любов Костянтинівна.
Працював будинок піонерів, який розташувався в приміщенні нинішньої селищної ради. В 1937 році відбувся піонерський зліт.


 
В приміщенні (старої земської) початкової школи влітку було організовано в кінці 30-х на початку 40-х санаторій, в якому працювали вчителі, вожатими були старшокласники з середньої школи. керувала роботою санаторію Мельникова Агрипина.
Лікарня мала рентген кабінет, пологовий будинок на 10 ліжок, дитячу консультацію, протималярійну станцію, бактеріологічну лабораторію, стаціонар на 40 ліжок. Працювало 4 лікарі і 7 чоловік з середньою медичною освітою.
В селі було 8 магазинів, пекарня, цех фруктових вод, їдальня.
Білолуцьк був районним центром. Діяли органи державної влади, райком партії, райком комсомолу, райвійськкомат.



  









ЧАСТИНА V

БІЛОЛУЦЬК В РОКИ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ

БІЛОЛУЦЬК В РОКИ ОКУПАЦІЇ

В 1941 році зрів такий хліб, що наші земляки вже наперед складали прогнози примноження власного добробуту. Але це спокійне, мирне життя перекреслила війна.
Зі спогадів Черніченко Катерини Сергіївни. В 1941 році я закінчувала 10 клас Білолуцької середньої школи. На 22 червня було призначено випускний вечір у школі. Вранці ми дізналися, що розпочалася війна, фашисти бомбардували Київ, Львів та інші міста. Вечір все ж таки відбувся. А на ранок наступного дня частину моїх однокласників, серед яких були: Дем’янов Володимир Ігнатович, Зінченко Федір з Танюшівки, Синєбабка Іван, Миронов, Бугайов, Дзюба Олексій, Вискривченко Іван з Рогово, Гречаний Іван, Нехаєнко Степан з Сергіївки (Танюшівки) та інші, викликали до військкомату і невдовзі мобілізували на фронт. Не всі вони повернули з війни. Загинули Миронов, Синєбабка. багато з однокласників за участь у військових діях отримали нагороди. Нехаєнко Степан отримав звання Героя Радянського Союзу.
Всього в перший тиждень війни були мобілізовані запасники від 1917 по 1922 рік народження. Тоді з району пішло на фронт 1674 чоловіки. 26 червня 1941 року в Білолуцьку відбувся мітинг, після якого 200 чоловік добровольцями пішли на фронт.
Місця мобілізованих заступили їхні дружини, сестри та матері. В 1941 році головою колгоспу «Іскра» працювала Дуракова П.Д. Працювали самі жінки, чоловіки були на фронті. До колгоспу входило 75 дворів. Жінки працювали добросовісно, допомагали фронту. Тягловою силою були корови. Керівництво країни звернулося до трудящих допомогти фронту. Зібрали кошти на танки, гармати, літаки. На загальних колгоспних зборах вирішили продати корів, а гроші здати на по треби фронту. Корів продали на 34700 крб., здали гроші в банк. Послали телеграму Сталіну Й.В. він дав відповідь – подяку колгоспникам. Танк назвали «Іскра».
В загалі ж темпи робіт на жнивах 1941 року були неймовірними. Повсюдно в селах за добу скошували і обмолочували хліба в тричі більше, ніж в попередньому мирному році. І вже до кінця вересня урожай був зібраний по всьому району, хоч значну частину колосових доводилось молотити на токах з скирт.
Та не лише трудовими, а й фронтовими турботами жило тоді село і селянство. Юнаки від 1924 до 1926 року відповідно з рішенням Державного Комітету Оборони СРСР «Про проведення загального військового навчання в межах району» проходили курс військового всеобучу. Причому заняття проводилися у після робочий час. І до окупації певні навички військової справи одержали понад 600 допризовників.



Районна комсомольська конференція, війна, 08.07.1941

Наші земляки героїчно боролися з ворогом на фронтах війни. Багато земляків за героїзм і сміливість , проявлені в ході боїв, нагороджені орденами і медалями, двоє – отримали звання Героя Радянського Союзу.
Капітан Дзюбанов Данило Титович. Народився 24 грудня 1915 року в с. Можняківці в сім’ї селян. В діючій армії з червня 1941. командир роти пішої розвідки 235 стрілецької дивізії відзначився під час прориву Кенігсберзького укріп району. Звання Героя присвоєне 20 червня 1945. нагороджений орденами Леніна, Червоного Прапора, трьома орденами Вітчизняної війни, Червоної Зірки. Помер в мирний час.

 

Старшина Макаренко Тимофій Титович. Народився 2 січня 1902 на хуторі Каслич Романівської сільради тодішнього Білолуцького району в сім’ї селян. В діючій армії з серпня 1942 . Навідник гармати ЗІЗ ОПТ ВД 382 стрілецької дивізії. В бою під с. Жмурово Новгородської області 23 січня 1944 відбив танкову контратаку, знищив 3 «тигри», чим запобіг прориву нашого фронту. Звання героя присвоєне 26 серпня 1944. Нагороджений орденом Леніна, медалями. Помер 9 вересня 1972 року, похований в с. Білолуцьк, де його іменем названо вулицю.


 

Полковник Нехаєнко Степан Якович. Народився 7 жовтня 1922 р. в с. Танюшівці в сім’ї селян. У 1941 році закінчив Білолуцьку середню школі. В діючій армії з серпня 1942. Командир роти 17 гв.сп., 5гв.сд. В ніч на 25 квітня 1945 року організував створення плацдарму на косі Фріше-Нерунч, чим забезпечив прорив фронту противника. Звання Героя присвоєне 29 вересня 1945. Нагороджений орденом Леніна, трьома Вітчизняної війни, Червоної Зірки, медалями. Після війни проживав у Києві.


 

Зачепила війна і дівчат та молодиць. Медпрацівниці та зв’язківці призовного віку були мобілізовані на фронт разом з чоловіками. Дівчата з освітою не нижче 7 класів навчались на курсах медсестер. Менш освічені – оволодівали тракторами, комбайнами та автомобілями. Багато дівчат та бездітних молодиць було залучено на будівництво аеродромів та оборонних споруд. Один з таких аеродромів був збудований біля с. Можняківки.
Як відомо, воєнна компанія 1941 року для Червоної Армії склалася вкрай невдало. Замість могутнього удару по ворогу на його ж території доводилось віддавати йому власну. Ворогу вдалося окупувати всю Україну. В червні 1942 року загарбники увійшли в села Новопсковщини. Через район тоді відступали війська 118-го укріп району в складі 9 і 15 гвардійських, 119, 162, 242, 300 та 304 стрілецьких дивізій і 3 танкової бригади. Більшість цих з’єднань ледь видерлися з «харківського мішка» і були мало боєздатними. І їхній відхід прикривали в основному частини 15 гвардійської армії. Та якраз в нашій місцевості, утримуючи позиції в Білолуцьку та біля Новобілої, і вона потрапила в оточення.
Коли 10 липня німці без бою зайняли Новопсков і Білолуцьк, і комдив Василенко остаточно пересвідчився, що будь-який зв’язок з штабом фронту встановити неможливо, взяв на себе відповідальність вести дивізію на прорив. В своєму наказі: «Противник продовжує паралельне переслідування відступаючих частин нашої та сусідніх дивізій. Можливе замкнення його кільця в 60-80 км північніше нас. Частини дивізії повинні пробити кільце ворога і з честю вийти з оточення, зберігши зброю і кадри особового складу», складеному 11 липня в Новобілій.
Чорна ніч окупації над нашим краєм розтяглася на 196 діб. Зі спогадів Дуракова Івана Сергійовича, 1922 року народження. Відступаючи з Білолуцька радянське командування залишило тут шестеро військових на машині для того, щоб зірвати мости через річки Білу і Айдар. О 4-й ранку пролунали 2 вибухи – мости були зірвані. При цьому загинув один військовий. Наші залишили село. Близько 10-ї години ранку почулися автоматні черги зі сторони цегельного заводу. Вступили німецькі війська. Спочатку пройшла кінна розвідка, а до вечора скрізь було повно німців. На місці, де знаходиться новий міст через р. Білу, була дамба. Нижче від неї німці поставили гармату і почали ремонтувати міст. О 4-й ранку наступного дня німецькі війська вирушили в сторону Новобілої, Кантемирівки. В кінці серпня – на початку вересня в Білолуцьк прибули італійці. В листопаді-грудні в Білолуцьк прибули німецькі та італійські війська з Сталінградського фронт для передислокування. Їх комендатура знаходилася в будинку, де зараз знаходиться хірургічне відділення Білолуцької лікарні.
Гітлерівські головорізи свою появу в Білолуцьку ознаменували встановленням «нового порядку». На видних місцях з’явились листівки з наказами безвідмовно виконувати всі розпорядження окупантів. Весь партійний і радянський актив, всі члени партії, хто не встиг евакуюватись, були зареєстровані окремо, як і ті, хто вважався благонадійними для Радянської влади. Заборонялося співати радянські пісні, збиратися на вулицях і в будинках. В обов’язковому порядку підлягала здачі політична література і патефонні платівки. За невихід на роботу кожен піддавався штрафу в 100 крб. Німецьке командування встановило комендантський час. Порушників чекала сувора кара, аж до розстрілу.
Фашисти поставили нову владу: старосту управи – Рясного Івана Антоновича, старост общин (колишніх колгоспів) Подолянського, Попова, Бондаря Микиту, Дуракова, Робочого. Начальником поліції був призначений Новошицький, замісником – Шепілов. Набрано поліцаїв – Світличного, Приколоту Василя, Ковальова, Ярошенка Володимира та інших. В сусіднє Білокуракино повернулись білолуцькі багачі Бережні і почали працювати там в поліції, а в батьківську хату в Білолуцьку вселили свою рідню.
Німецька комендатура знаходилась у 2-поверховому будинку навпроти селищного парку, біля автостанції.(При відступі німці зірвали цей будинок). Тут розміщалася управа. Поліція знаходилася в будинку, де був шкільний інтернат.
Одним із головних пунктів «нового порядку» був також обов’язок всіх громадян беззаперечно виконувати всі вимоги і вказівки старости і поліції, повноважних представників німецького командування.
В одному з наказів говорилося про те, що славна непереможна німецька армія ось-ось розіб’є комуністичну Росію. Населення повинне всіляко сприяти швидкій перемозі Гітлера. А тому дорослим і малим наказується за першою вимогою старости і його помічників виходити на сільгоспроботи. Славним солдатам фюрера потрібні хліб, м’ясо, багато хліба і м’яса. Вже в перші дні свого панування фашисти переписали велику рогату худобу і свиней. І зразу ж під’їжджали на підводах, грузили свиней, в’язали до возів бичків і телиць і везли для харчування своїх солдат.
Населення було обкладене податком, який сплачувався продуктами харчування: за кожну курку - 20 яєць, 250 л молока на одну корову (взимку – 100 л). На кожного жителя села також встановлювався податок: на чоловіка від 16 до 65 і жінкам від 16 до 55 років податок складав 65 крб. Податок на собаку становив 35 крб. За кожну довідку в управі платили по 5 крб.
Крім того по хатах ходили «славні» союзники німців італійські солдати і вимагали «млеко», «яйка», «кура». Якщо не давали – стріляли по курях, лазили по гніздах.
За період окупації німці забрали в населення 154 корови, 274 голови молодняку великої рогатої худоби, 212 свиней, більше 12 тис. голів птиці. Збитки, завдані тільки колгоспам «Луганбуд» і «Іскрі», обчислюються на суму 8 млн. крб.
Захопивши селище, окупанти створили збірний пункт для військовополонених на Замостівці (вул. 8 Березня), біля кладовища. Знаходився він під відкритим небом.
Зі спогадів Дуракова Івана Сергійовича. Німці влаштували табір військовополонених на подвір’ї, де був бригадний дім колгоспу «Червоний партизан» (вул.8 Березня). Полонених було близько 2 тис. Їх гнали пішки. Всі були виснажені дуже, ледве трималися на ногах. В Білолуцьку вони перебували 5-7 днів. Тих, які за цей час померли – ховали на кладовищі. Спочатку табір охороняли 3 німці, а потім поставили більше, без собак. Люди приносили продукти, щоб підгодувати полонених. Німці все вариво змішували в одному котлі і давали їсти полоненим.
Деякі жителі села допомагали вирватися з полону. Радченко Мина, якому на отой час було років 60, назвав одного полоненого своїм сином, приніс штатський одяг і забрав його. Декілька днів цей чоловік перебував у Радченка, а потім пішов до лінії фронту.
Так вчинила і молода вчителька Дем’янова Катерина Семенівна. Вона дізналася, що полонених можна виручати, видавши їх за родичів. Тільки для цього треба написати заяву за трьома підписами. Зібравши потрібні підписи вона назвала своїм родичем одного з військовополонених і забрала його додому. Це був молодий чоловік, родом з Воронезької області. Переночувавши, він пішов додому на Воронеж. Про його подальшу долю нічого не відомо. Як і інші односельці, Катерина Семенівна носила продукти до табору, щоб підгодувати військовополонених. Там вона познайомилася з одним чоловіком, якому, за його проханням, стала носити постійно їсти. Звали його Василь Єгорович. Він говорив, що тут же в таборі знаходиться його командир, так що він підгодовував і свого командира. Після війни Василь відвідував жінку і був дуже вдячний за те, що вона допомогла вижити в складних умовах. Після війни Василь жив у Новопскові.
Табір військовополонених проіснував не довго. Його розформували: частину полонених (сильніших, здоровіших) розселили по хатах у селян – для роботи в колгоспі, частина – померли від ран, а решту відправили до Старобільська, де знаходився великий табір для військовополонених.
Лише півроку господарювали окупанти в селищі, але встигли показати, що таке гітлерівський «новий порядок», залишивши криваві сліди. Особливо відзначився своєю лютістю начальник районної поліції Новошицький Сергій Григорович.
Народився Новошицький в селі Тимошино Білокуракинського району. Недоучившись, подався в пошуках кращого життя. Затримався в Горлівці Донецької області, влаштувався на роботу. Коли фашистські загарбники напали на нашу батьківщину, був мобілізований в Червону Армію. Але битися з ворогом він не збирався. При першому ж випадку здався в полон і висловив бажання вірно служити окупантам.
В Білолуцьк прибув у вересні 1942. І відразу ж був призначений начальником районної поліції. Тут він показав своє справжнє обличчя, обличчя фашистського посіпаки.
Арешти чоловіків, жінок і, навіть, дітей, звірячі допити і катування, а потім розстріли і публічні страти – таким був «почерк» цього нелюда. Ті, хто залишилися живими, одночасно свідчать, що Новошицький відзначався особливою жорстокістю в поводженні з жертвами. «Я не можу прожити й дня, - хвалився він, - щоб не бачити крові, не побити чи не розстріляти кого-небудь». Якось в руки Новошицького потрапило 6 чоловік з сусіднього харківського району, в тому числі старий і підліток. В поліції їх по звірячому катували, били гумовими батогами, вирізали на спинах з шкіри стрічки. А потім Новошицький особисто розстріляв одного арештованого, який лежав у дворі, закривавлений, із зв’язаними руками і ногами. В цьому ж парку було повішено 3 чоловік – старий, чоловік середніх років і 12-літній хлопчик. За вказівкою начальника поліції в парк були зігнані жителі селища. Розрахунок був таким: залякати патріотів, відбити в них навіть думку про боротьбу з окупантами. На рахунку Новошицького і загибель лікаря районної лікарні Дубинської Ф.Б.
Свідком розстрілу була Сущенко Е.Ф., мати якої працювала в лікарні і добре знала Дубинську. На світанку, визирнувши в вікно, вони побачили, як вели двох жінок – одну в легкому халатику, а іншу – в самій білизні. Одна з них була Дубинська.
Особливо витончено Новошицький з поліцаями глумилися над членами підпільної групи, яку в грудні 1942 року їм вдалося викрити. Їх допитували вдень і вночі, жорстоко катували. Тіло М.Ф. Чернишової, за свідченням очевидців, було настільки знівечене побоями, що перетворилося на криваве місиво. Коли від німецького командування надійшло розпорядження направити підпільників в Новопсков, Новошицький заскреготів зубами: «Школа, - сказав він, - я б порішив їх своєю рукою…»
В січні 1943, під час наступу радянських військ, Новошицький кинувся тікати, заздалегідь підготувавши 5 підвід з награбованим добром, забравши з собою батька, матір і 4 сестри. А далі - поневіряння бродячих людей. На чехословацькому кордоні німці забрали коней і майно, а їх завантажили у товарні вагони і, як робочу силу, направили в Німеччину на військовий завод у м. Натмюстер. Батько почав докоряти сину за те, що він втягнув сім’ю в авантюру, змусив микатись по чужих землях. Хотів повернутися додому після того, як місто зайняли американські війська. Однак, син і слухати не хотів про це і через деякий час зник.
На початку 80-х років прийшла звістка, що Новошицький проживає в Австралії, в передмісті Мельбурна. Трохи переробив прізвище – став Новожицький. Видає себе за добропорядну людину, батько 2 дочок. Ходить в церкву, старанно молиться. І ніхто з людей, які оточують його, не знає, що руки його залиті кров’ю багатьох людей, що він жорстокий кат, який приховується від кари.
Не менш жорстоко поводились і самі окупанти. На очах у матері німець застрелив 2-річного Толю Астахова, розстріляли колгоспників Зінченка, Сидоренка, комсомольця Волкова закололи багнетами.
За даними обласного архіву фашисти розстріляли за півроку окупації в Білолуцьку 46 мирних жителів, 9 членів підпілля, 106 чоловік вивезли на каторжні роботи до Німеччини, спалили 120 хат колгоспників, знищили бібліотеку, лікарню. Але ніякі звірства не могли залякати наш народ.



Обновлен 22 ноя 2014. Создан 01 сен 2013



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником