Віталій Ярошенко

Репресивні акції в контексті сільськогосподарського переселення в Україну (1933–1934 рр.)Олександр Фельдман

Згадується і Білолуцький район



Стихійне переселення селян до спустошених Голодомором
степових регіонів України почалося ще до офіційного рішення
центральної влади. За повідомленням М. Хатаєвича, наприкінці
серпня 1933 р. до Дніпропетровщини самовільно перебралося
1500 родин із Західної області та Білорусії. У Мелітопольському,
Апостолівському, Костянтинівському, Великолепетиському ра-
йонах чисельність стихійних переселенців досягала 150–200 ро-
дин17. Головною причиною «непланового» переселення із Захід-
ної  області  був недорід і  великі  втрати зернових культур  та
картоплі, через що колгоспники цього регіону майже не мали
хліба й фуражу для худоби18.
Стихійне переселення із Росії й Білорусії відбувалося наступ-
ним чином. Спочатку до колективних об’єднань області при-
їздили ходоки,  які  домовлялися  з  правліннями  колективних
об’єднань про переселення. Більшість переселенців становили
колгоспники, але були серед них і одноосібники, які свій пе-
реїзд мотивували малоземеллям, нестачею робочої сили у пів-
денних регіонах України. Стихійних переселенців не приймали
до складу колгоспів, а лише використовували під час збиральної
кампанії 1933 р. Питання про їх зарахування до складу колек-
тивних об’єднань мали вирішити у централізованому порядку19.
Особливо активно «непланові» переселенці з різних облас-
тей  Союзу  почали прибувати  до Дніпропетровської  області,
починаючи з жовтня 1933 р. У результаті до 1 квітня 1934 р.
колгоспи Дніпропетровщини прийняли 10 042 господарства
непланових переселенців. Оскільки неорганізовані прибульці
не мали пільг, М. Хатаєвич звернувся до Й. Сталіна і В. Молотова
з проханням «оформити це переселення постановою Раднар-
кому Союзу і поширити на них всі пільги, якими користуються
планові переселенці»20.
*Офіційне рішення про переселення до України 20 тис. селян-
ських господарств із Білорусії  та Росії ЦК ВКП(б)  ухвалив 31
липня 1933 р. На Донбасі планувалося розмістити 3,5 тис. сімей
з Іванівської області, на Дніпропетровщині – 6,5 тис. із Захід-
ної, Харківщині – 1,5 тис. із Центрально-Чорноземної області,
на Одещині – 6,5 тис. родин із Білорусії та Горьківського краю* .
Організувати переселення мав Всесоюзний переселенський ко-
мітет, створений при РНК СРСР 15 серпня 1933 р. для «повного
освоєння малозаселених родючих районів». Переселенцям доз-
волялося взяти з собою домашні, хатні речі, дрібний реманент
худобу: корів, телят, овець, свиней, птахів, а також продоволь-
ство: зерно, борошно, овочі тощо. Інше майно вони могли про-
дати. На території України кожній родині переселенців мали
безкоштовно надати придатний для проживання будинок із не-
обхідними надвірними будівлями. Наркомзем УСРР і Дніпро-
петровський, Харківський, Донецький, Одеський облвиконко-
ми повинні були до 10 листопада 1933 р. організувати ремонт
20 тис. хат разом із господарськими будівлями, очистку кри-
ниць. Кожен двір переселенців мали забезпечити двомісячним
запасом палива та необхідною кількістю фуражу22 .
*Щоб заохотити білоруських і російських селян переселятися
в Україну, їм надавалися численні пільги. Так, із переселенців списувалася заборгованість за всіма видами податків. Вони звільнялися на 3 роки від сплати сільгоспподатку, культзбору і 50% страхових платежів, на 1 рік – від м’ясо- і молокоподатків*.
  Процес переселення можна розглянути на прикладі Дніпро-
петровської області. Кампанія з переселення сюди із Західної
області почалася 15 жовтня 1933 р.24 Вербували переселенців
начальники ешелонів та їхні помічники. Начальниками еше-
лонів призначали керівників району заселення або працівників
зони діяльності МТС, їхніми помічниками – членів сільрад, прав-
лінь колгоспів «місць вселення». Із Дніпропетровщини до Захід-
ної області для організації переселення відрядили 107 началь-
ників ешелонів і 159 помічників. Для вербування переселенців
виділили 36 адміністративних районів південної частини Захід-
ної області. На організації переселення негативно позначилася
відсутність у представників переселенського комітету й обл-
земвідділів матеріалів з економічними показниками  всіх ра-
йонів області, на підставі яких можна було б обґрунтовано виз-
начити кількість господарств переселенців. Зрештою «кампа-
нійський» підхід до переселення призвів до того, що в деяких
колгоспах Західної  області  залишилося менше  десяти госпо-
дарств. У патовій ситуації опинилися й ті російські колективні
об’єднання, які мали молочнотоварні ферми з десятками голів
худоби, адже три–п’ять родин колгоспників, які залишилися у
селі, не могли організувати належний догляд за тваринами25.
Загалом через численні прорахунки союзного й місцевого керів-
ництва внаслідок переселення колгоспників в Україну значно
погіршилося організаційно-господарське становище російсь-
ких і білоруських колективних господарств. Таким чином, ви-
рішуючи проблему забезпечення їх робочою силою в одному
місці, влада створювала її в іншому.
*Вербування переселенців у більшості районів Західної об-
ласті закінчили до 15 листопада 1933 р. Під час, а також після
його закінчення здійснювали «якісну перевірку переселенців»:
на загальних зборах колгоспників або груп переселенців вияв-
ляли «куркульські та контрреволюційні елементи, прогульни-
ків, ледарів, крадіїв», яких позбавляли права на переселення*26.
Станом на 25 листопада до Дніпропетровської області було
відправлено 33 ешелони, в яких перебувало 2150 родин пересе-
ленців. Закінчили переселення російських селян 1 січня 1934 р.
Усього до Дніпропетровщини з Росії приїхало 6607 господарств
чисельністю  38 393  осіб. У  середньому  родина  переселенців
складалася із 5,7 осіб, з яких 3,7 – працездатних. Переселенці
привезли з собою 5785 коней, 7546 голів великої рогатої худо-
би і  16 190  голів  дрібної  худоби27.  Російським  переселенцям
було виділено 580588 руб. кредиту, з яких 252210 руб. вони
використали на ліквідацію будівель і 233312 руб. – для купівлі
дрібної худоби28.
*Загалом же 1933 р. в республіку з РРФСР і БСРР переселили
18 822  родини  чисельністю 100 079  осіб*29.  Хоча  органи ДПУ
УСРР звітували про те, що прийом переселенців пройшов успіш-
но, численні факти засвідчують інше. Більшість колгоспів ви-
явилися неготовими прийняти й розмістити велику кількість
людей. Вірогідно, що при визначенні переселенських квот пози-
ція місцевого колгоспного й радянського керівництва особливо
не враховувалася. Серед проблем, з якими в першу чергу зіткну-
лися переселенці, була відсутність житла. Більшість призначе-
них для них хат, імовірно, втратила власників під час Голодо-
мору або масових репресій, а відтак перебувала у занедбаному
стані: вибиті або закладені цеглою шибки, діряві покрівлі, за-
биті димоходи, повна відсутність меблів. Керівники колгоспів
мали підготувати житлові приміщення до приїзду нових госпо-
дарів. Але до початку листопада 1933 р. у Великобілозерському
районі відремонтували лише 154 будинки з 450, у Нижньосіро-
гозькому – 165 хат із 55030. У колективних господарствах Ка-
м’янського, Покровського, Нововасилівського,  Бердянського
районів ремонт будинків узагалі не було здійснено. При цьому
місцеві чиновники справно звітували про проведення всіх необ-
хідних робот31. Через це у Близнюківському, Божедарівському,
Якимівському,  Старокаранському  та інших  районах  пересе-
ленців підселяли до місцевих колгоспників або розміщували
декілька родин в одній хаті. Правління колгоспу «Вісті» Красно-
кутського району, щоб прийняти переселенців, почало виклю-
чати з господарства власних селян, зараховуючи їх до «класово-
ворожих елементів» і виселяючи з хат. Як з’ясувалося пізніше,
11 виселених селянських господарств із 29 насправді належа-
ли до бідняцьких32. Ще гіршою була ситуація із забезпеченням
переселенців найпростішими меблями (столи, стільці, ліжка),
фуражем, паливом.
Погана підготовка до прийому переселенців зумовлювалася
не стільки бездіяльністю місцевого керівництва, скільки відсут-
ністю необхідних для ремонту будівельних матеріалів, у тому
числі деревини, скла. Голова Дніпропетровського облвиконко-
му І. Гаврилов у доповідній записці від 31 жовтня 1933 р. визна-
вав, що будинки фактично не ремонтуються, адже «за нарядами
[…] ми нічого ще не отримали». На прийомі організованих пере-
селенців негативно позначилося й те, що в колгоспах області
до кінця жовтня вже було розміщено декілька тисяч неоргані-
зованих  переселенців,  у зв’язку  з  чим голова  облвиконкому
попереджав  республіканське  керівництво:  «Коли  вирушать
ешелони організованих переселенців, у нас можуть виникнути
непорозуміння при розміщенні їх»33.
Становище  переселенців  ускладнювала й нестача  продо-
вольства. Отримані Дніпропетровщиною  для  допомоги  їм
60000 пудів хліба було використано до кінця листопада 1933 р.,
проте цієї кількості не вистачило для задоволення навіть міні-
мальних потреб. Тому М. Хатаєвич звернувся до ЦК КП(б)У і РНК
УСРР із проханням про виділення додаткових 30000 пудів збіж-
жя. Але  партійне  керівництво  республіки  відмовилося  задо-
вольнити це прохання, посилаючись на те, що «весь хліб, виділе-
ний спеціально для допомоги переселенцям, уже розподілили».
Одночасно очільникам області нагадали, що Дніпропетровщи-
на вже отримала 870 тис. пудів насіннєвих і 855 тис. пудів інших
фондів  для  допомоги  колгоспам із мізерними  виплатами  на
трудодні. Відтак республіканське керівництво зробило висно-
вок, що  «отриманого хліба  достатньо, щоб  надати  допомогу
колгоспам, куди їдуть доприселенці»34.
*Нерідко місцеве населення неприхильно ставилося до пере-
селенців. На Дніпропетровщині, зокрема, поширювалися чутки,
що до них приїхали не переселенці, а «біженці із західної при-
кордонної смуги», що «там вже риються окопи і почалися бойові
дії з Німеччиною». Селяни також пов’язували з переселенням
можливість нових депортацій з України. Вони боялися, що «ви-
селять стільки ж господарств, скільки прибуде переселенців».
Не слід забувати й про існування суперечностей на національ-
ному ґрунті: «Кацапи їдуть сюди господарювати, і всі українці
у колгоспі будуть лише виконувати волю кацапів», «Їдуть, щоб
об’їдати  українців». Відтак,  незважаючи  на  офіційний  уро-
чистий прийом із мітингами та музикою, який улаштовували
представники районної влади та колгоспів на станціях, куди
прибували ешелони, переселенці не могли розраховувати на
гостинність місцевого населення. До того ж українське село, пе-
реживши  Голодомор,  продовжувало  недоїдати й після  збору
врожаю 1933 р. Місцеві селяни відразу після приїзду поперед-
жали переселенців, до якої «квітучої землі» вони потрапили.
Так, на станції Якимівка серед переселенців ходила жінка, яка
запитувала їх: «Чому ви до нас приїхали, у нас ще лежать трупи
неприбрані по хатах. Ви тут помрете з голоду»*35.
*У спецповідомленнях прокуратури та ДПУ УСРР наводили-
ся численні факти образ, знущань і навіть побиття переселенців
місцевим населенням. В артілі ім. Ворошилова Новопразького
району, наприклад, селяни не дозволяли переселенцям корис-
туватися колодязями. У с. Ганнівка П’ятихатського району 11
лютого  1934 р.  група підпилих мешканців із  вигуками: «Бий
кацапів, рятуй Україну!» вчинила погром помешкань пересе-
ленців36. Траплялися навіть трагічні випадки, як у с. Андріївка
Коларівського району, де переселенку кинули до колодязя й
вона загинула*37.
*Колгоспне керівництво не нараховувало і не розплачувало-
ся з переселенцями за вироблені трудодні, практикувало неза-
конні штрафи, арешти, вилучення речей*. У колгоспі «Хлібороб»
Долинського району за виконання однакової роботи переселен-
цеві Верміхіну нарахували половину трудодня, а місцевому кол-
госпникові Великому – два38. *Іноді новоприбулих узагалі від-
мовлялися приймати до колгоспів або «перекидали» з одного
колективного  господарства  до іншого. Траплялися  випадки
підпалів, руйнації будинків переселенців, крадіжок їхнього май-
на*. Скажімо, у с. Дмитрівка Васильківського району, до якого
переїхало 40 родин переселенців, протягом трьох місяців було
зафіксовано 19 випадків грабунків їхніх господарств, скоєних
бандою, що складалася «з колишніх куркулів і репресованих
радвладою»39.
*Однією з причин конфліктів між місцевим населенням і пе-
реселенцями було те, що останнім нерідко передавали будинки
репресованих селян. Їхні ж родичі, руйнуючи помешкання чу-
жинців, ніби мстилися за поневіряння своїх близьких*. У с. Олек-
сандропіль Білолуцького району селянин Каюда розбив 11 ши-
бок у двох будинках, призначених для переселенців. Раніше ці
хати належали його розкуркуленим родичам40. Якщо ж колишні власники будинків поверталися у село із заслання, вони також нападали на переселенців, намагаючись повернути конфісковане майно.  У  лютому  1934 р.  подібний  випадок  трапився  у с. Андронівка Коларівського району41. Щоб  врегулювати цю проблему, прокуратура республіки 26 липня 1934 р. ухвалила директиву, згідно з якою «будинки та садиби, кинуті колишніми одноосібниками та колгоспниками напризволяще й закріплені за переселенцями», не підлягали поверненню колишнім їх  власникам42.  Сільради  та інші органи  влади  повинні  були вживати відповідних заходів і «захищати переселенців від залякування та інших спроб впливу з боку тих, хто кинув своє село і колгосп, а тепер повертається»43.
*Можливо, проблеми, що виникли з російськими та білорусь-
кими переселенцями, змусили Кремль ухвалити рішення про
переселення до степових регіонів України колгоспників із цент-
ральних та північних областей республіки, тобто обмежитися
переміщенням населення в межах УСРР. 9 грудня 1934 р. політ-
бюро ЦК ВКП(б) ухвалило постанову про переселення протягом
січня–березня 1934 р. 16 тис. господарств із Чернігівської, Київ-
ської, Вінницької областей до Донецької, Дніпропетровської,
Одеської, Харківської. На українських переселенців поширюва-
лися всі пільги загальносоюзних, лише термін звільнення від
сплати податків скорочувався до 1 року*44.
Вирішенням проблем переселенців почало займатися й об-
ласне керівництво. 7 лютого 1934 р. дніпропетровські обком
та облвиконком ухвалили спільну постанову, що зобов’язувала
райвиконкоми, райпарткоми «протягом 5-ти днів закінчити ре-
монт приміщень і остаточно закріпити за переселенцями бу-
динки з господарськими будівлями, садибою, не дозволяючи
подальшого переведення переселенців з одного  колгоспу до
іншого». Переселенців мали якнайшвидше оформити членами
колгоспів, закріпити за бригадами, видати трудкнижки, забез-
печити роботою45.
*Усього, за даними ОДПУ СРСР, станом на 27 березня 1934 р.
до степових районів України із РРФСР і БРСР, а  також інших
областей республіки переселили 43,1 тис. родин чисельністю
219110 осіб, із них до Дніпропетровської області – 13265 ро-
дин, Одеської  – 11854, Харківської  – 9998, Донецької  – 7983*.
Колгоспники-переселенці  привезли  з  собою  27 625  коней,
36670 корів, 60369 голів дрібної рогатої худоби46.
*Через погані господарсько-побутові умови та недоброзич-
ливе ставлення місцевого населення частина переселенців по-
вернулася назад ще в 1933 р., тобто відразу після приїзду*. Так,
у  колгоспі «Комінтерн» Апостолівського району із  55  родин
переселенців виїхало 3747. Наступна хвиля масового повернен-
ня переселенців припала на літо–осінь неврожайного 1934 р.
Перед загрозою нового голоду виїздили, у першу чергу, пересе-
ленці зі степових регіонів України. За даними М. Хатаєвича, на
26 вересня 1934 р. з області виїхало понад 40% переселенців.
Партійний очільник Дніпропетровщини визнавав, що «органі-
заційно-господарські заходи, спрямовані на закріплення пере-
селенців, […] не дають ефекту, тому що всі вони кричать про
хліб»48.
У найскрутнішій ситуації влітку 1934 р. опинилися єврейські
переселенські  колгоспи  Сталіндорфського  району.  Якщо  в
місцевих колгоспників були залишки запасів хліба минулого
року, що дозволяло їм «дотягнути до нового врожаю», то *пере-
селенці почали голодувати вже під час збору врожаю*. У кол-
госпі «Більшовик» було зафіксовано випадки вживання суро-
гатів, у колгоспах «Новий шлях» і «Якір»  – опухання дітей. У
серпні 1934 р. у колгоспі «Сталін» *від голоду померли 4 дити-
ни*49. Видача зерна на трудодні також не вирішила проблему,
оскільки  через  низьку  врожайність  зернових  (0,83–1,6  ц/га)
виплати були мізерними: 167–200 г хліба. Тому, починаючи з
липня 1934 р., утечі переселенців з єврейських колгоспів набу-
ли масового характеру. До 1 жовтня 1934 р. зі Сталіндорфсько-
го району виїхало 383 господарств: 54 тих, які переселилися до
1933 р.,  90  господарств  переселенців  1933 р. і  239  –  пересе-
ленців 1934 р. із Західної області50.
Проблема масового повернення селян-переселенців розгля-
далася на засіданнях політбюро ЦК КП(б)У 20 лютого і 6 берез-
ня 1934 р. За результатами цих обговорень було ухвалено рі-
шення, яким Донецький, Одеський, Дніпропетровський, Харків-
ський обкоми зобов’язувалися «перевірити стан доприселенців
і вжити заходів до утворення належних умов з їх обслуговуван-
ня». Одночасно партійне керівництво республіки попередило
всіх секретарів РПК, голів РВК і начальників політвідділів МТС
доприселенських  районів  про  притягнення  до найсуворішої
відповідальності за неуважне ставлення до переселенців51.
*За неповними даними переселенського комітету при РНК
СРСР, на 1 вересня 1934 р. із 45,5 тис. колгоспних господарств,
що переселилися в Україну, повернулося 10282, або 23,5%*, у
тому числі з Одеської області  – 4084  (34%), Дніпропетровсь-
кої –  3198  (24%),  Донецької  –  1677  (21%) і  Харківської  –
1323 (12,3%).  *В  офіційних  документах  повернення  пересе-
ленців називалося «обратничеством». Як це не парадоксально,
але влада сама створила умови для цього явища, спрямувавши
переселенців до найбільш слабких колгоспів, що накопичили
«велику фінансову заборгованість за попередні роки»52. Не ви-
падково секретар ЦК КП(б)У П. Постишев у доповідній записці
Й. Сталіну від 14 червня 1934 р. змушений був визнати, що пе-
реселення не вирішило проблеми забезпечення колгоспів ро-
бочою силою*.
За таких обставин органи юстиції і ДПУ УСРР почали бороть-
бу із «саботажниками переселенського руху», що за допомогою
«терористичних заходів, убивств, підпалів, крадіжок у пересе-
ленців» намагалися їх залякати і «тим самим зірвати заходи
партії та уряду до закріплення переселенців на нових місцях»53.
На початку березня 1934 р. прокуратура республіки зобов’язала
міських і дільничних прокурорів «перевірити виконання район-
ними  та  сільськими  організаціями  директив  уряду  та  партії
щодо переселенців». Осіб, винних у «злочинному ставленні до
переселенців», мали притягати до найсуворішої відповідаль-
ності54. Наприклад, до трьох років позбавлення волі «за утиски
і знущання над колгоспниками, що переселилися із ЦЧО на Ук-
раїну», засудили голову сільради Зміївського району Харківсь-
кої області І. Попка55.
Особливо активно працювали у цьому напрямі органи держ-
безпеки. У грудні 1933 р. республіканські чекісти ліквідували
«контрреволюційне повстанське угруповання» в Покровському
районі на Старобільщині, яке нібито охоплювало своєю діяль-
ністю шість населених пунктів. Фігурантами кримінальної спра-
ви були 22 особи: «куркулі» й «церковники», яких звинувачу-
вали в підготовці пошкодження будинків, котрі ремонтували
для переселенців, та агітації серед колгоспників «про організо-
вану відмову від прийому переселенців». Для розгляду справи
організували показовий процес, на якому виїзна сесія Старо-
більського  окрсуду  засудила  Судейченка  та Кривошлика до
розстрілу, інших 14 осіб – до різних термінів покарання56. У січні
1934 р. аналогічну  справу  сфабрикували  проти  керівництва
колгоспу «КІМ» Любашівського району Одеської області, яко-
му висунули звинувачення у протидії прийому переселенців із
Горьківського  краю, надання їм  під житло  непридатних  бу-
динків57. Протягом грудня 1933 – березня 1934 рр. чекісти та-
кож ліквідували «контрреволюційні куркульські угруповання»,
що протидіяли переселенню в колгоспі ім. Котовського Велико-
висківського району, у с. Костянтинівка Арбузинського району
Одеської  області. У Покровському  районі Дніпропетровської
області репресували кількох селян, які агітували переселенців
кидати  колгоспи  й повертатися на батьківщину58. Усього, за
неповними даними, що наводилися в доповідній записці ДПУ
УСРР від 3 січня 1934 р., до відповідальності було притягнуто
91 особу. До кінця березня їх кількість зросла до 260 осіб59.
*«Контрреволюціонерів», що перешкоджали  переселенню,
виявляли не лише серед місцевого населення, але й самих пе-
реселенців*. Так, у колгоспах «Червоний партизан» та «Ленінсь-
кий шлях» Донецької області органами НКВС було ліквідовано
«контрреволюційну групу», членами котрої були переселенці
з Чернігівської області УСРР. Її учасники обвинувачувалися у
веденні агітації серед переселенців за організований виїзд на
батьківщину60.
Загалом із початку переселення й до кінця листопада 1934 р.
органами НКВС було притягнуто до відповідальності 580 осіб,
у тому числі заарештовано 305, із них:
 за саботаж і протидію облаштуванню переселенців –
177 осіб;
 за контрреволюційну діяльність, спрямовану на зрив
переселення – 189;
 за викривлення щодо переселенців – 79;
 за терористичні прояви – 71;
 за крадіжки майна переселенців – 64 особи.
Одночасно було ліквідовано до 45 «куркульських угрупо-
вань», діяльність яких спрямовувалася на зрив переселення61.
*На підставі проведеного аналізу можна зробити висновок,
що сільськогосподарське переселення не вирішило проблему
організаційно-господарського зміцнення колгоспного сектору
республіки, оскільки партійно-державне керівництво належ-
ним чином не організувало прийом та розміщення переселен-
ців, не забезпечило їх житлом, продовольством, хатніми реча-
ми. Під час голоду 1934 р. значна частина переселенців узагалі
була кинута напризволяще, що посилило рух «обратничества».
Вирішення проблеми закріплення переселенців влада шукала
не стільки у соціально-економічній площині, скільки в пока-
ранні «саботажників  переселенського  руху», притягуючи  до
кримінальної відповідальності селян, які вороже ставилися до
новоприбулих або ж навіть просто повідомляли їм про реаль-
ний стан речей у постголодоморній Україні, а також посадових
осіб колгоспів, яких було «призначено відповідальними» за чер-
гові прорахунки центральної влади*.
*Проте покарання «саботажників переселенського руху» не
розв’язало  проблему  закріплення  переселенців,  не  змогло
ліквідувати «обратничество», та, відповідно, поповнити робо-
чою  силою  колективні господарства  степових регіонів УСРР.
Станом на 1 вересня 1935 р. у республіці нараховувалося 1714
колгоспів  зі значною  нестачею робочої  сили,  в яких середнє
навантаження на працездатного сягало 9,5–10,2 га земельних
площ. Одночасно налічувалося 2581 колективне господарство,
що демонструвало негативні наслідки господарювання через
«нестачу живого тягла»*
http://www.reabit.org.ua/files/store/Journ.2012.2.pdf



Создан 28 янв 2016



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником