Віталій Ярошенко

Журналістика Луганського краю

Ульянова Катерина Миколаївна



УДК 070(477.61)„1903/1938” ББК 76.003(4Укр)
У51

Друкується за рішенням ученої ради ДЗ „Луганський національний університет імені Тараса Шевченка”

(протокол No 3 від 28 грудня 2014 року)

Наукова редакція

Галич Валентини Миколаївни, доктора філологічних наук, професо- ра кафедри журналістики ДЗ „Луганський національний університет імені Тараса Шевченка”.

Рецензенти:

доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри журналісти- ки Миколаївського міжрегіонального інституту розвитку людини ВМУРОЛ «Україна» Яблоновська Н. В. ;

доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри соціальних ко- мунікацій Маріупольського державного університету Безчотнікова С. В.;

доктор наук із соціальних комунікацій, професор кафедри видавничої справи, редагування та української філології Класичного приватного уні- верситету Пономаренко Л. Г.

Ульянова К. М.

У51 Журналістика Луганського краю (1903 – 1938): Монографія / Наук. ред. Галич В.М. / К. М. Ульянова; Держ. закл. “Луган. нац. ун-т імені Тараса Шевченка”. – Слов’янськ, 2014. – 256 с.

У монографії здійснено комплексне дослідження особливостей зародження, становлення, функціонування й основних тенденцій розвитку преси Луганщини 1903–1938 рр. у контексті суспільно-політичних подій краю. Поглиблено аналіз ран- ніх проявів інформаційної діяльності на Луганщині: відомостей про журналістську й публіцистичну творчість її перших представників (Г. Г. де Кальве, О. Шумана, Є. Ковалевського, І. Фелькнера, А. Носова та ін.), а також перші пресові органи бур- жуазно-монархічної доби. Проаналізовано передумови виникнення й становлення типу „партійно-радянська преса” з урахуванням специфіки регіональних і загаль- ноукраїнських факторів. Відтворено структуру періодики окресленого періоду за хронологічними, типологічними, жанрово-тематичними ознаками. З’ясовано зна- чення преси Луганщини 1903–1938 рр. у системі загальнодержавної журналістики. Створено бібліографічний покажчик преси Луганського краю окресленого часового проміжку, що включає 231 описану назву періодичних видань.

Рекомендовано для пресо- та журналістикознавців, істориків, краєзнавців, культурологів і всіх зацікавлених проблемами регіональної журналістики.

© Ульянова К. М., 2014
ISBN 978-1528-68-9 © ООО «Издательство “Печатный двор”», 2014

Своїм батькам, Ользі Кузьмівні та Миколі Кузьмичу, із вдячністю за подароване життя й духовну мудрість у вихованні життєвих істин присвячую

Автор

3

4

ЗМІСТ

«І НЕ РОЗХЛПАТИ ДУШІ ЖИВИЛЬНУ ВОДУ...»............................7

ВСТУП. Журналістика Луганського краю як предмет
наукового дослідження.........................................................................11

РОЗДІЛ І. Генезис та концептуальні засади розвитку журналістської діяльності на Луганщині до 1917 р.........................34

РОЗДІЛ ІІ. Особливості функціонування луганської періодики
в добу національно-визвольних змагань (1917–1921 рр.).................60

РОЗДІЛ ІІІ. Історико-типологічна характеристика
газетних видань Луганського краю 20-х-30-х рр. ХХ ст. .................77

РОЗДІЛ ІV. Особливості функціонування друкованих
ЗМІ Луганщини в період реалізації нової економічної політики (1921-1928 рр.) .....................................................................................85

РОЗДІЛ V. Діяльність літературно-художнього
журналу „Забой” ..................................................................................95

РОЗДІЛ VІ. Преса Старобільщини як свідчення національної самобутності українського народу в радянську добу .....................103

РОЗДІЛ VІІ. Періодика Луганського краю
в умовах посилення тоталітаризму 30-х рр. ХХ ст. ........................110

РОЗДІЛ VІІІ. Інтерпретація метафоричної реальності
в тоталітарну добу .............................................................................125

РОЗДІЛ ІХ. Закономірності розвитку жанрових форм .................135 РОЗДІЛ Х. Проблемно-тематична диференціація

партійно-радянської преси ................................................................155

РОЗДІЛ ХІ. Заголовковий комплекс як основний виразник тематико-змістової специфіки журналістського твору....................179 ВИСНОВКИ ......................................................................................191

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ......................................198 5

ДОДАТОК А. Бібліогарфічний опис періодики
Луганського краю 1903-1938 рр. ......................................................226

ДОДАТОК Б. Список прізвищ сількорів
Старобільщини 1920-х рр. ................................................................252

6

«І НЕ РОЗХЛЮПАТИ ДУШІ ЖИВИЛЬНУ ВОДУ...»

Невимушено й обачно лягали рядки на пожовкле полотнище на- ціональної історії. Генеруючись у глибинах соціального часопрос- тору, викристалізовуючись, обрамлюючись у ментальну оболонку свого народу, підносилося й одухотворювалося звитяжне публіцис- тичне слово - нетлінний виразник національно-духовної нескоре- ності й самобутності, провідник борінь за високовартісність, окре- мішність української культури.

Важливим комунікаційним сегментом загальнонаціональ- ної минувшини нашого народу, знаковим явищем комплексного й об’єктивного пізнання певної історичної епохи в суспільно-політич- ному, соціокультурному й духовному розвої української нації є регіо- нальна преса – джерело великої пізнавальної вартості, безцінний ра- ритет культури старожитності української спільноти. Дослідження цього феномена історії вітчизняної журналістики не реалізоване по- вною мірою: зроблені перші кроки у вивченні періодики крайнього Сходу нашої держави – Луганщини – вагомого засобу оприлюднен- ня соціально значущої інформації про сувору дійсність українсько- го народу в умовах абсолютизму й ідеологічної монополії, і разом із тим, важливої складової формування масової свідомості, актив- ної громадянської позиції, одностайного національного обличчя на- роду і, як слушно висловилась вагома дослідниця східноукраїнської преси Н. Сидоренко, зразком „пробудження патріотичних почуттів, усвідомлення своїх морально-історичних коренів [180, с. 3]”.

Історія журналістики Луганського краю – самобутнє й немар- гінальне явище національно-культурної самобутності українського народу, що інтегрує колосальну систему невивчених газетно-жур- нальних і публіцистичних здобутків. Сягаючи своїми коренями поч. ХХ ст., преса крайнього Сходу України, як один із провідних засобів формування суспільної думки, акумулює незламну позицію укра- їнської спільноти в національно-патріотичних змаганнях за утвер- дження власної державності. Тому сьогодні надзвичайно гостро по- стало питання „відтворення й очищення замулених інтелектуальних криниць; мусимо дбати не лише про нестримний рух уперед, а й про

7

відкритий рух до першоджерел, чимало з яких забуті, занапащені чи й знищені [180, с. 5]”.

Традиції наукового дослідження історії української періодики повсякчас знаходять своє втілення в працях вітчизняних і діаспор- них учених. Основна увага пресознавців зосереджується навко- ло вивчення діяльності друкованих ЗМІ різних етнічних терито- рій України ХІХ-ХХ ст., утім преса Сходу нашої держави, зокрема Луганщини, не стала предметом серйозних комплексних та систем- них наукових студій. Відсутність фундаментальних досліджень в іс- торії цієї галузі науково-професійного знання пояснюється низкою обставин суспільно-політичного та соціально-економічного характе- ру. „Здавалося б, відкрилися великі можливості для пошукової діяль- ності: ліквідовані колись недоступні спецфонди, бібліотеки попо- внились діаспорною літературою, «повернулися з еміграції» архіви. Однак надмірна комерціалізація та політизація журналістики при- звели до порідіння лав дослідників [200, с. 4]”.

З метою уникнення цієї прикрої закономірності, під егідою доктора філологічних наук, професора В. М. Галич, починаючи з 2005 р., тема „Дослідження в галузі соціальних комунікацій: істо- рія, теорія, регіональний дискурс” стала предметом наукових інтер- есів відповідної кафедри Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. У такому середовищі виникло й наше нау- кове зацікавлення регіональною журналістикою Луганського краю – вивченням суспільно-історичних умов її зародження, особливостей становлення й тенденцій розвитку в перші карколомні десятиліття існування комуністично-репресивної влади.

Основні засади функціонування луганської періодики 1917– 1938 рр., її детальний бібліографічний опис та аналіз уже здійсню- вались у нашому дисертаційному дослідженні „Преса Луганщини 1917–1938 рр.: становлення та основні тенденції розвитку” [319]. Окремі аспекти наукового опрацювання преси Луганського краю представлені в численних наукових розвідках, найпомітнішими се- ред яких є „Періодика Луганщини 1917-1938 років: проблема ти- пології” [279], „Генезис та концептуальні засади розвитку газетно- журнальної періодики Луганщини кін. 10-х – поч. 20-х рр. ХХ ст.”

8

[318], „Періодика Луганщини про економічну кризу в Україні по- чатку 20-х років ХХ століття” [278], „Вони були першими” [276], „Преса Луганщини 1917-1924 років” [280], „Зображення голодомору 30-х років ХХ століття на сторінках старобільської районної газети «Червоний хлібороб»” [277], „Проблематика периодических изда- ний Восточной Украины 20-30-х годов ХХ века” [320] та багатьох ін.

Пропонована монографія створена з метою розширення й сис- тематизації попередніх відомостей і уявлень про генезис та осно- вні тенденції розвитку журналістики Луганського краю. Поглиблено аналіз ранніх проявів інформаційної діяльності на Луганщині, зо- крема відомостей про журналістську й публіцистичну творчість її перших представників – Густава Гесс де Кальве, Ореста Шумана, Євграфа Ковалевського, Іліодора Фелькнера, Анемподиста Носова – гідних першопрохідців епохи опанування Донбасу, <...> свід- ків і учасників його локального історичного зростання [216, с. 5]. Публіцистичні матеріали 1817–1876 рр. (нариси, огляди, статті кра- єзнавчого й суспільно-популярного характеру) у різні часи друкува- лися в широковідомих і авторитетних на той час виданнях („Горном журнале”, „Отечественных записках”, „Украинском вестнике”, „Новороссийском литературном сборнике”), невимушено й при- родно відтворювали дух відповідної епохи, формували широку па- нораму тогочасного буття. На нашу думку, їх правомірно вважати першими зразками наукової й художньої публіцистики Луганщини сер. ХІХ ст.

Великою заслугою проведеної роботи є наукове опрацюван- ня періодики Луганського краю на первинному етапі її становлен- ня, початком відліку якої став 1903 р. – час появи перших газет на цій території – „Листка объявлений Славяносербского земства” та „Донецкого листка”. У монографії вперше систематизовано, здій- снено аналіз і введено до бібліографічного опису близько 20 назв ча- сописів буржуазно-монархічної доби – важливого періоду розвитку вітчизняної журналістики, коли „періодичні видання відображали і фіксували історичний час з усіма його найхарактернішими ознака- ми, соціально-економічними і моральними особливостями та ідей- ним розвоєм” [355, с. 3].

9

Під впливом історичних, географічних, економічних, суспіль- но-політичних та соціокультурних факторів у межах хронологічної періодизації монографічного дослідження репрезентовано багато- річний досвід роботи з масовою аудиторією, розставлено певні тема- тичні акценти, виразно простежено інформаційний потенціал преси Луганського краю, унаслідок чого було сформовано її чітку струк- турно-типологічну модель.

Обмеження періоду наукового дослідження саме 1938 р. зумов- лене встановленням у липні цього року самостійного адміністра- тивно-територіального статусу Луганської області, що породило відповідний тип періодики, – обласної, - яка вже не вписувалась у попередню структуру й започаткувала якісно новий етап розвитку.

Тож проаналізований у монографії історичний період ознамено- ваний утвердженням основних форм масової роботи, стійкої ієрархії цензурного контролю, запровадженням ефективних способів упливу на громадську думку, що заклало міцний фундамент для подальшої діяльності вітчизняних ЗМІ.

У формуванні наукової концепції та її практичному втіленню в пропоноване дослідження значною мірою завдячую своєму духо- вному наставникові й творчому сподвижникові, доктору філологіч- них наук, професору кафедри журналістики ДЗ „Луганський націо- нальний університет імені Тараса Шевченка” Валентині Миколаївні Галич, яка озброїла задум майбутнього дослідження методологіч- ним інструментарієм, указала шляхи глибокого текстологічного аналізу журналістських матеріалів і завжди виявляла відкриту го- товність до моральної підтримки.

Щиро вдячна рецензентам цієї книги – доктору філологічних на- ук, професорові, завідувачу кафедри журналістики Миколаївського міжрегіонального інституту розвитку людини ВМУРОЛ «Україна» Н. В. Яблоновській; доктору філологічних наук, професору, завідува- чу кафедри соціальних комунікацій Маріупольського державного уні- верситету С. В. Безчотніковій; доктору наук із соціальних комуніка- цій, професору, завідувачу кафедри видавничої справи, редагування та української філології Л. Г. Пономаренко.

10

ВСТУП. ЖУРНАЛІСТИКА ЛУГАНСЬКОГО КРАЮ ЯК ПРЕДМЕТ НАУКОВОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

Історичний поступ новітнього журналістикознавства відбу- вається завдяки удосконаленню теоретико-методологічної бази й ви- робленню нових концептуальних засад наукової парадигми у век- торі розвитку соціальних комунікацій. Використовуючи ідентичні інструменти дослідження інформаційних процесів, вітчизняна та за- рубіжна історіографія все інтенсивніше намагається долати догма- тичні стереотипи політизації й централізації журналістської науки в переосмисленні та оцінці важливих фактів минулого українського народу, адже „потреба у цивілізованому суспільному житті не може бути привнесена ззовні – вона має усвідомлюватися через великий досвід певного суспільства [119, с. 72]”.

Монографічна праця „Журналістика Луганського краю 1903– 1938 рр.” – перша спроба детального вивчення й систематизації ці- єї надзвичайно важливої галузі науково-професійної діяльності на основі вивчення архівних матеріалів та науково обґрунтованого за- лучення досягнень вітчизняних і зарубіжних учених, які можна умовно звести до таких найважливіших аспектів дослідження:

1) характеристика основних архівних джерел, котрі лягли в основу аналізу журналістики Луганського краю;

2) вивчення історичних та краєзнавчих праць, що послужи- ли для виявлення суспільно-політичних передумов її зародження й функціонування;

3) аналіз наукового досвіду українських пресо та журналіс- тикозавців з метою формування теоретико-методологічних засад до- слідження.

Часописи, що протягом багатьох десятиліть зберігалися в архів- них установах нашої держави, є епохальними раритетами минувши- ни українського народу. Несучи високий потенціал інформативності, вони до цього часу вражають глибиною фактологічного матеріалу, розмаїтою проблемно-тематичною площиною, системою мовно- стилістичних і жанрових особливостей, що дає змогу почерпнути багаторічний досвід східноукраїнської спільноти. Цілком погоджу-

11

ємося з дослідником української періодики Г. Рудим, що „широка й оперативна інформація про важливі події в Україні роблять газетну періодику одним з найважливіших історичних джерел для вивчення національно-культурного будівництва [265, с. 12]”.

Низка обставин суспільно-політичного, економічного та ідеоло- гічного характеру призвела до порідіння або й узагалі відсутності окремих зразків періодики досліджуваного часового проміжку, ска- жімо, часописів кін. 10-х рр. ХХ ст., а також багатотиражних газет та стіннівок. Тому значну їх частину довелося встановлювати за біблі- ографічними покажчиками.

Найповніші колекції періодики Луганського краю 1903-1938 рр. до цього часу зберігаються в газетних фондах Державного архі- ву Луганської області, Луганському обласному краєзнавчому му- зеї й у газетному відділі Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського.

Так, значну кількість часописів, починаючи з 1906 р., таких як „Донецкийколокол”,„ИзвестияЛозово-ПавловскогоСоветаробочих и крестьянских депутатов”, „Луганский революционный вестник”, „Известия Донецкого губернського исполкома”, „Всероссийская кочегарка”, „Голос крестьянина”, „Славяносербский хлебороб”, „Заря”, „Всероссийская кочегарка”, „Донецкий пролетарий” / „Луганская правда”, „Известия” /„Красный пахарь” / „Червоний хлібороб” / „Степова комуна” / „Колгоспна правда” / „Колгоспне життя”, „Ударник”, „Більшовицький штурм”, „Червоний удар- ник”, „Червоний колгоспник”, опрацьовано в Державному архіві Луганської області.

Велика колекція міського видання „Луганская правда”, а також поодинокі номери „Луганского вестника” і „Юношеской правды” 1920 р., журнал „Забой” 1924 р. і додаток до нього „Туберкулезный трехдневник”, деякі стіннівки (спецвипуск „Луганской правды” 1932 р., „РАТАУ” 1921 р., „Сталінський шлях” 1934 р., „За сплош- ную коллективизацию” 1930 р.) та листівки радянського періоду до- сліджено в Луганському обласному краєзнавчому музеї. Більшість часописів збереглися не повністю, найстаріші мають незадовільний стан, що не дозволило подати більш повний їх опис і аналіз.

12

Луганський міський музей історії і культури дав змогу опрацю- вати досить цінне для нашого наукового розгляду щорічне довідко- ве видання Є. Шнірмена та М. Кулашкіна „Весь Луганск в Кармане”. Воно цікаве не тільки вміщеними краєзнавчими матеріалами, але й поданим переліком періодичних видань, станом на 1912 р., серед яких „Донецкая жизнь”, „Донецкий бассейн”, „Юный Израиль”, „Гапрохим”, „Листок объявлений Сласяносербского Земства”, „Славяносербский уездный общественный раввин”. Така інформа- ція сприяла хронологічному уточненню деяких назв періодичних ви- дань у монографії.

Варто зазначити, що самі періодичні видання досить часто ви- ступають джерелом інформації про діяльність тих чи інших пресо- вих органів. Так, наприклад, відомості про тижневий ілюстративний сільськогосподарський журнал „Донецкий пахарь” знаходимо в ре- кламному оголошенні часопису „Забой”, де зазначається, що жур- нал видається замість „Селянської газети” 1924 р. Таким чином, на- ми було введено до наукового обігу 2 нові назви видань.

Відомості такого ж характеру знаходимо й на шпальтах ли- сичанського „Більшовицького штурму” де, зокрема у No123 за 1932 р., перераховані редакції газет Донбасу, серед яких є й лу- ганські: „Кадіївський пролетар”, „Червоний ударник”, „Вперед”, „Більшовицький шлях”, „Луганська правда„, „Прапор залізнични- ка”, „Степова комуна”, „Ударник”, „Транспортник”, „Більшовик”, „Прапор ударника” та ін. Подібна інформація цікава під час бібліо- графічного опису преси Луганського краю.

Переважну більшість періодики Луганської області досліджува- ного періоду (понад 100 назв газет) було з’ясовано в газетному від- ділі Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського, серед них детально вивчено близько 30 губернських, міських та районних видань, найцікавішими серед яких були лисичанська „Донецкая ком- муна”, луганські „Красный боец”, „Известия Екатеринославского совета Рабочих и крестьянских депутатов”, бахмутські „Красная правда” і „Бахмутская правда”, краснолуцький „Фронт угля”, сва- тівський „Великий перелом”, новопсковська „Ленінська комуна”, бі- лолуцький „Соціалістичний штурм”, попаснянський „Свисток”, ру-

13

біжанський „Червоний прапор”, „Кадієвский пролетар” та багато ін. Саме вони склали основний матеріал для нашого дослідження.

Отже, основний масив інформації, окресленої науковим об’єктом монографії, містять матеріали газет Луганського краю досліджува- ного періоду. Констатуємо обмеженість у використанні джерельної бази дослідження: велика частина газет та архівних документів за- знала збитків під час Другої світової війни, була знищена через не- відповідність ідеологічним стереотипам, недоступна через поганий стан або знаходження за межами країни. Через вищезазначені при- чини до наукового аналізу не було залучено належної кількості при- ватних і партійних пресових органів, тому з-понад 230 встановле- них газетних назв, докладно опрацьовано біля третини. Проте наявні джерела все ж таки дозволили комплексно проаналізувати основний масив інформації про функціонування журналістики Луганщини 1903-1938 рр., виявити її регіональну специфіку й історико-культур- ну цінність.

Вивчення бібліографічних, бібліологічних і статистичних збір- ників, довідників, покажчиків – вагома ланка в здійсненні джере- лознавчого дослідження регіональної періодики. Переважна їх біль- шість з’явилась у радянській історіографії в сер. ХХ ст.: „Великий Жовтень на Україні (березень 1917–1918 рр.)” [27], „Газети Радянської України 1917–1920” [48], „Газети України 1930–1934 рр. у фондах НБУ ім. В. І. Вернадського” [49], „Періодичні видан- ня УРСР. 1917–1960” [219], „Періодичні видання УРСР. Журнали. 1918–1950” [218], „Преса Української РСР. 1918–1980” [243], „Преса Української РСР. 1917–1966” [245], „Преса УРСР. 1918–1985” [244] тощо. Майже всі вони укладалися науково-дослідними бібліографіч- ними установами, бібліотеками, архівами за виданнями, наявними лише в їхніх фондах, тому окреслюють далеко не всі часописи, які функціонували в Україні в досліджуваний нами період. Це стосуєть- ся й періодики Луганщини: робота дослідників обмежується висвіт- ленням інформації про хронологічні межі діяльності анотованих ча- сописів, їх приналежність до органу влади, динаміку назв, відомості про редакторський колектив, наклад тощо. За допомогою згаданих бібліографічних збірників нами було уточнено близько половини

14

міських і районних часописів Луганської області досліджуваного пе- ріоду.

Довідник „Міські та районні газети Ворошиловградської облас- ті” [59] засвідчує основні дані про періодичні видання краю станом на 1980 р. Однак багато часописів Луганщини припинили своє іс- нування задовго до видання аналізованого збірника, тому маємо да- леко не повний перелік пресових органів досліджуваного часового проміжку.

Російськомовні бібліографічні збірники („Газети СРСР 1917– 1960” [50], „Більшовицька партійна преса в період підготовки та проведення великої Жовтневої революції (березень – листопад 1917 р.)” [19], „Більшовицька періодична преса (грудень 1900 – жовтень 1970 рр.) [20]”, „Зведений каталог періодичних і продовжуваних видань Російського зарубіжжя в бібліотеках Москви (1917–1996)” [268]) анотують переважно більшовицькі видання. Кількість згаду- ваних ними часописів Луганського краю невелика, порівняно з ві- тчизняними статистичними збірниками.

Заслуговує уваги довідник „Журналістика (періодика) і видав- нича справа Луганщини: минуле і сучасне” [91], створений колек- тивом кафедри журналістики і видавничої справи ДЗ „Луганський національний університет імені Тараса Шевченка” за редакцією В. М. Галич. Бібліографічна праця за територіальним принципом висвітлює зародження луганської преси та функціонування перших видавництв Слов’яносербського повіту, указано на складові видав- ничої галузі та історико-типологічні особливості преси радянської доби та сучасності, що становить велику практичну цінність для на- шого дослідження.

Перспективним вектором дослідження історії української пре- си є створення історико-бібліографічного нарису періодичної преси східної частини України від зародження до сьогодення. Певний вне- сок у цю справу звершили також київські науково-дослідні студії. Створено декілька збірників преси Сходу України різних часових меж, які мають непересічне значення для дослідження періодики Луганського краю. Вартий уваги з цього погляду список „Періодичні видання Катеринослава та Катеринославської губернії (1838–1917

15

рр.)” [217], укладений науковцями Н. Сидоренко, О. Сидоренком та О. Школьною. Він став у нагоді для констатації періодичних видань Луганщини дожовтневого періоду – це понад 40 назв.

Ранні прояви журналістики східного регіону України зафік- совані Ю. Темником у збірнику “Перші журналісти Донецького краю” [216], де вміщені вибрані публіцистичні твори відомих уче- них та громадських діячів І пол. ХІХ ст. (Г. де Кальве, О. Шумана, Є. Ковалевського, А. Носова, І. Фелькнера та ін.), присвячені темі за- родження гірничої промисловості Сходу України (“Нечто о камен- ноугольной ломке в Бахмутском уезде Екатеринославской губер- нии” О. Шумана, “Геогностическое обозрение Донецкого горного кряжа” Є. Ковалевського, “О мерах для развития каменноугольной промышленности на юге России” І. Фелькнера тощо). Це надзвичай- но цінне джерело виявлення першопочатків журналістської творчос- ті на Луганщині, її жанрово-тематичних обріїв, широкого фактоло- гічного матеріалу, що може бути розцінена як своєрідна тенденція в розвитку журналістики краю.

Великої користі для проведення комплексних і всебічних нау- кових досліджень у галузі історії української журналістики ХХ ст. набув документальний масив архівних фондів. Так, директивні до- кументи (виписки з протоколів, доповідні записки, інструкції, цир- куляри, накази), відомості про роботу окремих видавництв, а також інформаційні огляди преси, виявлені у фондах Державного архіву Луганської області (ДАЛО). З їх допомогою нам вдалося краще усві- домити особливості функціонування партійно-радянської періодики Луганщини в складних історичних умовах громадянської війни й по- воєнної інтервенції, описати революційні події 1917 р., наслідки еко- номічної кризи, зафіксувати факти голодоморів і політичних репре- сій. Згадані архівні матеріали сприяли найточнішому дослідженню тематики, вивченню мети й завдань окремих видань, причин їх за- снування, відомостей про склад і роботу редакційних колективів та позаштатних працівників, проблеми цензури, захисту свободи пре- си тощо.

Значної наукової та практичної ваги для нашого дослідження набули неопубліковані архіви журналістських творів. Вони станов-

16

лять неоціненний матеріал для формування реалістичного погляду на певні історичні події й факти політичного життя, розкривають діяльність окремих органів влади та їх керівників. Прикладом та- кого зібрання є „Неопубликованные заметки, присланные в газету «Червоний хлібороб»”, які систематично надходили до редакції ста- робільської районної газети протягом 1926 р., але так і не знайшли комунікативного визнання серед читачів через ідеологічні обмежен- ня. На відміну від опублікованих журналістських матеріалів цього періоду, вони засвідчили плюралізм громадської думки, не власти- вий тогочасному інформаційному середовищу. До того ж забороне- ні тексти подають широкий спектр псевдонімів авторів-сількорів та робкорів у поєднанні з їх справжніми іменами та прізвищами, що важливо у вивченні питань автури луганської преси.

Газетні публікації окремих луганських часописів революційної доби, особові справи й епістолярій найпомітніших історичних по- статей Луганщини, у тому числі й лідера більшовицької партії, за- сновника часопису „Донецкий пролетарий” / „Луганская правда” К. Ворошилова, мали безпосереднє відношення до роботи редакцій та їх видань, зосереджені в партійному відділі ДАЛО й сприяли до- сконалому вивченню інформаційної діяльності на Луганщині в пері- од активізації політичного руху.

Таким чином, джерелознавчий аналіз архівних документів, бі- бліографічних довідників, матеріалів газетних фондів дозволив комплексно й достовірно дослідити основний масив інформації про функціонування й розвиток преси Луганщини від зародження до 1938 р., виявити її специфіку, установити її місце в культурному й духовному розвої періодики загальнодержавного призначення. За допомогою архівно-музейних закладів і бібліотек було систематизо- вано періодику краю і зведено в бібліографічному описі, який нара- ховує 231 видання (див. додаток А).

Вивчення особливостей становлення та основних тенденцій розвитку преси Луганщини 1903–1938 рр. як наукової проблеми до- зволяє стверджувати, що методологічний підхід до аналізу газетно- публіцистичної спадщини зазнавав трансформацій. Ідеологізація й упередженість наукової думки призвела до деформації багатьох дже-

17

рел. Тому вони виявилися непродуктивними для розвитку історіо- графії нашої розвідки й залишились поза увагою дослідження.

У розробці наукової концепції нашого дослідження значною мі- рою зараджували дослідження новітньої наукової літератури, що не залежать від стереотипів тоталітарної доби й цілком відповідають політичним переконанням сучасної Української демократичної дер- жави. Пріоритетним принципом систематизації сучасного науково- го доробку став тематичний, сфокусований на вивченні фундамен- тальних історичних та історико-краєзнавчих праць, узагальнюючих теоретичних досліджень фахівців у галузі історії та теорії, на осно- ві чого було сформовано теоретико-методологічні засади наукового опрацювання журналістики Луганського краю 1903-1938 рр.

Так, другий з окреслених на початку розділу аспектів науково- го дослідження реалізується завдяки вивченню фундаментальних праць з історії Української держави І пол. ХХ ст., які сприяють ви- значенню найважливіших суспільно-політичних подій в Україні та Росії, що вплинули на становлення й розвиток луганської жур- налістики. Вагомим джерелом об’єктивного вивчення цієї пробле- ми є історичні праці про особливості громадсько-політичного, сус- пільно-економічного й культурного життя України та Луганщини в І пол. ХХ ст. (Д. Багалія [10], Ю. Бадзьо [11], О. Мироненка та О. Бенька [187], В. Верстюка [28], В. Даниленка [70], І. Довжука [76], А. Костюка [140], А. Кудряченка [153], С. Кульчицького [159; 160], В. Литвина [168 – 170], В. Михайличенка [197], А. Михненка [198], Л. Одинцової [210], О. Пирога [222] та багатьох ін.), які нама- галися розвінчати «обплетену міфами» історію радянської України, зосереджуючи увагу на об’єктивних і суб’єктивних труднощах ста- новлення її національної державності. Аналіз національної ідеоло- гії та практики пролетаріату, фактів фальсифікації історії України в контексті марксистської теорії комунізму має наукову та практичну вагу для нашого дослідження.

Заслуговують на увагу й історико-краєзнавчі праці А. Горелік та Г. Намдарова [57], В. Гусакової [70], Б. Локотоша [172], І. Мірошниченка [189; 191; 193], А. Михненка [199], В. Приня [249], С. Старченка [299], А. Хазановича [328], Ю. Чепурнова [336],

18

Н. Щепотіної [359] та багатьох ін. На основі залучених архівних до- кументів і широких узагальнень наукового досвіду попередників, учені подають „фактичні прояви «білих плям» і «чорних дір», які ся- ють та зяють на ідеологічному небокраї, відображеному в скляних вітринах місцевих музеїв та газет (виділення наше. – К. У.) [172, с. 89]”, формуючи цінний історичний матеріал про адміністративно- територіальні, соціально-політичні, суспільно-економічні, сільсько- господарські й культурні метаморфози на Луганщині в перші деся- тиріччя минулого століття.

Особливо корисним для нашої роботи виявилося історико- краєзнавче дослідження „Історія Луганського краю” за редакцією В. Курила [110], яке подає цінну, хоча й обмежену, інформацію про історичні передумови становлення журналістики на цій території: вихід перших часописів, їх редакторів та видавців, проблемно-те- матичну спрямованість, політичні вподобання тощо. Такі історичні свідчення стали в нагоді під час висвітлення політичної ситуації на Луганщині в період українського державотворення 1917–1921 рр. та соціалістичної модернізації 20 – 30-х рр. ХХ ст., а також при дослі- дженні проблеми науки та шкільництва, розвитку гірничої промис- ловості й сільського господарства краю.

Періодична преса є об’єктом дослідження багатьох праць з істо- рії Української держави минулого століття. Успішну спробу система- тизації історичних відомостей про діяльність партійно-радянських часописів здійснила О. Коляструк у кандидатському дослідженні „Преса УСРР в контексті політики українізації (20 – 30-ті рр. ХХ ст.)” [134]. До основних завдань наукової праці увійшло з’ясування тео- ретичних засад українізаційного процесу в галузі інформації та про- паганди, визначення його етапів, способів і методів реалізації, ана- ліз партійно-державних документів, які визначали функціонування періодики в умовах українізаторського курсу. Ураховуючи той факт, що в здійсненні політики коренізації надзвичайно важливу роль ві- дігравала партійно-радянська преса, дослідниця розкриває її мате- ріальне становище та рівень професійно-кадрового забезпечення, роль мовного фактору й мовленнєвої культури в проведенні україні- зації, займається вивченням механізмів упливу більшовицької преси

19

на масову свідомість населення, шляхів і методів упровадження ра- дянських норм у громадське життя українського суспільства, вияв- ляючи деформації національної свідомості під впливом преси й сту- пінь самостійності особистості в реалізації права на свободу слова.

Серед характерних рис друкованих ЗМІ партійно-радянського типу О. Коляструк виділяє „ідеологічну залежність, монологічний характер функціонування, підцензурність, обмежену динамічність, непрозорий характер функціонування [134]”. Доречним є аналіз спе- ціально вироблених технологій роботи з інформацією, показних ознак діяльності преси в радянську добу, якими керувалися під час здійснення мовностилістичного та проблемно-тематичного аналізів нашої монографічної праці.

Ступінь наукової розробки третьої з окреслених аспектів науко- вого опрацювання теми передбачає вивчення узагальнюючих праць з історії української журналістики ХІХ-ХХ ст. Великий внесок в цю справу зробив харківський учений І. Михайлин. Один із розділів своєї книги „Історія української журналістики. Період становлення: від жур- налістики в Україні до української журналістики” [195] учений спря- мував на вирішення низки методологічних проблем: обсягу предмета історії української журналістики, суперечності інтересів академічної та навчальної дисциплін, періодизації розвитку журналістського про- цесу, необхідності поліфонічного підходу до розв’язання теоретичних питань тощо. Наукові концепції, запропоновані І. Михайлиним, спри- яли виробленню теоретико-методологічної основи нашої монографіч- ної праці й окресленню періодизації дослідження.

Цінними є також міркування автора щодо особливостей станов- лення й національних джерел української журналістики. Дослідник визначив фактори, які вплинули на формування вітчизняної періо- дики, найголовнішими серед яких є часовий, державотворчий та типологічний: „За таких політичних обставин, – слушно зазначає І. Михайлин, – не існувало умов для виникнення української наці- ональної журналістики <...>, хоча з часом українська місцева сти- хія й проривалася назовні і заявила про себе в наполегливих спробах української творчої інтелігенції не тільки друкувати окремі твори українською мовою, але й мати свою періодику [195, с. 57]”.

20

Інша книга І. Михайлина „Нарис історії журналістики Харківської губернії. 1812–1917” [194] – перша спроба ґрунтовно- го висвітлення преси могутнього культурного центру Слобідської України – Харківщини, якій належить провідне місце в розвитку ві- тчизняної журналістської науки. Оглядові матеріали з історії харків- ських національних часописів відзначаються науковою глибиною, аргументованим і структурованим матеріалом. Широко використо- вувані автором ілюстрації перших газет та журналів Харківщини, їх видавців, редакторів та провідних журналістів сприяють візуалізації фактологічних даних, комплексно відтворюючи історичний портрет відповідної епохи.

Цінними для нашого дослідження є й методологічні постула- ти І. Михайлина, уміщені в книзі „Журналістика як всесвіт” [193]. Поряд із вирішенням теоретико-методологічних проблем історії журналістської науки, автор торкається питань зародження й розви- тку вітчизняної журналістики на слобідських землях, а також окре- мо розглядає ХХ ст. як епоху в її історії.

Серед наукового доробку дослідниці історії національної журна- лістики Н. Сидоренко заслуговує уваги книга, присвячена 100-річно- му ювілею виходу у світ перших „суто національних” (за змістом та мовою) українських часописів на території Східної України “Потужна сила рідного слова” [236]. Учена послідовно аналізує здобутки на видавничій, редакторській та публіцистичній ниві 1905-1916 рр., позначені іменами Б. Грінченка, С. Єфремова, Є. Чикаленка, братів Шеметів, Г. Коваленка, Олени Пчілки, І. Огієнка, С. Петлюри та ба- гатьох інших діячів, які до сьогодні гідно не поціновані українським суспільством. Книжка містить оригінальні відомості про умови роз- витку національної періодики Харківщини та Полтавщини, луган- ські ж видання залишаються нереалізованими.

У збірнику „Матеріалів з історії національної журналістики Східної України” [180], за редакцією цієї ж дослідниці, зібрано доку- менти, котрі безпосередньо стосуються „політики державного цен- тралізму”, яка „намагалася всіма силами приборкати «українську стихію», обмежити рамками заборон [180, с. 6]”. Викриваючи „епо- ху цензурного терору [180, с. 8]” в Україні, Н. Сидоренко вказує на

21

тернисті шляхи розвитку національної періодики в межах Російської імперії. Опубліковані редакційні статті-звернення перших україн- ськомовних часописів Східної України послідовно відтворюють не- стримний патріотичний рух ідей, національну свідомість східноу- країнської спільноти й сподівання на краще майбутнє своєї держави, а наукові формулювання й теоретичні узагальнення дослідниці ста- ли в нагоді під час вивчення проблем цензури та захисту свободи друкованого слова Луганщини.

„Журналістський процес закономірно формувався, насичував- ся появою нових – періодичних і неперіодичних видань, створен- ням ґрунту для вільного слова, полемічного пошуку оптимальних розв’язків суспільно-політичних і економічних проблем, розвитком у пресі української культури, естетичної думки й художньої кри- тики з постійною орієнтацією на соціологію читацького інтересу [347, с. 227]”, – слушно зауважує Ю. Шаповал у двотомному видан- ні „Національна журналістика” [347]. Автор зупиняється на актуаль- них проблемах теорії журналістики, зокрема специфіці розкриття суспільних явищ, подій, фактів в інформаційно-пропагандистсько- му „виявленні закономірностей відображення дійсності журналіс- том, особливостей світосприймання у процесі формування світо- гляду аудиторії [347, с. 228]”. Науково-теоретичні обґрунтування Ю. Шаповала використані нами під час виявлення фактів і явищ то- гочасного ідеологічного середовища, визначення діалектичної єд- ності автора й суспільства, журналіста й читацької аудиторії.

В історико-статистичному нарисі діаспорного вченого Ю. Тернопільського „Українська преса з перспективи 150-ліття” [307] за хронологічним принципом систематизовано великий ма- сив періодичних видань як України, так і української діаспори. Оцінюючи продукцію українського друкованого слова станом на 1917 р., автор приходить до виважених висновків про функціонуван- ня приватної періодики, які розкривають історичні передумови ста- новлення й функціонування журналістської думки часів Української революції. Ураховуючи той факт, що „українська преса на етногра- фічних українських землях розвивалася в різних політичних та еко- номічних обставинах [307, с. 16–17]”, дослідник виокремлює 11 пе-

22

ріодів її розвитку, пов’язаних із визначними історичними подіями, однак не враховує специфіки журналістського процесу кожного з них. Узагальнені статистичні відомості про українськомовну пресу визначають її діяльність під кутом зору динаміки кількісного зросту в надзвичайно тяжких умовах „підсовєтської України”, указуючи на „досить контроверсійний” характер, адже „совєтська влада з початку 20-х років ліквідувала українські, як і всякі інші періодичні видан- ня, що не солідаризувалися з <...> її політикою [307, с. 36]”. Автор виключає можливість національної природи більшовицької преси, яка, на його думку, була „тільки мовою українська, але змістом і ду- хом чужа й навіть ворожа українському народові <...>. Вона є ру- пором московсько-совєтської офіціальної думки <...> [307, с. 8]”. Наша ж монографічна розвідка, використовуючи широкий фактоло- гічний матеріал східноукраїнської періодики й архіви неопублікова- них публіцистичних текстів, має на меті довести зворотне: незважа- ючи на утиски й переслідування національної журналістики з боку комуністичного диктату, саме вона відбивала потреби й запити укра- їнської дійсності, була одним із найголовніших чинників формуван- ня суспільної думки. Не можемо погодитись з автором і в тому, що вітчизняна преса була „чужою” й „ворожою” за духом українсько- му народові. Детальний аналіз публіцистичного дискурсу, системи символів і метафор, поодиноких статей, які обійшла стороною по- літична цензура, показав, що навіть у тяжких соціально-політичних умовах журналісти прагнули викрити свідоме духовне й фізичне ви- нищення української спільноти, патріотично відстоюючи національ- ну честь і гідність свого народу.

Заслуговує на увагу праця іншого діаспорного вченого А. Животка „Історія української преси” [90], яка вирізняється з-поміж інших до- сліджень глибинним фактологічним матеріалом, колосальним маси- вом архівних джерел української еміграції про творців і меценатів українського друкованого слова. Запропонована науковцем періоди- зація журналістського процесу забезпечує можливість якнайповнішо- го відображення культурної спадщини українського народу з ураху- ванням специфіки розвитку вітчизняної журналістики. Незважаючи на деяку невідповідність зібраного матеріалу громадсько-політичній

23

концепції досліджуваного часового проміжку, книга є корисною для формування загальних уявлень про розвиток історико-журналістської науки як на теренах України, так і в діаспорі, починаючи з моменту її зародження в козацькі часи й завершуючи сер. ХХ ст.

Предметом дослідження низки дисертаційних здобутків ста- ло вивчення системи періодичної преси різних регіонів нашої держави в добу національно-визвольних змагань, яка, за влучним висловом П. Федоришина, „наче фенікс з попелу, народилася з традицій періодичних видань минулого й одвічного прагнення на- роду до незалежності, вперше за всю історію українства розви- валася вільно, нагромадила такі форми впливу на читача, що не втратили актуальності й нині [324, с. 3]”. Цікавими з цього по- гляду є розвідки О. Богуславського „Інформаційно-пресова діяль- ність Центральної Ради та українських урядів 1917–1920 рр.” [18], П. Губи „Періодична преса як джерело дослідження українсько- го державотворчого процесу 1917–1920 рр.” [63], І. Крупського „Преса як джерело дослідження національно-визвольних зма- гань за Українську державу (друга половина ХІХ – перша чверть ХХ ст.)” [150], О. Пархітька „Одеська періодична преса пе- ріоду національно-визвольних змагань” [216], О. Позднякова „Українська військова преса як складова інформаційного простору в реалізації ідеї державності (1917–1921)” [227], П. Федоришина „Українська журналістика періоду національно-визвольних зма- гань (1917–1920 рр.)” [324], Г. Юкселя „Кримськотатарська преса періоду 1917–1928 років: тенденції розвитку й національна сво- єрідність” [361] та ін. З’ясовуючи умови виникнення й функці- онування преси періоду державотворення, ученими були вияв- лені основні напрями її діяльності щодо реалізації злободенних тем того часу, проаналізовані форми й методи впливу друкованих ЗМІ на читацьку аудиторію, розкрито тематичні аспекти газетних публікацій, особливості майстерності провідних публіцистів та журналістів, творчість яких була безпідставно вилучена з вітчиз- няної історіографії. Глобальність їх наукових міркувань обмеж- ує можливості детального опрацювання найпомітніших часопи- сів Луганщини 1903-1938 рр. Однак перераховані розвідки мають

24

безперечну наукову цінність для характеристики системи періо- дичної преси цього регіону періоду державотворення.

Монографія Н. Яблоновської „Етнічна преса Криму: історія та су- часність” [342] – узагальнене вивчення „від перших кроків до твердої ходи” періодики крайнього Півдня України – Кримської АРСР. На сьо- годні це найповніше видання, де за хронологічним принципом систе- матизовано багатий історичний матеріал, проаналізовано умови фор- мування преси етносів Криму через призму процесів національного відродження й діалогу культур. Дослідниця ввела до наукового обі- гу низку національних видань кримського минулого, розкрила роль етнічних часописів у поширенні ідеї національного відродження й становленні міжнаціональної та міжконфесійної злагоди в багатоет- нічному й поліконфесійному суспільстві, склала бібліографічний по- кажчик періодичних друкованих видань етносів Криму. Декілька па- раграфів книги присвячені національній пресі Кримської Радянської Соціалістичної республіки. Цікавими, хоча й стислими, є роздуми ав- торки щодо розвитку системи періодики революційної та повоєнної доби й пресової діяльності національних видань періоду зміцнення тоталітаризму 30-х рр. ХХ ст. тощо. Своєрідність історичних умов іс- нування етносів південної частини України, відсутність ґрунтовного аналізу специфіки пресових органів більшовиків викликає до згаданої вище праці принагідний науковий інтерес.

Історик і пресознавець Г. Рудий – автор декількох праць, присвя- чених дослідженню української періодики 1917–1920 рр. як найбіль- шого інформаційно насиченого джерела. Помітною з цього погля- ду є книжка „Преса української держави 1918 року: питання освіти, науки, культури” [263] – перша спроба розглянути офіційну пресу Української держави як історичне джерело. На підставі сучасних джерелознавчих методів автор схарактеризував численні газетні ма- теріали щодо висвітлення проблем розвитку освіти, науки й культу- ри гетьманської доби.

Докторська дисертація цього ж науковця „Періодика України як об’єкт джерелознавчого дослідження української культури (1917– 1920)” [265] сприяла визначенню джерельної бази газетної періоди- ки Луганщини.

25

Наукову вагу мають здобутки, дотичні до теми нашої моногра- фічної праці. Це, передусім, посібник “Історія української журналіс- тики (1917–1997)” В. Владимирова [32], у якому здійснена перша спроба визначити як негативні, так і позитивні боки української пар- тійно-радянської преси й періодики часів незалежності. Один із роз- ділів книги „«Медовий рік» української преси (від березня 1917 р. до березня 1918 р.)” [32, с. 3–5] охоплює період бурхливого розви- тку українських друкованих органів політичних партій, що функціо- нували в революційні роки. Автор здійснює проблемно-тематичний огляд „Вістей Української Центральної Ради”, „Робітничої газети”, „Боротьби”, „Народної волі”, згадує єдиний на той час українсько- мовний есерівський часопис Луганської області „Слов’яносербський хлібороб”, проте не звертаючись до детального текстологічного ана- лізу цих видань.

Особливе зацікавлення для нашого дослідження викликав роз- діл „Преса Донбасу від зародження до 1917 року” [32, с. 34–41], де в хронологічній послідовності подаються бібліографічні дані про пер- ші часописи Донбасу, починаючи з 1838 р. З-поміж численних га- зетних біографій Катеринославської губернії вирізняються й деякі луганські назви: „Слов’яносербський хлібороб”, „Донецкий проле- тарий”, „Известия Луганского совета рабочих и солдатских депута- тов”, „Луганский листок”, „Голос крестьянина”, “Известия Совета рабочих, солдатских и крестьянских депутатов Кадиевского подра- йона”. Дослідник подає короткі бібліографічні відомості кожної з га- зет (динаміку назв, тип видання, періодичність, прізвища перших ре- дакторів, місце знаходження деяких газет на момент дослідження), однак не вдається до їх глибинної історико-типологічної характерис- тики на основі широкого залучення документів та архівів газетних фондів.

Слушними є роздуми науковця щодо ленінської доби історії пе- ріодики. В. Владимиров – один із небагатьох дослідників, який звер- тається до аналізу газет часів першого голоду в радянській Україні, наголошуючи, що „зерно загибелі цієї преси, як і всього ладу, місти- лося в протиріччі між ідеєю і дією, між словом і вчинком тих осіб, які приймали рішення – і перш за все малочисельної групи партій-

26

них вождів країни. Бездоганно логічні словесні споруди на практи- ці перетворювалися на власну жахливу протилежність [32, с. 47]”. Свідчення автора щодо розвитку журналістської думки цього пері- оду ми врахували під час розкриття відповідної теми в луганській пресі.

Не менш значущою для нашої наукової роботи є дисертаційна розвідка О. Школьної „Становлення та розвиток системи періодичної преси Катеринославської губернії” [355], адже Катеринославщина, у досліджений авторкою період (1838–1917 рр.), уважалася одним із найпотужніших промислових і культурних регіонів України, де піз- ніше утворилися чотири області – Дніпропетровська, Запорізька, Донецька й Луганська. Тому об’єктом цього дослідження стали й де- які часописи Луганщини 1903-1917 рр., що визначає його особли- ву актуальність для нашої праці. Використовуючи історико-типоло- гічний та хронологічний принципи, авторка здійснила класифікацію періодики Катеринославської губернії, яка стала підґрунтям для до- слідження типологічної системи друкованих ЗМІ Луганської облас- ті 1903-1938 рр.

Автори кандидатських дисертацій О. Корчагіна („Преса Ворошиловградської області 1938 – 1956 рр.: історико-типологічні та структурно-функціональні аспекти”) [139] та Д. Титаренко („Преса Східної України періоду німецько-фашистської окупації як історич- не джерело (1941-1943)” [309] на основі широкого фактичного мате- ріалу проаналізували умови виникнення та функціонування офіцій- них періодичних видань Юзівки (сучасне м. Донецьк), Харківської та Ворошиловградської (Луганської) областей, у період окупації (1941–1945 рр.) та післявоєнної відбудови області. Вивчення преси Сходу України після 1940 р. засвідчило появу якісно нового типу пе- ріодики підпільно-партизанської та окупаційної тематики, що ста- новила розгалужену систему пропагування антифашистського руху. Предметом наших наукових зацікавлень є розвиток преси передво- єнної доби, тому аналізовані дослідження викликають принагідний історичний інтерес.

Незважаючи на певну ідеологічну обмеженість, велике нау- кове значення має монографія С. Радченка „Видавнича діяльність

27

партійних комітетів КП (б) України 1918–1925 рр.” [255]. Тут пода- ється цінний матеріал щодо основних напрямків видавничої спра- ви України з огляду на визначні події на політичній арені того ча- су. Автор послідовно торкається питань типології ЗМІ, розкриває принципи агітаційно-пропагандистської політики уряду на сторін- ках друкованих органів. Дотичним до нашого дослідження є один із розділів книги – „Видавнича діяльність партійних комітетів Донбасу та Катеринославщини” [255, с. 249–275]. Виклад матеріа- лу побудований за географічним принципом і містить багату факто- логічну інформацію про видання перших луганських газет, зокрема „Донецкого пролетария”, „Всероссийской кочегарки”, „Червоного хлібороба”, „Красного луча”, стіннівок „РАТАУ” та „УКРОСТА” тощо. Дослідження дає змогу поповнити й систематизувати біблі- ографічні відомості про розвиток журналістського процесу Сходу України, тому корисне не лише для історії видавничої справи, а й пресознавства, поліграфії, краєзнавства тощо.

Важливими в аспекті нашої наукової розвідки є дисертацій- ні праці з історії українського пресознавства, що торкаються про- блем типології, поетики й жанрології періодичних видань І. Герман [54] та Т. Хітрової [329]. Науковий досвід першої дослідниці полягає у виявленні типолого-видових ознак друкованих ЗМІ Запорізького краю від зародження до 1920 р., аналізі соціокультурного й ідейно- політичного підґрунтя специфічної типологічної моделі, яка вплину- ла на розвиток цієї преси. Установлені Т. Хітровою історико-типо- логічні аспекти формування багатопартійної системи періодики та її ідеологічно-пропагандистської спрямованості були враховані під час типологічного аналізу друкованих медіа Луганщини періоду дер- жавотворення (1917–1921 рр.).

Кандидатська дисертація І. Герман “Запорізька преса 20-40-х рр. ХХ ст: жанрово-стильові особливості” [54] присвяче- на аналізу типологічних, лінгвостилістичних і жанрових ознак га- зетного мовлення. Дослідниця проілюструвала трансформації в інформаційних жанрах, модифікації жанрово-стилістичної моде- лі художньо-публіцистичних текстів на прикладі нарису й репор- тажу, виявила лінгвостилістичні ознаки публіцистичного дискурсу

28

в аналітичних формах. І. Герман детально зупинилася на розкрит- ті основних „атрибутів” тоталітарної мови 20-40-х-рр. ХХ ст., яка „представляє складні процеси формування лексико-фразеологічної (насамперед), граматичної специфіки мови ЗМІ радянської епохи [53, с. 92]”. Використовуючи різні її дефініції (“тоталітарна мова”, “ритуальна мова”, “квазімова”, “політизована мова”, “радянська мо- ва”, “дерев’яна мова”, “мова брехні”, “мова влади”, „новомова” [53, с. 95]), вона дослідила становлення мовної специфіки газетно-публі- цистичного стилю запорізької періодики, що проявлялась в ідеоло- гізації лексики, імперативності, агресивній образності стилю тощо.

Дисертаційна праця І. Герман також має велику наукову вагу під час вивчення типології, жанрології й поетики луганської періодики тоталітарної доби, оскільки комунікативна стратегія цієї журналіс- тики має багато спільного з особливостями партійно-радянської пре- си Луганського краю.

У кандидатській праці „Типологія сучасної преси Східної України” [66] С. Гур’єва проаналізувала основні особливості та скла- дові системи друкованих ЗМІ Східної України як особливий тип ко- мунікаційної діяльності, з’ясувала їх умови виникнення й розвитку, визначила цільову аудиторію та соціально-економічне підґрунтя їх функціонування. Описуючи основні типи регіональних видань схід- ної частини нашої держави з урахуванням їх громадсько-політичної, редакційної, економічної, інформаційної, аудиторної, технологіч- ної діяльності, дисертантка розкрила основні громадсько-політичні, соціальні й економічні фактори типологічної трансформації регіо- нальної періодики, дослідила предметно-тематичну та інформацій- ну спрямованість регіональних видань – важливого чинника їх типо- логічної диференціації. На основі аналізу, проведеного С. Гур’євою, ми з’ясували роль різних типів преси Східної України в державот- ворчій, політичній, соціальній, духовній, культурній інтеграції регі- ону як невід’ємної частини українського суспільства.

Газетній публіцистиці комуністичного зразка як особливому ви- ду журналістської творчості притаманні принципи політичного під- ходу щодо оцінки подій і явищ суспільного життя. Великого значен- ня в їх реалізації набула політична пропаганда – сфера соціальної

29

активності, яка стала неодмінним атрибутом журналістики тоталі- тарної доби. М. Скуленко у своїх дослідженнях „Історія політич- ної пропаганди” [289] та „Журналістика і пропаганда” [287] відкрив широкому читацькому загалу „нові горизонти” пропагандистських систем минулого століття, послідовно висвітлюючи особливості їх функціонування в умовах прискореного соціально-економічного розвитку країни. Вартісними для нашої праці є досліджені автором способи та прийоми ідеологічного впливу мас-медіа на аудиторію й проблеми підвищення їх ефективності.

Доречно в цьому аспекті згадати й монографію цього ж авто- ра „Переконуючий вплив публіцистики” [290]. Аналізуючи основні принципи, мету й завдання процесу переконання, науковець здій- снив характеристику понять аргументації та полеміки в публіцис- тичній творчості. Представлені М. Скуленком способи реалізації цього процесу в публіцистиці, основними серед яких є повідомлен- ня, інтерпретація та навіювання, застосовані нами при дослідженні комунікативної стратегії більшовицько-радянської ідеології.

Заслуговують на увагу й інші праці, що торкаються аналізу по- літичної комунікації. Серед них „Соціально-комунікативні техноло- гії в політиці: Таємниці політичної «кухні»” Л. Климанської [124], „Інформаційна політика та безпека” В. Карпенка [117], „Анализ политических текстов” А. Алтуняна [7], „Політика і мас-медіа” Г. Штромаєра [358], де подається загальна концепція політичних текстів із урахуванням риторичних прийомів та аспектів їх аналі- зу. Характеристика сучасного політичного дискурсу виявилася ак- туальною для нашої наукової розвідки. Окреслені авторами тактичні й стратегічні цілі, за допомогою яких відбувається цілеспрямований політичний вплив (привертання уваги, переконання й мобілізація ау- диторії для підтримки політичних пропозицій тощо), багато в чо- му схожі з методикою маніпулювання суспільною свідомістю в часи більшовизму, а тлумачення таких понять, як „політична ідеологія”, „політичний світогляд”, виявлення зв’язків між адресатом та адре- сантом політичного тексту, його модальності, полеміки, системи ме- тафорики та стилістики використали для аналізу публіцистичного дискурсу партійно-радянської преси Луганщини.

30

Декілька розділів дослідження з вітчизняної медіакритики Б. Потятиника „Медіа: ключі до розуміння” [237] присвячені пи- танням свободи преси. У цьому аспекті автор виділяє три „зони”: авторитарну, що розкриває проблеми цензури, медіа й аудиторії та власне авторитарну концепцію преси; зону свободи, яка включає те- орію й практику вільної преси, свободу в концепції соціально від- повідальної преси, свободу медіа в Україні, комунікаційну техніку свободи; тоталітарну зону, котра торкається питань електронного й „класичного” тоталітаризму, маніпуляції масової свідомості тощо. Науково виважені дефініції Б. Потятиника послугували теоретич- ною основою для дослідження проблем цензури та захисту свободи преси Луганщини в тоталітарну добу.

Аналіз літератури із зазначеної проблеми дає право стверджу- вати, що, незважаючи на різноаспектність наукових студій з україн- ського пресознавства, журналістика Луганського краю 1903-1938 рр. не стала об’єктом спеціальних комплексних і системних досліджень, а існуючі здобутки містять певні прогалини в хронології, недоліки в тлумаченні бібліографічних відомостей, типолого-видових ознак тощо. Необхідно також відзначити фактологічні неточності у ві- дображенні розвитку системи періодики Луганщини, відсутність ґрунтовного проблемно-тематичного, текстологічного та поетико- жанрового аналізу видань, що посилює актуальність нашого дисер- таційного дослідження. У той же час всі проаналізовані праці сто- суються окреслених дисертацією аспектів і сприяють формуванню теоретико-методологічної бази нашого дослідження.

Отже, в умовах деполітизації й деідеологізації журналістської науки кардинально змінився підхід до аналізу регіональної преси, який полягає в розкритті раніше заборонених імен та історичних фактів. З’явилися великі перспективи для розробки фундаменталь- них наукових праць із вивчення регіональної періодики Луганщини, дослідження котрої є запорукою створення більш повної, узагальне- ної та систематизованої історії української журналістики ХХ ст.

Тривалу історичну смугу розвитку друкованих ЗМІ Луганського краю, що охоплюється об’єктом монографії, можна умовно розчле- нувати на чотири основні періоди, журналістська специфіка кожно-

31

го з яких, з одного боку, зумовлюється визначними подіями історико- культурного життя регіону, а з іншого – розвитком провідних засад пресової діяльності на Луганщині, що в своїй сукупності сприяє ці- лісному відтворенню національно-етнічного характеру східноукра- їнського краю й допомагає визначити місце луганської журналісти- ки в більш ширшому загальноукраїнському контексті.

І період (1903–1917 рр.) – пов’язаний із виявленням передумов зародження й розвитку пресової діяльності в Луганському краї на відправному етапі становлення. Він є особливим в історії східноу- країнської журналістики, адже саме в цей час закладалися основні творчі аспекти періодичних видань, формувалася їх типологія, про- блемно-тематична домінанта, утверджувались основні форми й ме- тоди роботи з масовою аудиторією. До того ж в означений період характерним є проникнення приватного капіталу в журналістську ді- яльність, а також формування ідейно-політичних напрямків в умо- вах загострення класової боротьби.

ІІ період (1917–1921 рр.) – характеризується виразним держа- вотворчим чинником, що особливо позначився на розвитку жур- налістики. У результаті скасування цензурних обмежень у 1917 р. відкрився широкий простір як для усної, так і для друкованої поле- міки. Соціально-політичні зрушення на історичному етапі визволь- них змагань сприяли відродженню національного руху, що знайшло своє відображення на шпальтах східноукраїнських газет. Наприкінці ж періоду спостерігається виразний резонанс у розвитку пресової діяльності: тяжкі умови існування преси краю, пов’язані з наслідка- ми громадянської війни, призвели до значного її кількісного скоро- чення, яке згодом компенсувалося численними більшовицько-радян- ськими виданнями.

ІІІ період (1921–1928 рр.) позначений запровадженням нової еко- номічної політики (непу). У цей час кількість періодичних видань, порівняно з 1920 р., значно зменшилась через руйнацію економіч- ної бази, для відтворення якої необхідно було терміново ліквідува- ти господарчу кризу, викликану громадянською війною й інозем- ною інтервенцією. Законодавчі постанови та рішення центрального комітету партії щодо розвитку періодики в радянських умовах („О

32

программе местных газет”, „Об обращении серьезного внимания на периодическую печать”, „Об усилении местной периодической пе- чати”, „О периодической печати”, „О типе робочих и крестьянских газет” [250]) сприяли перетворенню газетярської справи на ідеоло- гічний агітаційно-пропагандистський інститут закріплення більшо- вицької влади.

ІV період (1929–1938 рр.) збігається з етапом соціально-еконо- мічних і політичних перетворень. Він ознаменований посиленням тоталітарних методів правління державою, що торкнулися всіх ла- нок суспільного життя, у тому числі й мас-медіа. Початкова межа цього періоду відзначається організацією соціалістичних змагань, котрі широко популяризувалися в періодичній пресі. Подальше фор- сування темпів індустріалізації, дезорганізація виробництва, курс на суцільну колективізацію сільського господарства призвели країну до економічної катастрофи, результатом якої був Голодомор 1932– 1933 рр. Разом із тим ліквідація окружної системи на поч. 30-х рр. ХХ ст. зумовила формування й укріплення нових адміністративно- територіальних одиниць – районів. З метою посилення науково-тех- нічної, політико-правової, суспільно-економічної, сільськогосподар- ської та ін. пропаганди на Луганщині в цей час розгортається широка мережа районної періодики, що фактично додає ще одну сходинку в ієрархічному ланцюзі тоталітарної диктатури.

33

РОЗДІЛ І

ГЕНЕЗИС ТА КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ РОЗВИТКУ ЖУРНАЛІСТСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ НА ЛУГАНЩИНІ ДО 1917 Р.

Територія Луганського краю вже на поч. ХІХ ст. утворювала достатньо розгалужену багатоступеневу систему місцевого бюро- кратичного управління, увібравши в себе різноманітні за прина- лежністю й складом адміністративні утворення. На той час землі сучасної Луганщини були частинами двох генерал-губернаторств (Новоросійсько-Бессарабського й Малоросійського), Області вій- ська Донського, а також Луганського гірничого округу й соляних справ. З 8 жовтня 1802 року до складу Катеринославської губер- нії ввійшли Бахмутський та Слов’яносербський повіти (на терені останнього й постало в кінці ХІХ ст. повітове містечко Луганськ). Території на схід від р. Кальміус увійшли до Міусинського (з 1887 р. – Таганрозького) округу, а на захід від р. Деркул – до Донецького, - утворені в складі Землі війська Донського (з 1870 до 1919 рр. – Області Війська Донського). Північні райо- ни сучасної Луганської області стали частинами Куп’янського та Старобільського повітів Слобідсько-української (з 1835 р. – Харківської) губернії й Валуйського повіту Воронезької губернії, причому Старобільський повіт увійшов до складу зазначеної гу- бернії лише у 1924 р. (з 1802 до 1924 рр. він також належав до Воронезької губернії Росії).

До 1919 р. Луганськ входить до складу Катеринославської гу- бернії: з квітня 1918 р. стає столицею Донецько-Криворозької респу- бліки, а з лютого 1919 по грудень 1920 рр. – центром Донецької гу- бернії. Протягом 1920-1925 рр. – губернський, повітовий і окружний центр Донецької губернії. З 1925–1932 рр. місто підпорядковується безпосередньо республіканській столиці, а в 1932-1938 рр. – входить до складу Донецької губернії. 5 листопада 1935 р. Луганськ перейме- новано на Ворошиловград, а з 3 червня 1938 – став центром ново- створеної Луганської області.

34

Як бачимо, територія Луганського краю у досліджува- ний часовий проміжок не мала стійких адміністративно-терито- ріальних кордонів, охоплюючи окремі райони (повіти, волості) Катеринослівської (Слов’яносербський, частину Бахмутського), Харківської (Старобільський, частину Куп’янського), Воронезької (частина Біловодського), Області Війська Донського (південні райо- ни сучасної Луганщини – Станично-Луганський, Антрацитівський, Свердловський). У тексті монографії територія дослідження окрес- люється географічним простором сучасної Луганської області, на позначення якої вживаються топоніми Луганщина та Луганський край. Назви ж регіонів, населених пунктів та вказівка на їх статус використовуються відповідно до чинного на той час адміністратив- но-територіального поділу.

Ґенеза обласного центра сучасної Луганщини має давню й до- сить цікаву минувшину. Повітове містечко Луганськ постало 3 ве- ресня 1882 р. з ініціативи місцевої купецько-дворянської еліти на території злиття річок Лугань і Ольхова, у басейні р. Сіверський Донець, завдяки об’єднанню селища Луганський завод із поселен- ням Кам’яний Брід, історія утворення яких, у свою чергу, сягає ще сер.-кін. ХVІІІ ст.

Протягом наступного століття Луганськ відзначається бурх- ливим демографічним, економічним та культурним зростанням. „Центром кристалізації всієї вугільної, металургійної й металоо- бробної промисловості цього краю, так само як і науки, і культури, був Луганський Ливарний завод” [172, с. 7]. На розвиток індустрії Луганщини значною мірою вплинуло піднесення народної освіти – відкриття Гірничим управлінням в 20-30-х рр. ХІХ ст. трьох почат- кових шкіл, а в ІІ пол. ХІХ ст. – перших середніх навчальних закла- дів, зокрема Луганського гірничого та Лисичанського штейгерського училищ, в останньому з яких з циклом лекцій неодноразово виступав Д. І. Менделєєв. На кін. ХІХ ст. у Луганську й Слов’яносербському повіті (до складу якого належало місто) існувало більше 39 парафі- яльних і 30 земських шкіл, з бібліотекою у кожній, 1 гімназія, „Вчене товариство гірничих інженерів”, унікальний геологічний Гірничий музей з бібліотекою, технічне залізничне училище тощо.

35

Піднесення освітнього рівня на Луганщині значною мірою впли- нуло на подальший розвиток інформаційної діяльності в краї. Перші журналістські пам’ятки Луганського ливарного заводу, датовані ще сер. ХІХ ст., наголошують на великій ролі періодичної преси для жи- телів міста. Так, невідомий мандрівник того часу В. Донецький ви- клав свої враження від заводського побуту в „Обозрении Луганского завода”, яке було опубліковане в одеському „Новороссийскому літе- ратурному сборнику” 1859 р. Досить цікавими є спостереження до- слідника що засвідчують неабияку роль преси для заводчан: „Якщо можна судити про розумове життя суспільства по кількості періо- дичних видань, ним отримуваних, то Луганський завод представляє з цього боку прекрасний зразок. У заводській поштовій конторі на 1858 рік отримується 30 екземплярів спеціальних і неспеціальних періодичних видань, серед яких 21 приходиться безпосередньо на Луганський завод, інші – на окружних поміщиків, які ведуть свою кореспонденцію через Луганську поштову контору. Виключивши з 7306 д. (загального числа душ Луганського заводу) 6504 д. май- стрового класу, які не читають періодичні видання, ми побачимо, що означена кількість журналів приходиться на 802 д. інших станів” [216, с. 273]. Такі історичні факти доводять не тільки значну зацікав- леність освічених луганців друкованою періодичною продукцією, але і її важливість та необхідність у процесі освітнього й інтелекту- ального розвитку краю.

Початок ХІХ ст. характеризується зрушенням архаїчних стерео- типів в українському суспільстві. Визначним для Луганщини в цьому плані є 1817 р. – дата виходу журналістики східного регіону України на арену гласності й визнання. Перші прояви журналістської думки на Луганщині пов’язані із зародженням гірничо-металургійної про- мисловості в сер. ХІХ ст. Визначну роль у розвитку цієї справи ві- діграв Луганський ливарний завод, а також Лисичанська, Кадіївська, Успенська, Городищенська та Катериненська кам’яновугільні копаль- ні. Авангардними представниками публіцистики в Луганську бу- ли першопрохідці гірничої й металургійної справи епохи освоєння Донецького басейну, очевидці й водночас учасники його економічно- го зростання – Г. де Кальве, О. Шуман, Є. Ковалевський, О. Носов,

36

В. Донецький, І. Фелькнер та інші. У пітьмі років вони не втратили своєї значущості для потенційних читачів, а деякі з цих творів уві- йшли до складу фундаментальних праць ХІХ ст. Доречно з цього по- гляду згадати нариси Г. Г. де Кальве „Об инструментальной музыке” й „О чихании”, які стали частиною великих досліджень автора – „О суеверии” й „Теория музыки”. Перше з них є свідченням глибоких і всебічних знань автора з етнографії й фольклористики (народних ві- рувань, звичаїв, традицій), де різносторонньо відтворені матеріаль- ні й духовні сторони тогочасного буття. Друге – зацікавить кожного поцінувача інструментальної музики, що засвідчує широкий діапа- зон знань Г. Г. де Кальве з питань теорії музичного мистецтва. Ці та інші матеріали талановитого митця в різні роки ХІХ ст. друкували- ся на сторінках „Украинского вестника”, „Отечественных записок”, „Соревнователя” й здобули загальне схвалення й визнання [216, с. 74].

Заслуговує на увагу й стаття І. Фелькнера „О мерах для разви- тия каменноугольной промышленности на юге России”, опублікова- на в „Горном журнале” 1867 р. Ця проблема, за словами Ю. Темника, здобула більш широкого висвітлення гірничим інженером у книзі „Каменный уголь и железо в России”. До того ж І. Фелькнер є авто- ром першого в Росії оригінального (не перекладеного) посібника з виготовлення машин „Спутник механика-строителя” й низки інших книг не тільки з інженерії, а й гірничої справи („О мерах для раз- вития каменноугольной промішленности в России”), бухгалтерії та аграрної промисловості („Основание двойной бухгалтерии с прило- женим к сельскому хозяйству”, „Вопросы русского землевладения”), астрономії („Астрономия для наблюдательных людей”) [216].

Завдяки великому обсягові фактичного матеріалу, публіцистичні зразки І пол. ХІХ ст., відшукані й упорядковані Ю. Темником у збір- нику „Первые журналисты Донецкого края” [216], дають змогу ре- презентувати життєві біографії видатних постатей історії в контексті їх громадської, суспільно-політичної, культурної та журналістської діяльності. Більшість публіцистичних матеріалів цього періоду про- низує актуальна на той час тема зародження гірничої промисловос- ті Донецького краю, який став невід’ємною частиною світосприй- мань видатних геологів-науковців. Ілюстровані першоджерельні

37

матеріали 1816-1877 рр. створюють широку панораму тогочасно- го буття, де жваво пульсують віхи історії донецького краю, прони- зані палким почуттям гордості за свою Вітчизну („Исторический очерк Луганского литейного завода”, „Обозрение Луганского заво- да”), дещо наївно осмислюються вічні питання української культу- ри („Сковорода – украинский философ”), науки („Нечто о каменно- угольной ломке в Бахмутском уезде Екатеринославской губернии”, „Несколько слов о древних рудниках в Сибири”, „О мерах для разви- тия каменноугольной промішленности на юге России”), мистецтва („«Вступление» до «Теории музики»”), етнографії („О чихании”, „О шуточном и смешном”). Більшість із зазначених публіцистичних ма- теріалів знайшли своє творче оприлюднення в авторитетних на той час виданнях Петербургу („Отечественные записки”, „Горный жур- нал”), Харкова („Украинский вестник”), Одеси („Новороссийский литературный сборник”) та ін.

Чимало творів видатних культурних діячів, учених, академіків Півдня Росії стосуються безпосередньо й Луганщини. Так, А. Носов у „Историческом очерке Луганского литейного завода” описує то- гочасну історію селища, яке сформувалось навколо Луганського за- воду, його клімат, природу, географію, зосереджуючи основну ува- гу на історії створення й устрої самого чавуноливарного заводу: „<...> Луганський завод з часу заснування його в 1799 до 1806 ро- ку займався спочатку проплавкою городищенських залізних руд, але незабаром повинен був залишити їх обробку й переплавляти ча- вун, який завозився з південних фортець і від Чорноморського фло- ту в непридатних знаряддях і спорядженнях. З 1806 року й до цьо- го часу (до 1855 р. – К. У.) переплавляв чавун, який надходив із Гороблагодатських заводів, і тим самим був віддалений від справж- ньої його мети: проплавляти чавун із власних руд” [Цит. за: 216, с. 205]. Як бачимо, А. Носов досить відверто вказує на недоліки в організації ливарної справи, піклується про залучення й переробку власних корисних копалин, що підтверджує небайдужість автора до порушуваних проблем.

Перу невідомого мандрівника того часу В. Донецького нале- жать не менш цікаві й пізнавальні публіцистичні твори „Обозрение

38

Луганского завода” та „Горнозаводские работы Луганского завода”. Найбільш привабливим і ґрунтовним, на нашу думку, виявився пер- ший із них. Для кращого сприймання інформації автор структуру- вав текст нарису на декілька частин. Так, „Предисловие” знайомить читача з „єдиним на півдні Росії механічно-ливариним закладом” і „доволі значним для торгівлі містечком”, яке „заслуговує більшої уваги й відомості” [216, с. 250]. Своєрідно й неординарно описа- но В. Донецьким наступний розділ „Основание Луганского завода” [216, с. 252], детально відтворено специфіку діяльності підприєм- ства. Далі автор розповідає про „Месторасположение Луганского завода, его материальное состояние” [216, с. 257] у однойменно- му розділі, де подає зведену таблицю про кліматичні умови краю. Доволі цікавим для нас виявилась заключна частина твору „Жители, их средства к жизни и нравственные свойства” [216, с. 261], з яко- го дізнаємося про склад і кількість населення Луганського заводу сер. ХІХ ст., його устрій, звичаї, уподобання тощо.

Досить гостро у нарисі поставлена проблема грамотності серед населення, де відверто заявляється, що „Луганський завод потребує навчальних закладів не тільки для майстрового стану...”, але й ро- бітників [216, с. 269]. У цьому контексті В. Донецький наголошує на важливості преси в тогочасних інформаційних процесах: „В остан- ню війну (російсько-турецьку або Кримську (1853-1856 рр.) – К. У.), коли всі так жваво цікавились ходом воєнних дій, багато майстро- вих робили складчину на виписку «Пчелки»” [Цит. за: 216, с. 268]. Згадана дослідником газета – це зменшено-пестлива назва популяр- ної на той час „Северной пчелы”, яка кваліфікувалась як російська політична й літературна газета й видавалась у Петербурзі протягом 1825-1868 рр. На її сторінках в різні часи виступали такі видатні кла- сики російської літератури, як О. Пушкін, Ф. Радіщев, К. Рилєєв, що говорить про хороші смаки освічених луганців у питаннях літерату- ри й культури.

Вивчення публіцистичних текстів І пол. ХІХ ст. у контексті лу- ганської журналістики дає право ще й той факт, що самі автори тіс- но пов’язані своїми біографіями з Луганським краєм. Зокрема, Г. Г. де Кальве 1816-1822 рр. – старший член правління Луганського

39

ливарного заводу, 1822-1827 рр. – його гірничий голова. О. Шуман з 1818 р. головний наглядач, а 1823-1824 рр. – керівник пошуковою партією Луганського заводу, де працював до 1838 р. Є. Ковелевський 1818-1829 рр. геолог, гірничий інженер, начальник і берг-інспктор при Луганському ливарному заводі, який організував три пошуко- ві геологічні партії. 1927 р за ініціативою Є. Ковалевського на заводі було засновано Луганське науково-технічне товариство, на засідан- нях якого детально обговорювались наукові праці гірничих інжене- рів того часу, а найбільш вагомі рекомендувались до друку в „Горном журнале”. З 1827 по 1886 рік у журналі було розміщено більше 50 статей інженерів Луганського заводу з геології Донбасу, розвитку металургії, гірничої справи, виготовлення машин тощо.

Авторами багатьох публікацій були гірничі інженери Олександр Іваницький, Олександр Олів’єрі, Богдан Бледе, Павло Кульшин, Анемподист і Олександр Носови, Аполон Мевіус, Іліодор Фелькнер та інші інженери Луганського заводу” [216, с. 130].

Отже, згадані зразки журналістських творів прогресивних ді- ячів Луганського краю – це яскрава сторінка наукової комуніка- ції І пол. ХХ ст. Хоча за своєю структурою, жанрово-тематичним та смисловим наповненням вони ще надто далекі від сучасних, їх правомірно вважати аналітичною публіцистикою – професійним відгуком дослідників на хвилюючі події тогочасного суспільства. Високоідейні мислителі донецького краю своєю сподвижницькою працею довели, що суспільне життя можливо змінити на краще. Їх багатий досвід керівників виробничої та громадської діяльності до- поможе історикам і журналістикознавцям глибше усвідомити склад- ні історичні процеси громадської, економічної та культурної сфери ХІХ ст.

Становлення пресової журналістики Сходу України здійсню- валося протягом довготривалого історичного шляху. Зародження перших часописів цього регіону відбулося ще на поч. ХІХ ст. на Харківщині у зв’язку зі створенням могутнього освітнього осеред- ку – Харківського університету. 1838 р. засвідчив появу першого пе- ріодичного виданя в Катеринославській губернії – газети губерн- ської управи „Екатеринославские губернские ведомости”.

40

Заснування власне луганських друкованих органів відбулося на поч. ХХ ст. Це найбільш досліджений період історії журналісти- ки Луганщини, оприлюднений в багатьох наукових і публіцистич- них розвідках П. Алексеєнко [6], В. Башкіної [13], В. Владимирова [32], О. Кравченко [146], А. Кулішова [157], О. Школьної [356] та ін. Однак під час ретельного вивчення історії конкретних газетно-жур- нального органів, що функціонували до 1917 р., спостерігаємо деякі фактологічні огріхи, неточності в датах, назвах, прізвищах редакто- рів і видавців тощо. Така ситуація в пресознавстві не є допустимою й потребує уточнення, систематизації й детального роз’яснення. Із ці- єю метою й було проведенно діахронічний опис та аналіз періодики Луганського краю монархічної доби.

Так, першим часописом в історії Луганського краю вважається інформаційно-відомчий „Листок объявлений Славяносербского зем- ства”, який почав свою біографію 1 травня 1903 р. і видавався 2 ра-

41

зи на місяць Слов’яносербською повітовою земською управою до 1914 р. Це була газета довідкового характеру, яка щодекадно (1-го, 10-го та 20-го числа кожного місяця) знайомила читача з новинами економічного життя.

42

Оголошення до „Листка” приймались в Луганську, у типогра- фії А. Єленєва, а першим редактором став голова земської упра- ви В. М. Радаков (з 1906 р.– Г. Боржек, у 1907 р. – А. Васильєв та М. Філатов, 1910 р. – М. В. Кудріянов).

Зі сторінок самого часопису стає відомо, що „Кожен номер ви- пускається в кількості 850 екземплярів. <...> «Листок объявлений» надсилається безкоштовно: земським і міським управам Катеринославської губернії, земським гласним, земським началь- никам, сільськогосподарським і споживчим товариствам, кредит- ним товариствам, волосним, міліцейському й сільському управлін- ням, учителям земських шкіл, лікарям, ветеринарам, агрономам та іншим земським службовцям за їхньою заявою. <...> Усі інші бажа- ючі отримувати газету сплачують 50 коп. на рік за передплату” [Цит. з: 157, с. 6].

Велику увагу часопис приділяв правовим документам, зокре- ма імператорським наказам, розпорядженням сенату, Міністерства внутрішніх справ, Державної думи і місцевих органів влади. Висвітлювалися такі актуальні проблеми того часу, як вибори до зем- ських управ, обговорювалися питання сільського господарства та аг- рономії, торгівлі, публікувались матеріали про умови вступу до різ- них навчальних закладів країни, регламентувалась цінова політика в краї тощо. Оголошення мали переважно агітаційний характер: сто- сувались збору пожертвувань на користь голодуючих, погорільців, інвалідів війни та їх сімей, виголошувалась необхідність боротьби з сільськогосподарськими шкідниками, проводилось збирання коштів на спорудження пам’ятників, проведення ювілеїв та інших урочис- тих заходів. [157, с. 6].

Дослідник дожовтневої преси П. Алексеєнко, наголошує, що „Земські листки підлягали загальній цензурі, а відповідальними за видання були винятково керівники управ” [6, с. 26]. Така ситуація, на думку автора, продовжувалась до 25 жовтня 1905 р., коли була офі- ційно відмінена попередня цензура й 140 статей попереднього цен- зурного уставу про цензуру та друк [6, с. 26].

14 лютого 1914 р., продовжуючи нумерацію, газета була пере- йменована на „Известия Славяносербского Земства”, яку очолю-

43

вав попередній редактор М. В. Кудріянов. Якість часопису поступо- во вдосконалювалась, вималювалась більш чітка структура номеру, яка зводилась до наступного: „1. Загальний відділ. 2. Відділи: а) аг- рономічний; б) ветеринарний; в) санітарний; г) народної освіти, коо- перативний; д) інші відділи. 3. Земське життя, кореспонденція і різ- ні вісті. 4. Питання й відповіді (поштова скринька)” [Цит. за: 157]. Широка рубрикація газети говорить про всеохопність її проблем- но-тематичного потенціалу, а присутність листування з читачами на шпальтах „Известий” засвідчує наявність комунікативного зв’язку, а звідси - комунікативної функції преси, - що визначає її важливість перед суспільством.

З бібліографічних збірників відомо, що вийшло 9 номерів „Известий Славяносербского Земства”, після чого її було тимчасово призупинено [15]. Дослідниця Катеринославської преси О. Школьна констатує, що у 1915 р. газета перейшла на щоденний вихід, але з уведенням воєнного стану припинилася [356, с. 2]. На її зміну, за ті- єю ж редакцією, розпочала випуск газета „Луганский листок” з опе- ративним додатком про хід воєнних подій „Ночные телеграммы”, завершивши в червні 1917 р. історію першого із 32 часописів, що виходили в Луганську [356, с. 2]. Такої ж думки дотримується й П. Алєксеєнко, указуючи, що „Листок объявлений Славяносербского земства” видавався до 1917 р., щоправда, змінюючи свою назву [6, с. 26]. Проте В. Башкіна та А. Кулішов стверджують, що з 1915 р. „Луганский листок” був карманним додатком до новоназваних „Известий Славяносербского земства”, який „надавав перевагу ре- гіональним новинам, що робило його привабливим для жителів на- шого (Луганського. – К. У.) краю” [13, с. 11]. „Підписка на нього приймалась у земській управі, яка знаходилась у приміщенні No6 бу- динку Луганського волосного правління по вулиці Петербурзькій. Відповідальним редактором «Луганського листка» був голова Слов’яносербської повітової земської управи Н. В. Кудрянов, завіду- ючий редакції – П. В. Кулешов. Газета була дозволеною військовою цензурою і друкувалася в типографії М. І. Куликова” [157, с. 6].

За допомогою згаданого вище бібліографічного збірника ми вста- новили, що це дійсно був додаток до земської газети (його повна на-

44

зва – „Луганский листок. Ежедневное прибавление к «Известиям Славяносербского земства»”), що існував протягом 1915-1916 рр. і мав додаток „Ночные телеграммы «Луганского листка»” [15]. До то- го ж нами була відшукана фотокопія сторінки під загальною назвою „Луганский листок”, виділеною графічно як заголовок рубрики, що не дає підстав говорити про цю газету як окреме самостійне видання.

Майже одночасно з „Листком объявлений Славяносербского земства”, протягом 1903-1906 рр., Опікунством селянських сиріт округу Слов’яносербського повіту видається безкоштовна офіційна двотижнева газета „Донецкий листок”, яку редагував М. А. Унгер- Штернберг (або просто Штерберг). В. Владимиров ставить газету на перше місце в історії журналістики Луганського краю, проте не вка- зує точних дат виходу газет. [32, с. 32]. Детальна ж інформація про часопис, на жаль, відсутня.

Подальше піднесення луганської періодики позначене револю- ційними поліями 1905–1907 рр., „що модернізували та дещо видо- змінили суспільство, вплинули на розвиток місцевої преси, вивели її на якісно новий рівень і, навпаки, багато в чому зумовлювалися діяльністю тієї ж преси. На час розгортання революційної ситуації в інформаційному полі Катеринославщини більше чи менш успіш- но діяли понад 20 періодичних видань різноманітного спрямування” [356, с. 39]. Інформаційний сплеск, який переживала під російська Україна у зв’язку з революцією, позначився й на пресовій діяль- ності Луганщини. У самому ж Луганську в цей період функціону- вало 10 газет, більшість із яких почала свою біографію в 1906 р. – „Донецкое слово”, „Донецкие новости”, „Донецкое эхо”, „Донецкая речь”, „Северный Донец”, „Донецкий колокол”, „Донецкая истина”.

Першим громадсько-політичним виданням міста було „Донецкое слово”, програма якого рекомендувалася до друку 11 листопада 1905 р. Видавав газету володар луганської типографії А. Єленєв, а з No 11 – І. В. Сладковський. Часопис у своїй програмі зобов’язувався „чітко прислухатись до голосу громадської думки й іти назустріч ду- ховним запитам своїх читачів, дотримуючись при цьому напрямку російських прогресивних партій, якоюсь мірою конституційно-де- мократичних, свободомислячих і т. п.” [Цит. за: 6, с. 26].

45

1 лютого наступного року „Донецкое слово” вийшло у світ на чотирьохсмужному форматі з підзаголовком „Громадська і політич- на газета, присвячена інтересам трудящого населення Донецького гірничо-промислового району”. У No11 за 1906 р. окреслювалися основні завдання часопису: „Питання: аграрне, робітниче, місце- вого самоуправління, просвіти, «про свободи», національне”, су- дове, податкове, фінансове, на кінець, питання державного устрою – ось що хвилює населення, ось чим воно тепер живе... Скільки питань поставлено на чергу невідкладності російською дійсністю! І – ще жодної дійсної відповіді не дано! <...> Наша сила, а з нею разом і спасіння нації – у нас самих, у нашій політичній зрілості і громадянській мужності, і лише активно підтримавши Думу, ро- сійський народ порушить колесо історії з мертвої точки” [6, с. 26]. З поданого уривку яскраво простежується партійна приналежність видання, яке стояло на ліберально-демократичних засадах, різ- ко опозиційних до царизму позиціях, виражаючи досить широкий спектр думок – від кадетських до більшовицьких. Як стверджує О. Кравченко, „Часопис став органом лібералів і соціал-демокра- тів, які з метою посилення його ролі та фінансової стабільності за- снували товариство «Донецкое слово»” [146, с. 62], членами якого, були Д. М. Розловський (майбутній редактор і видавець провінцій- ної більшовицької газети „Донецкий колокол”) і соціал-демократ Б. Ф. Шульгін, на чолі з І. В. Сладковським. Є свідчення про іс- нування додатку до „Донецкого слова”, який складав нерегулярно черговий газетний матеріал і телеграми.

У одному з передостанніх No 40 від 14 липня 1906 р. газета ви- разно декларувала, що „намагається бути лише правдивою і відвер- тою <...>. Ми намагаємось дати читачеві чесну газету, яка видава- тиметься на законних основах”. Однак така концепція не віталась і в революційні роки: „після трьох конфіскацій підряд (а це вже озна- чало автоматичне призупинення видання), на 42-му номері від 16 липня 1906 року, газета була заборонена на основі закону про воєн- ний стан, уведеного в Слов’яносербському повіті після розпуску І Державної Думи, а І. В. Сладковський, редактор-видавець, був пізні- ше притягнутий до суду” [6, с.26].

46

У останньому No42 під псевдонімом Боян були надруковані ряд- ки, які можна сміливо вважати гімном не тільки своєму часописові, але й вільному друкованому слову тогочасної країни:

„Не замолкни же
Ты, «Донецкое слово» громкое!
Правду всю скажи
Про насильников,
Что народ гнетут
На святой Руси!” [Цит. за: 6, с. 26]
Як видно, незважаючи на проголошені революцією свободи,

становлення „Донецкого слова” не було легким. З фінансово-органі- заційних та ідейних причин у червні 1906 р. часопис припинив своє існування.

Натомість 21 липня 1906 р. з’явилися щоденна газета „Донецкие новости”, яку редагував А.-Б. Л. Ривлін. Видання зберегло концеп-

47

цію, ідейну спрямованість, обсяг, періодичність і навіть наклад сво- го попередника, проте вирізнялося ще більш радикальними інфор- маційними матеріалами про селянські й робітничі виступи в повіті та окрузі. Така орієнтація часопису визначила тривалість його існу- вання (вийшов лише 21 номер), а з 14 серпня 1906 р. „Донецкие но- вости” були заборонені. Хоча, за іншими даними, газета функціону- вала до 1907 р. [13, с. 11, 157, с. 6].

З 1 серпня 1906 р. отримано дозвіл на видання депутата І Державної Думи й ІІ її секретаря С. Рижкова „Донецкое эхо”, про- те жодного примірника цього часопису не збереглося, як і детальних свідчень про нього.

29 серпня 1906 р. з’явилась газета „Донецкая речь”, редакто- ром-видавцем якої став голова профспілки друкарів Б. Ф. Шульгін. Але й це видання не було довготривалим, вийшло всього 29 його чисел, останнє з яких датоване 13 вересня 1906 р. П. Алексеєнко переконує, що газета публікувала відверті матеріали, пов’язані з черговими виборами до Державної Думи. Підтвердженням цього ви- явилася стаття невідомого Наглядача, надрукована в No14 під назвою „Социал-демократы”, де роз’яснюються загальні засади марксист- ської революційної теорії, наголошується на необхідності завоювань пролетаріатом політичної влади в інтересах трудящих. Друга стаття подібного характеру планувалась у No15, через яку, імовірно, і було закрито часопис [6, с. 26].

Досить поширеною серед луганців виявилась щоденна громад- сько-політична газета, присвячена захисту інтересів трудящих пере- важно в Донецькому промисловому районі „Северный Донец”, яка вийшла у світ 30 вересня 1906 р. за редакцією вже Л. О. Соколова (псевдонім – Л. Долін). Продовжуючи ліберально-демократичні, різ- ко опозиційні до «маніфестованих» царатом напрямків, „Северный Донец” одразу ж відмежувався від щойно призупиненої „Донецкой речи”, декларувавши себе самостійним виданням. Очевидно, це тра- пилося через розформування згаданого вище видавничого товари- ства, очолюваного самим В. Сладковським [6, с. 26]. Розходження в ідейний поглядах між членами редакційного колективу вплинули на якість і визначили нетривалу історію „Северного Донца” – вийшло

48

35 номерів газети. У кіосках заводу Гартмана газета продавалась за зниженою ціною. В основному публікувались матеріали про місце- вий профспілковий рух. 11 листопада 1906 р. газета була закрита че- рез невідповідність політичних переконань правлячій верхівці.

Доволі популярним у Луганську був орган трудящих мас і одно- часно Луганського комітету РСДРП „Донецкий колокол”, започатко- ваний у жовтні 1906 р. більшовиком Д. М. Розловським. Спочатку газета виходила щоденно, а з No5 мала періодичність 3 рази на тиж- день. Це перше легальне партійне видання на території Луганського краю, яке ставило за мету „<...> вияснення потреб і інтересів робіт- ничого класу та його ролі як класу, що бореться за політичні й соці- альні інтереси людства” [157, с. 6]. Саме тому редакція прохала по- відомляти читачам усі факти суспільної життєдіяльності, особливо робітничої хроніки, і намагалася врахувати на сторінках свого ви- дання інтереси громадськості.

Серед основних рубрик „Донецкого колокола” можна назвати такі: „Жизнь Донецкого бассейна”, „Профессиональное движение в луганске”, „Из жизни партий”, „Вутренние известия”, „Нам сообща- ют”, „Наши сотрудники”, „Вести и слухи” тощо. О. Школьна так ха- рактеризує жанрово-тематичну палітру часопису: „Друкувалися те- леграми з повідомленнями про події в Росії та за кордоном, міська та кримінальна хроніка, огляди преси, літературні твори, театральні рецензії, бібліографія, фейлетони, листи. Основна увага зверталась

49

на матеріальне й політичне становище пролетаріату, умови роботи, життя, медичне обслуговування робітників, передвиборну кампа- нію, що набула розголосу на той час, проблеми партійного життя, аграрне питання, профспілковий рух” [356, с. 39].

50

Активну участь у „Донецком колоколе” брав відомий більшовик Луганська К. Є. Ворошилов. Часопис уміщував кореспонденції й стат- ті з конкретними програмами й відвертою тактикою більшовиків, під- німав маси на боротьбу з самодержавством і експлуататорами, полі- тично оснащував пролетаріат Донбасу, висвітлював професійний рух краю, провадив широку агітацію перед виборами до Державної думи. Зокрема, стаття „Близятся выборы”, надрукована у No 15 за 1906 р., за- кликала виборців до голосування за список робітничої партії.

В одному із номерів „Донецкого колокола” зазначалося: „това- риство робітників видавничого відділу існує приблизно 4 місяці. Головне, що можна відмітити в його діяльності – це 4-денний страйк. Багато з вимог були задоволені. Була збільшена заробітна плата на 15 відсотків, і святкові дні скорочено на 2 години, крім того, були введе- ні деякі покращення в галузі медичної допомоги. Членів товариства нараховувалось 60 осіб” [Цит. за: 13, с. 11]. Такі факти засвідчують певну категоричність і принциповість членів редакційного колекти- ву, яка проявлялася і в газетних матеріалах. Через активно виражену громадянську позицію в конкретних публікаціях („Аграрный вопрос и социал-демократия” (1907. – No 16), „К выборам в рабочие курии” (1907. – No 17), „За кем идти” (1907. – No 18) та ін.) 17 січня 1907 р., за розпорядженням генерал-губернатора Катеринославщини, газета була закрита. Це останнє видання в історії преси Луганщини, наро- джене революційними подіями 1905-1907 рр. Надалі випуск нових часописів було тимчасово призупинено.

Одразу після закриття „Северного Донца” у листопаді 1906 р. започаткувала свій вихід газета А.-Б. Л. Ривліна „Донецкая исти- на”. Її редакція зосереджувалась на вул. Казанській (сучасна наз- ва – Карла Маркса). Роздрібний продаж видання був організований не тільки в Луганську, але й інших пунктах Донецького басейну. Як констатує А. Кулішов, „Спеціальними кореспондентами газети бу- ли в Санкт-Петербурзі тов. Українцев, а в Москві І. І. Голобородько (І. Южанін). <...> Надалі на сторінках газети подавалась інформа- ція, що «Донецкая истина» має власних кореспондентів в Одесі, Варшаві, Тифлісі, Лондоні, Парижі, Нью-Йорку, що, звичайно, вра- ховуючи масштаб і можливості видання, викликає великі сумніви”

51

[157, с. 6]. До того ж дослідник доводить, що на сторінках видання подавалися зразки оригінальної й перекладної літератури, згадую- чи в цьому контексті роман Жана Ломбарда „Манжурес” у перекладі Д. А. Левітова, який почав публікуватися з 3 вересня 1907 р.

„Донецкая истина” у своїй біографії зазнала тривалої перерви у зв’язку з з драматичними подіями лютого-березня 1907 р., поновив- ши своє видання у вересні того ж року. То був час жорсткої політич- ної реакції, названої в історії столипінською, під час якої припинила- ся будь-яка громадська діяльність і на Луганщині: „Робітничий рух подавлено, арештовані чи розсіяні його лідери, заслані редактори, притихли й ліберали” [6, с. 26]. Так, 8 вересня 1907 р. газета повідо- мляє про заслання й самого Д. Розловського: „Працював він у нашо- му місті в якості найближчого співробітника всіх луганських газет і редактором «Донецкого колокола». Йому була дорогою тільки газе- тярська справа, і тільки в якості газетного працівника він проводив свої погляди” [Цит. за: 6, с. 26]. Пізніше Д. Розловський потрапляє до Сімфереполю, де протягом 1909-1914 рр. редагує солідну лібе- ральну газету „Южные ведомости”, а пізніше, у 20-х рр., працює в авторитетних радянських виданнях. Останній 23 номер „Донецкой истины” вийшов 27 вересня 1907 р. Газета припинала своє існуван- ня через політичні й фінансові обставини.

52

Існують факти, що засвідчують широку популяризацію листівок у революційну добу. Провідником у цій справі виступала Луганська організація РСДРП, якій належали такі відомі листівки, як «Об экспроприациях», «О черной сотне», «Ко всем рабочим Луганска», «Ко всем приказчикам Луганска», «О предстоящих выборах в Думу», «О результатах выборов» й багато ін. Як стверджують інтернет-дже- рела, усього зафіксовано біля 30 000 подібних прокламацій [332].

Протягом двох років у Луганську не існувало жодної громад- сько-політичної газети (не враховуючи земської, яка продовжу- вала своє видання з 1903 р.). Лише 18 жовтня 1909 р. у видавни- цтві Й. С. Житомирського за редакцією Л. Ю. Гіпшмана з’являється щоденна політична, громадська, літературна й економічна газета „Донецкая жизнь”, яка оголосила себе безпартійною. Подібно до своїх попередників, газета ставила за мету точне й усебічне висвіт- лення потреб і інтересів жителів Донецького Басейна, сприяла всім проявам громадської самостійності. „Донецкая жизнь” співпрацю- вала з визначними літераторами й громадськими діячами України та Росії, членами Державної Думи і вже з перших номерів відзначалась високим професіоналізмом подачі матеріалів. А. Кулішов цей факт пояснює тим, що редактор І. Владимиров та його колега (ім’я його не зазначене) закінчили Бернський і Паризький (Сорбонну) універ- ситети [157, с. 6].

Велика увага приділялась своєчасній доставці газети: „нами бу- ли прийняті всі міри щодо ретельної доставки газети першою ранко- вою поштою, - повідомлялось в одному з номерів. – Просимо про всі

53

випадки несвоєчасної доставки негайно повідомляти нам для від- повідних розпоряджень” [Цит. за: 157, с. 6]. Такі факти засвідчують серйозність намірів видавців у реалізації своєї інформаційної про- дукції й розуміння того, що авторитет видання великою мірою зале- жить від довіри до нього аудиторії.

Відомо, що „Донецкая жизнь” мала тривалу перерву у видан- ні. Так, із 3 березня до 11 липня 1911 р. випуск часопису було при- зупинено через арешт нового редактора-видавця Л. Ю. Гіпшмана. Натомість виходила оновлена й розширена літературними матері- алами широкоформатна газета „Новая Донецкая жизнь”, редакто- ром-видавцем якої став М. Л. Кулашкін. Часопис щоденно публіку- вав новини з Державної Думи, зібрані в окрему рубрику „В кулуарах Думы”, а також події міжнародного життя. Особливе місце посідали твори художньої літератури. 10 липня газета заявила про відновлен- ня попередньої назви й встановила статус місцевої районної громад- сько-політичної газети.

54

Б. Локотош указує, що ліберальна газета „Донецкая жизнь” не- одноразово підлягала поліцейським нападам, один із яких зафіксо- вано в 1912 р., під час страйку робітників паровозного й патронно- го заводів. Незважаючи на це газета мала порівняно довгу історію, проіснувавши до листопада 1914 р. Останнім редактором її був Б. Л. Руденський [172].

У вересні 1911 р. з’явилося щоденне газетне видання А. Р. Лейфера „Донецкие вести”, яке з перервою в 1912 р., виходило до 1914 р. В останній рік редактором часопису був А. М. Алешко, а видавцем – П. І. Ніколаєнко. Відомо, що „Донецкие вести” були за- криті цензурою.

З липня 1913 р. по листопад 1917 р. у Слов’яносербську – тогочас- ному адміністративному центрі Луганщини виходила російськомов- на газета „Голос крестьянина”, яка видавалась Слов’яносербськими селянською й кооперативною спілками. Часопис регламентував себе як орган політичний і соціалістичний. У листопаді 1917 р. „Голос крестья- нина” було перейменовано на „Славяносербский хлебороб” – пресо- вий орган Слов’яносербської селянської повітової спілки, спілки кредит- них та позиково-ощадних товариств. Із No 12 за 1917 р. газета видається українською мовою під назвою „Слов’яносербський хлібороб”, яка проіс- нувала до 1918 р. Саме із цього часопису бере початок історія українсько- мовної преси Луганщини.

3 лютого 1914 р. з’явився перший номер щоденної газе- ти „Донецкий край”, яка виходила за загальною редакцією М. В. Самойловича. Часопис визначав себе як „орган безпартійний, який не переслідує певної політичної мети, метою його буде, голо- вним чином, висвітлення місцевого життя і життя найближчого ра- йону” [Цит. за: 157, с. 6].

У 1914 р. виникла й нелегальна гектографічна газета Донецького колективу РСДРП „Правда труда”. Відсутні дані про її періодичність і регулярність, проте відомо, що в кінці червня 1916 р. вийшло ще 2 номера газети.

Початок І Світової війни був суворим часом для існування пре- си в Луганському краї, коли редактори, перш ніж видавати часопис, мали пройти жорстку перевірку на політичні переконання, мораль-

55

ні якості, наявність засуджень, спосіб життя, віросповідання, полі- тичну благонадійність тощо. Як правило, подібний огляд людських якостей претендентів на газетярську діяльність здійснювався кате- ринославським Губернатором Колобовим, після чого підписувався дозвіл на видання того чи іншого часопису.

Такі процедури перевірки вдалося пройти С. Н. Тімофєєву – гласному міської думи, який 2 вересня 1915 р. звернувся з прохан- ням про дозвіл на видання російськомовної денної газети „Донецкий бассейн”. Мова йде про відновлення раніше заявленого про себе од- нойменного часопису, який виходив за редакцією А. І. Гуревича. Однак подальша історія цього видання невідома, окрім дати його за- криття – 1916 р.

У 1915 р. з періодичністю 3 рази на тиждень виходила газета з „Донецкое слово” (редактор-видавець М. Є. Ангелевич). Це був ма- лоформатний листок, тому його назва не засвідчує факту продовжен- ня уже згадуваного нами однойменного видання, яке функціонувало протягом 1906 р. за редакцією А. Єленєва.

Інформація, що стосується перших журналів Луганького краю є дуже обмеженою. Відомо, що початковим етапом цього типу пе- ріодичних видань були часописи етнічних спільнот на території Луганщини, зокрема єврейської общини, яка відзначалася великою чисельністю в місті.

З історії відомо, що за наказом Катерини ІІ від 23 грудня 1791 р., євреям дозволялося заселитися на території Катеринославської гу- бернії з метою розвитку промисловості в краї. Так, за даними ар- хівних документів, єврейська община була другою за чисельністю після корінного російського (українського) населення й складала 5554 осіб, у той час як росіян нараховувалось 54002, поляків – 569, вірменів – 263 особи [85].

Життя євреїв на території Луганського краю було активним в усіх відношеннях і напрямках, а особливо в освітньо-інформаційно- му. У місті функціонували 4 училища різних розрядів й видавалися дитячі та педагогічні ілюстровані журнали, у тому числі й російсько- мовні. Перший із них –щотижневий педагогічний науковий дитя- чий журнал „Гапрахим” (у деяких джерелах „Напрахім”, „Апрахім”

56

[356], „Гахаим” [13, с. 11], з 1909 р. - „Квіти”) - виходив за редакці- єю луганського раввіна І. М. Левнера й друкувався івритом, проісну- вавши з 1907 до 1913 рр. „Як додаток до тижневика, вийшов росій- сько-єврейський кишеньковий словник. Це був єдиний часопис, що видавався мовою свого народу, інші видання, що з’явилися пізніше, використовували російську мову” [356, с. 39].

Відомі й інші єврейські часописи на території Луганщини. Одним із них був дитячий тижневик „Юный Израиль” (1909-1912 рр.), ре- дактором якого був Ш. В. Люріє, а з 1910 – Ц. Р. Лейфер. Протягом 1909-1911 рр. журнал мав ілюстровані додатки: 6 ненумерованих ви- пусків дитячих брошур „Еврейская детская библиотека”, а в 1910 – російсько-єврейський словник „Малютка”.

57

Вартий уваги й щоденний ілюстративний журнал для єврейських дітей „Цветник Иудеи”, який видавався І. С. Житомирським протя- гом (1912-1913 рр.), а також релігійний часопис „Славяносербский уездный общественный раввин”. Відомості про останній не збере- глися.

Журнальні видання етнічних груп були першими на території Катеринославської губернії науковими, спеціалізованими для дітей та сім’ї літературними часописами, які відрізнялися широкою ілю- стративністю подання матеріалів. До речі, Луганськ був єдиним міс- том Російської імперії, де виходила єврейська преса в такому вели- кому обсязі.

Перший російськомовний журнал для українських луганців вийшов восени 1912 р. у м. Дебальцево, що на Донеччині, і мав на- зву „Известия общества штейгеров”. З No 3 1916 р. він виходив у Луганську з періодичністю 6 разів на рік. Це був спеціалізований гір- ничо-технічний професійний часопис, зорієнтований на висвітленні шахтарської справи. Видавався він у правлінні Товариства взаємодо- помоги штейгерів і гірничих техніків по вул. Петроградській, а ре- дактором журналу був О. І. Липський, а з No 3 1915 р. - Ф. А. Каун.

У 1915 р. з періодичністю в 2 рази на місяць виходив ще один професійний журнал „Коммерческое образование”, редактором і ви- давцем якого був М. Є. Ангелевич.

Особливої уваги заслуговує щорічний довідник-календар „Весь Луганск в кармане”, видавцями якого були Е. Л. Шнірмен та М. Л. Кулашкін. Контора видання знаходилась у Луганську, хоча пер- ші зразки часопису були надруковані в одній із київських типогра- фій. Довідник був чітко систематизований на такі відділи (рубрики): 1. Зміст. 2. Довідковий відділ. 3. Юридичний відділ. 4. Місцевий від- діл. 5. Слов’яносербський повіт. 6. Торгово-промислові фірми. „Весь Луганск в кармане” дозволяв „орієнтуватись в торговельно-промис- лових і офіційних установах” міста та його околиць.

Припускаємо, що подібне спрямування й наповнення мав „Ежегодник-справочник Славяносербского уездного земства на 1914 год”, детальної інформації про який не збереглося.

Таким чином, історія журналістики Луганського краю має до-

58

сить давнє походження й нерозривно пов’язана з розвитком йо- го потужного індустріального сектору. Специфікою журналістської діяльності на Луганщині був її міцний зв’язок з розвитком науко- вої комунікації в галузі гірничо-механічної та інженерної справи, що в подальшому викликало необхідність заснування власних пе- ріодичних видань. Оцінюючи національно-демократичну пресу Луганського краю загалом, важливо відзначити її виразну різнопла- новість, самобутність, стрімко зростаючий професіоналізм і праг- нення до здобуття високих суспільних пріоритетів. „Українська пре- са краю сміливо й потужно заявила про свої можливості, відразу задавши високі професійні стандарти. <...> На шпальтах національ- ної періодики вперше відкрито пролунали слова про повноцінність рідної культури, високу здатність до самостійного духовно-культур- ного і суспільно-політичного поступу” [356, с. 38].

Опис національної преси Луганського краю від зародження до 1917 р. дає змогу говорити про її широку диференціацію за таки- ми типологічними ознаками, як видавець (газети земської управи, приватних організацій та осіб, державних гірничо-технічних закла- дів тощо), тематика (громадсько-політичні, партійні, громадсько-по- літичні й літературні, довідкові, технічні), національна ознака (єв- рейські й українські), мова (іврит, російська, українська), аудиторія (дитячі, професійні, педагогічні тощо), місце видання (Луганськ, Слов’яносербськ). Пресу Луганського краю від зародження до 1917 р. правомірно вважати поважним чинником в актуалізації гро- мадсько-політичного й духовно-культурного життя українського народу, якого не можна спостерігати на жодному з подальших іс- торичних етапів її розвитку, описаних у монографії. За ступенем ін- формативності подачі матеріалів, оригінальністю змістового напо- внення, типологічною диференційованістю, мірою відкритості до читача цю періодику можна сміливо співвідносити з сучасною демо- кратичною журналістикою.

59

РОЗДІЛ ІІ

ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ ЛУГАНСЬКОЇ ПЕРІОДИКИ В ДОБУ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ (1917-1921 РР.)

Становлення стійкої системи періодики на Луганщині пов’язане з революційними подіями 1917 р., визнаними вітчизняною історіо- графією добою „екстремізму [169, с. 64]”, продуктом ери І Світової війни, що „руйнівною лавою прокотилася по величезній імперії, змі- таючи підвалини, не тільки ті, що прогнили, але й прогресивні, що почали встановлюватися [198, с. 106]”. „Революційні зрушення дер- жавотворчого рівня поч. ХХ ст. зачіпали, як правило, сферу засобів масової інформації того часу, докорінно змінюючи характер й умови функціонування преси в соціумі, знищуючи на пні <...> систему на- ціональної періодики [75, с. 52]”, – справедливо зазначає дослідниця партійної преси М. Дмитрієнко.

Падіння самодержавного режиму призвело до якісних змін у ді- яльності періодичної преси: 6 березня 1917 р. Тимчасовим урядом були скасовані цензурні обмеження, що стало передумовою створен- ня багатьох пресових органів різної політичної орієнтації: як україн- ських національних сил, так і загальноросійських політичних табо- рів (консерваторів – монархістів; реформаторів-лібералів – кадетів; соціалістів-революціонерів – есерів, меншовиків; ультра революціо- нерів – більшовиків, лівих есерів, анархістів), а також революційних видань новостворених місцевих рад нейтральної політичної позиції.

Як свідчать історичні факти, „становлення української демокра- тії, парламентаризму, багатопартійності заклали чудове підґрунтя для створення й розквіту небувалої за кількістю й різноманітністю преси в Україні [32, с. 5]”. Період березня – квітня 1917 р. В. Владимиров іменує „медовим місяцем”, а 1917 р. узагалі справедливо визнати „медовим роком” розвитку української періодики. Відомий пресо- знавець А. Животко з цього приводу зазначав: „Протягом уже пер- ших місяців (1917 р. – К. У.) українська преса стала на шлях широ- кого розвитку. Відроджується в українських містах, проявляється в

60

різних провінційних осередках, народжується в найдальших кутах української землі і, врешті, охоплює собою українські колонії, части- ну фронту тощо. З кожним днем шириться її мережа, поширюється її об’єм і завдання. З шести органів, що виходили до революції зрос- тає вона до 106 органів, досягаючи на 1918 рік 212 пресових орга- нів [90, с. 257]”.

Глибокі демократичні перетворення торкнулися й інформацій- ного простору Луганщини. Поряд з існуючими друкованими орга- нами політичних партій, такими як „Северный Донец”, „Донецкий колокол” (буржуазно-демократичної), „Донецкая жизнь”, „Донецкая истина” (соціал-демократичної), протягом 1917 р. з’явилася низ- ка нових періодичних видань: у березні – квітні – „Известия Луганского совета рабочих и солдатских депутатов”, “Известия Славяносербского уездного общественного комитета” (газети ней- тральної політичної орієнтації), у вересні – „Голос крестьяни- на” / „Слов’яносербський хлібороб” (газета соціалістів-револю- ціонерів (есерів), у серпні – „Заря” (видання Луганської районної організації комітету РСДРП – меншовиків), у червні – “Донецкий пролетарий” (орган Луганського комітету РСДРП – більшовиків) то- що. Ключовою темою часописів цього періоду була політична, зорі- єнтована навколо визначної історичної події – розгортанню буржуаз- но-демократичної революції. „Як центральний, так і місцевий друк відображав усі відтінки політичної думки, суспільних настроїв, де- монструючи справжній плюралізм, терпимість до опонентів та го- товність до відкритого діалогу [198, с. 111]”.

Протистояння різних політичних сил досягло кульмінаційної вершини в період національно-визвольних змагань 1917–1921 рр. Доба великих демократичних перетворень у державі відкрила широкі можливості для розвитку ініціативної, самостійної й неупередженої публіцистичної думки. Уперше за всю історію луганської періодики з’явилася можливість відверто говорити про все наболіле, схилятися до ексцентричних й неординарних роздумів, сміливо висміювати ва- ди суспільного життя. Так, на шпальтах слов’яносербського часопи- су „Голос крестьянина” з’являється порівняно новий для луганської регіональної журналістики художньо-публіцистичний жанр – фей-

61

летон. Яскравим прикладом такого сатиричного твору є „Маленький фейлетон” активного на той час публіциста Г. Ларіна. Щедро вико- ристовуючи художньо-експресивні засоби зображення подій, автор від імені невідомої особи влучно подає хроніку життя українсько- го народу поч. ХХ ст. На рівні філософських узагальнень Г. Ларін порушує проблему буття українського народу в умовах безправ’я: „Людина понурила голову й засумнівалася: чи існую я? З болем у серці вона переживала приниження. Хто тільки не знущався з неї? Вона розуміла себе, але її не хотіли розуміти інші [165, с. 3]”. Перші перемоги революції були параноїчною мрією поневолених, яка на- решті здійснилася – „I, нарешті, щастя <...>. Їй (людині. – К. У.) при- вільно, хороше, так хороше. В осінній дощовий похмурий день їй посміхнулося сонце <...> [165, с. 3]”. Та здобуття свободи не вирі- шило основних проблем селянства: народні маси, звиклі до суворої муштри, виявились неспроможними до самоврядування й саморе- гуляції: „Людина втратила голову від щастя. Увесь трагізм у тому, що вона сама не знаходить своєї голови. Вона готова поділитися своїм щастям, тільки б голова була на місці. Нехай чужа, але голо- ва. Голова! Шукайте голову! Вона потрібна людині, яка шукає щас- тя! [165, с. 3]”. Те, що на декілька місяців згуртувало народ, нада- лі штовхало на розходження, протистояння, боротьбу. У політичних метафорах „голова” й „осінній день” упізнаються Тимчасовий уряд і Жовтнева революція. Автор фейлетону іронічно висміює ознаки анархізму в тогочасному суспільстві, адже держава потребувала або глибоких еволюційних реформ, або ж революційних зрушень – чер- гової зміни влади.

Основна ідея журналістських текстів вересня–жовтня 1917 р. по- лягала у висвітленні тяжких суспільно-політичних умов життя наро- ду в добу революції. Прикладом цього є кореспонденція І. Локатоша „Свобода нашого часу”, де, зокрема, зазначається: „Після переворо- ту не змінилась навіть форма експлуатації людини людиною, – ствер- джує автор, – навпаки, ще збільшилась. Спочатку експлуатовані на- зивались рабами, потім кріпаками, а тепер пролетарієм, і, можна сказати, що становище раба й кріпака в деякій мірі було надійнішим, ніж пролетаря в цей час” [171, с. 1]. Проте в більш пізніх публікаці-

62

ях періоду стійкого комуністичного будівництва спостерігаємо якіс- ні зміни ідеологічних стереотипів на користь радянської влади. Так, А. Порохня у кореспонденції „Що дала Жовтнева революція селян- ству” („Червоний хлібороб”, 1924 р.) наголошує на ефективності ре- волюційних перетворень: „Перш за все революція скинула буржуй- ські кайдани й надалі повністю розкріпачила все трудове селянство від політичного й економічного рабства і поневолення. Революція раз і назавжди скинула ярмо національного, культурного й побуто- вого поневолення й дала волю самоврядуванню всіх народів, і, наре- шті, перехід влади до рук Рад робітників і селян поклав початок до встановлення спілки робітників і селян, від могутності якої тремтять буржуї всього світу” [232, с. 4]. Порівнюючи споріднені за темати- кою тексти різних хронологічних проміжків, приходимо до висно- вку, що українська преса початку ХХ ст. не існувала поза ідеологією. Найменший поворот політичних орієнтирів позначався на змістовій організації газетних публікацій відповідного періоду.

У результаті тривалої політичної боротьби робітничого класу і титанічної теоретичної та організаційної діяльності революціо- нерів-марксистів сформувалась могутня політична течія більшови- ків. Укріпленню позицій більшовизму в Україні сприяло зароджен- ня гірничо-металургійної справи в Донецькому басейні й, зокрема, у Луганську. Таку закономірність засвідчують і сучасні дослідники історії Луганської області, наголошуючи, що „<...> обличчя краю (Луганського. – К. У.) все більшою мірою визначали промислове виробництво й робітничий клас, чисельність якого щодалі зроста- ла. До початку століття Луганщина стає одним з центрів робітничо- го й соціал-демократичного руху в Україні” [110, с. 246]. У ІІ пол. 1910-х рр. більшовики розгорнули активну агітаційно-пропаган- дистську роботу з метою мобілізації не тільки робітників, а й се- лянської бідноти, солдатів та інтелігенції „на штурм капіталізму, на справу перемоги пролетарської революції і створення Радянської влади [36, с. 1]”.

Динаміку національно-визвольних процесів на Луганщині про- стежимо на матеріалі наймогутнішого органу більшовицької партії – „побратима” ленінської „Правды”, київського „Голоса социал-де-

63

мократа”, катеринославської „Звезды”, харківського „Пролетария”, авангардного речника більшовицьких ідей на Луганщині – часопи- су „Донецкий пролетарий”, що відкрив дорогу для створення ново- го, партійно-радянського типу ЗМІ.

Травневим засіданням Луганського комітету РСДРП (б) 1917 р. за участю К. Ворошилова, І. Шмирова, М. Афоніна, З. Ляпіна, Г. Іванова, І. Усачова, І. Набієвича – восьми активних членів біль- шовицької партії, полум’яних пропагандистів ленінських ідей, агі- таторів за соціалістичну справу, наполегливих і цілеспрямованих організаторів трудящих мас – вирішилося питання щодо створен- ня партійної газети. Матеріальні нестатки відтягли дату виходу „Донецкого пролетария” до 1 червня (14 червня за новим стилем) 1917 р. На цей час наклад часопису за різними даними сягав 2500 – 3000 примірників.

Видавництво партійного газетного органу знаходилося в Луганську на вул. Казанській (сучасна назва ім. К. Маркса). Його ре- дактором призначили голову Луганського районного бюро й комі- тету більшовицької партії К. Ворошилова, котрий разом із членами редакційної колегії (О. Черв’яковим, А. Каменським, М. Афоніним, І. Шеффером, Й. Венецьким, А. Єгоровим, Н. Мишковим, І. Алексеєвим, І. Локатошем, К. Кариковим, І. Ніколаєнком, Я. Істоміним та ін.) „нещадно викривали імперіалістичну політику Тимчасового Уряду [208, с. 11]”, роз’яснювали обстановку в краї- ні, мобілізовували трудящі маси на захист революційних завоювань, боролися за подальше визнання й утвердження більшовицької влади серед населення Луганська й краю.

З перших випусків газети було відчутним неприйняття й шале- ний опір її діяльності з боку колишньої буржуазної преси, а також га- зет інших політичних партій: антагоністами було скуплено весь па- пір у місті, що стало загрозою для виходу чергового номера. „Актив газети негайно був поставлений на ноги, – зауважує дослідниця пар- тійно-радянської преси М. Дмитрієнко. – І ось у підвалі Вірменської церкви вдалося розшукати 10 рулонів паперу. Через декілька го- дин члени робітничої бойової дружини відправили його до редак- ції. Наступного разу, коли знову не вистачило паперу, газета вийшла

64

на обгортковому й кольоровому папері [75, с. 103]”. Ураховуючи на- зрілу ситуацію, більшовики сподівалися на підтримку пролетаріату й намагалися завоювати його прихильність: „Робітничі газети закри- ваються тільки тому, що вони захищають класові інтереси пролета- ріату, – констатував К. Ворошилов на сторінках „Донецкого проле- тария” в серпні 1917 р., – тільки тому, що пролетаріат як ніхто інший ураховує ті обставини нашого, міжнародного й суспільно-політич- ного життя [41, с. 25]”.

Соціал-демократи Луганщини на чолі з К. Ворошиловим ще на поч. ХХ ст. усвідомили значення агітаційно-пропагандистської лі- тератури. Поширюючи численні листівки, нелегальну більшовицьку газету „Искра”, марксистсько-ленінські видання, а пізніше – газети „Известия” та „Донецкий пролетарий”, вони прагнули активізувати масовий пролетарський рух, адже саме робітничий клас на території Донбасу мав значні кількісні переваги й міг стати міцною платфор- мою суспільно-політичної боротьби в державі.

Задокументовано також випадки посягання луганського пові- тового комісара О. Нестерова та представника міліцейської упра- ви Гладковського на свободу більшовицької преси. Вони вимагали „дати розписку щодо постійного надання начальнику міліції де- кількох екземплярів газети [339, с. 35]” для перевірки. На захист „Донецкого пролетария” виступив його відомий журналіст і полеміст О. Черв’яков зі статтею-протестом „Посягання на свободу преси”. Згодом його підтримали й поліграфісти, надрукувавши „Відкритого листа до робітників Донбасу”. Таким чином, загальними зусиллями працівників комітету та робітничих мас більшовицький друкований орган вдалося відстояти, а комісара Тимчасового уряду, депутата Державної думи, соціаліста-революціонера О. Нестерова, з ініціати- ви більшовиків, у вересні 1917 р. було ув’язнено [110, с. 264].

Якщо простежити всі випущені номери „Донецкого пролета- рия”, то можна помітити активно виражену ідеологічну позицію її організатора й першого редактора К. Ворошилова, котрий відверто „громив не тільки провінційних «героїв», які претендували стати бі- ля керма влади нової Росії, але й «героїв» із центру <...>, що залива- ли кров’ю свою країну [208, с. 11]”.

65

Із автобіографії К. Ворошилова, котра до цього часу зберігаєть- ся в партійному відділі Державного архіву Луганської області, відо- мо, що майбутній громадський і політичний діяч народився 1881 р. в с. Верхнє Катеринославської губернії в родині робітників. З раннього дитинства йому доводилося тяжко працювати на шахтних копальнях, а після навчання в земській школі с. Василівки Слов’яносербського повіту – на металургійних заводах Луганщини.

Великий уплив на формування світогляду К. Ворошилова спричинив один із його вчителів – у подальшому член і секретар І Державної Думи – С. Рижков. „Працюючи, – згадує К. Ворошилов робітничі роки кін. ХІХ ст. на заводі біля станції Алчевської, – я про- довжував читати класиків, а також книги з природничо-наукових пи- тань, а спілкування з учителем досить швидко давало паростки – я розумово та культурно зростав [2, с. 2]”.

Із перших трудових буднів К. Ворошилов виявляв свою прямо- лінійну й бунтівливу вдачу. Так, у 1897 р. він був ув’язнений за непо- кірність начальству, а 1899 р. у чавуноливарному цеху під керівни- цтвом К. Ворошилова відбувся страйк крановиків заводу, за що його заарештували й позбавили роботи.

1903 р. К. Ворошилов офіційно вступає до Луганського комітету більшовицької партії. Після революційних подій 1905–1907 рр. ак- тивний громадський і політичний лідер продовжує ініціативну рево- люційну діяльність. За великий патріотизм і відданість справі біль- шовизму К. Ворошилову в різні роки довелося обіймати поважні державні посади: 1917 р. – голова Ради Луганської міської думи й комітету більшовицької партії, головний редактор газети „Донецкий пролетарий”; з 1918 р. призначений командуючим військами Харківського округу під час Громадянської війни; 1919 р. – коман- дир 5-ї Української армії, член РВС І Кінної армії; 1921 р. – член ЦК РКП(б), командуючий Південно-Кавказьким воєнним округом, а з 1924 р. – член президіуму СРСР.

Аналіз газетно-публіцистичного доробку К. Ворошилова дав змогу виявити як стратегічні, так і тактичні напрямки його публі- цистичної творчості, які нерозривно пов’язані з програмою пар- тії, до якої він належав. У стратегічному плані більшовики прагну-

66

ли змінити існуючу ідеологічну ситуацію, перерозподіливши баланс політичних сил на свою користь. Прикладом цього є уривок з про- мови К. Ворошилова, надрукований в одному з липневих номерів „Донецкого пролетария” 1917 р.: „Настав час зміни одного суспіль- ного ладу іншим, і муки, і корчі при народженні нового, побудовано- го на інших засадах громадського укладу життя, неминучі і природ- ні. <...> І не буржуазії з коаліції придушити цю владу, бо влада це і є сам звільнений народ” [42, с. 2]. Так, задля реалізації комунікативної стратегії автор удається до експресивно-зниженої конотації, яку ста- вить в один лексичний ряд з мейоративно забарвленими словосполу- ченнями. Таке поєднання відбувається на основі співставлення, по- рівняємо: „муки, <...> корчі” – „народження нового, побудованого на інших засадах громадського укладу <...>” [42, с. 2]. Акцентуючи на перспективних напрямках своєї діяльності, публіцист і наприкін- ці цитати вдається до влучного асоціативного порівняння „влада – народ”, що викликає великий соціальний резонанс.

Варто наголосити, що концепт „влада” продукує семантич- ний центр усього політичного дискурсу партійно-радянської до- би. Найчастіше він реалізується мілітаризованими метафорами та похідними формами військової термінології. Семантичний тип та- кої метафори „пов’язує сферу політичної діяльності з асоціаціями, що традиційно супроводжують війну як соціальне лихо” [71, с. 58]. Активне метафоричне використання мілітаризованої лексики на по- значення більшовицької (радянської) влади зустрічається і в інших газетних матеріалах Луганщини соціально-політичної тематики, де зазначений концепт ототожнюється з „політикою миру” („Степова комуна”, 1934 р.), „революційним тереном”, „істинно революційною демократією” („Донецкий пролетарий”, 1917 р.) тощо. Найбільше таких тропів спостерігаємо в аналітичних жанрах, насамперед у про- мові та статті, що пояснюється прагматичністю, впливовістю, пере- конливістю, наполегливістю змісту авторських суджень.

Так, ключовою темою журналістських творів К. Ворошилова в перші місяці існування „Донецкого пролетария” була тема розподілу влади в державі. „Нині найбільш моторошним, животрепетним пи- танням є питання про те, кому необхідно керувати нашою великою

67

Батьківщиною, що стікає кров’ю [40, с. 9]”, – писав К. Ворошилов у директивній статті „Про владу” одного з червневих номерів газети. Ідеологічна стратегія Ворошилова-політика втілилася в соціально- інформаційному просторі Ворошилова-публіциста, комунікатора. Його майстерність полягала в умінні добирати й застосовувати най- ефективніші засоби впливу на психіку людини. Так, спроектував- ши проблемну ситуацію, він переконував у необхідності створення нової, „єдиної влади для всієї країни, котра покладе кінець розпаду <...> всіх галузей життя країни [40, с. 9-10]”. Пейоративна конота- ція метафори „Батьківщина стікає кров’ю” мотивує безвихідне, ката- строфічне становище громадян в умовах безвладдя, а подальша го- стра критика всіх „темних сил” поваленої буржуазії, які „намагалися не вирішувати, а ускладнювати ситуацію, убачаючи в цьому користь і порятунок [40, с. 10]”, має чітко виражене емоційно-оцінне забарв- лення – використовується з метою протиставлення негативного об- разу опонента високим більшовицьким цінностям.

Проблему анархії порушували й інші члени редакційної ко- легії „Донецкого пролетария” (І. Каменський „Примара анархії”, Б. Вобликов „До селян”, „Де вони?”, І. Локатош „Свобода нашого ча- су” тощо). Наприклад, стаття більшовика І. Каменського „Призраки анархии” переконливо доводить неосвіченому читачеві необхідність революційного перевороту: „Революція – це не розмірений і краси- вий парад, це боротьба не на життя, а на смерть, це страшна й осві- жаюча гроза, <...> зоря нового життя [115, с. 1]”. Засобами градації й гіперболи з використанням політичних метафор автор змальовує трагізм „старого прогнилого дому, який щохвилинно погрожує роз- валитись”, „збудованого на піску психологічного обману”, „підступ- ного зла” – анархізму [115, с. 1]. Зміст подальших творів цього пу- бліциста зводився до агітації й пропаганди партійно-більшовицької системи, а оспівування „об’єктивних умов соціалістичної боротьби” виявилося лише підступними демагогічними канонами соціалістів- революціонерів.

Автор „Маленького фейлетону” Нирос образно змальовує без- просвітність політичної ситуації в республіці, наголошуючи на то- му, що „кількість чорних анархічних точок на тілі Росії значно збіль-

68

шується [207, с. 3]”.У той же час К. Ворошилов був переконаний, що саме Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів зможуть гідно представити інтереси народу. „Порятунок революції, порятунок нашої великої вільної вітчизни, – закликав він, – має ста- ти справою не буржуазії та її підданих, а справою самого револю- ційного народу, який, віддавши всю повноту влади своїм обранцям – Радам Робітничих, Селянських і Червоноармійських депутатів, до- кладе всю свою організаційну міць, всю свою національну гідність для підтримки тієї влади, яка буде владою самого народу, яка буде творити його волю, робити його справу [40, с. 9-10]”.

У полум’яному зверненні публіциста зі сторінок „Донецкого пролетария” форма складеного присудка „має стати справою” наби- рає закличної модальності, форми майбутнього часу „докладе”, „бу- де творити” (влада) в описі належного майбутнього вжиті зі значен- ням модальності наказу (пор.: докладіть! творіть!), але в пом’якшеній формі, без ноток волюнтативності, що створює атмосферу довіри в спілкуванні з масовою аудиторією. Крім того, у публіцистичному до- робку К. Ворошилова зустрічаються тексти з відкритою командно- наказовою модальністю: „Ми вимагаємо, щоб всередині країни була організована справжня народна влада Рад Робітничих, Радянських і Селянських депутатів <...>” [40, с. 1]. Подібні звернення подавали- ся зазвичай у заключній частині твору, реалізовуючи його соціальну дію. Погоджуємося з В. Здоровегою в тому, що цей важливий аспект „плоду творчого акту <...> не виходить за межі власне літературної праці, його використовували з метою підтвердження дієвості журна- лістики у її більшовицькій інтерпретації [103, с. 65]”.

Особливо виразним було передвиборче спрямування „Донецкого пролетария” 1917 р., що проявлялося в гаслах-протестах проти тим- часової влади й інших агітаційно-пропагандистських засобах упро- вадження політичної кампанії. Цей процес відбувався за єдиним курсом, який націлювався на привертання уваги аудиторії, підтрим- ку пропозицій автора політичного тексту, керування ситуацією, пе- реконання читачів у правильності поставлених цілей і шляхів їх до- сягнення у майбутньому. У більшості випадків така стратегія мала позитивні наслідки.

69

Революційне спрямування К. Ворошилова-комунікатора в цей час проявлялося в уведенні до контексту публіцистичного тво- ру агітаційно-пропагандистських засобів упровадження політич- ної кампанії, а також гасел із виразною закличною модальністю. Комунікативна стратегія публіциста відбувався за єдиним курсом, який, у першу чергу, прагнув зацікавити, привернути увагу аудито- рії, потім скеровував ситуацію за допомогою засобів переконання читачів у правильності поставлених проблем і шляхів їх вирішен- ня, спрямовував на досягнення поставлених цілей у майбутньому, мобілізацію й підтримку своїх пропозицій Для підтвердження цього можна навести такі рядки: „Якби не такі осередки, як Луганськ, ін- шим би темпом йшла Революція. У даний час ми перебуваємо в пе- ріоді великого будівництва. Ми відійшли від важких моментів, що обіцяла нам невідомість. Однак ми і зараз будуємо майбуття під за- грозою буржуазії зламати нашу волю. <...> Робітники і селяни! Без єднання і єдиної волі в будівництві ми далеко не підемо!..” [37, с 5]. У більшості випадків така стратегія мала позитивні наслідки.

Значна частина політичних текстів виконувала й тактичні за- вдання ідеологічної боротьби між політичними силами. Вони поля- гали в інформуванні про партійні програми, проведенні внутрішньо- партійних ліній, у результаті чого здійснювався ідеологічний уплив на реципієнта (як на окрему людину, так і на соціальну групу, струк- туру, інституцію).

Реалізація ідеологічної стратегії більшовицької партії, конкре- тизація й аргументація політичних дій, їх логічне обґрунтування знайшло своє втілення в публіцистичних матеріалах К. Ворошилова, які підпорядковувались тактичним законам його політичної та пу- бліцистичної діяльності. Серцевиною цього етапу творчості була ре- алізація основних соціальних завдань партії, яка спрямовувались на запеклу ідеологічну боротьбу між різними політичними силами в революційну добу. Авторитетність, політична обізнаність і вели- кий практичний досвід К. Ворошилова-публіциста, промовця поряд із широким застосуванням суб’єктивних чинників (обіцянок, погроз, переконань, доказів тощо) здійснювало значний ідеологічний уплив на громадську думку. Цікаво з цього приводу проаналізувати тропе-

70

їчну систему публіцистичних текстів К. Ворошилова на означення концепту „революція”: „революція – не розмірений парад”, „рево- люція – найбільша класова битва” тощо. Такі мілітаризовані метафо- ри продукують у свідомості реципієнта інформацію про здатність до обороноспроможності влади, що реалізується на рівні залякування воєнними діями, породжуючи в його свідомості примиренність і від- даність. Подібні метафори наявні й у промові К. Ворошилова „День краснознаменцев”, надрукованій у „Луганской правде” 1925 р.: „Працюючи біля верстатів, ви повинні пам’ятати, що наша боротьба ще не скінчилася, що багатьом ще доведеться взятися за рушницю й двинути на ворога” [37, с. 3]. Таким чином, метафоричне викорис- тання військової лексики в газетному мовленні К. Ворошилова- публіциста сприяло формуванню ідеологічного світогляду грома- дян, викликало активну соціальну реакцію, виховувало відданість певним політичним уподобанням.

Більшовицький вплив на маси в Луганську зростав з великою швидкістю. Кожний рядок „Донецкого пролетария” підпорядкову- вався єдиній меті – спрямувати українських читачів на підтримку ре- волюційних змін. У листі до Центрального Комітету К. Ворошилов повідомив: „Усі організації міста в наших руках. Щоденно до нас звертаються організації з повіту за агітаторами, лекторами <...>. Голова міста, члени управи, голова думи, Рада Депутатів, професій- ні Союзи, газета – все це в наших руках” [133, с. 2].

В „Історії Луганського краю” за редакцією В. Курила К. Ворошилов звинувачується в безпосередній причетності до „ство- рення системи тоталітаризму в країні, <...> масових політичних ре- пресій” [110, с. 264]. Дослідження епістолярної спадщини цього політичного діяча засвідчило зневажливе ставлення до уповноваже- них осіб, членів опозиції більшовицької партії в складі „начальни- ків заводів, місцевих фабрикантів, товаришів прокурорів і недавніх чорносотенців”, яких автор називає „«ліквідаторсько-дурнівською організацією», що займається «позитивною діяльністю» отруєн- ня більшовиків, котре ведеться не за страх, а за совість” [137, с. 2]. Неординарними є також свідчення К. Ворошилова щодо власної агі- таційно-пропагандистської діяльності серед невдоволених працею

71

луганських пролетарів: „Робітники налаштовані настільки обурено, що мені часто доводиться займатися дурною справою – переконува- ти товаришів почекати ще трохи, але чого?!” [137, с. 2]. Така репліка публіциста ставить під сумнів прозорість дій більшовицької кампа- нії, вказуючи на її безпорадність та безперспективність.

Аналіз вибраних журналістських текстів „Донецкого пролета- рия” за 1917 р. дає підстави стверджувати про важливе значення пе- ріодики в революційну добу. Разом із декретами „Про мир”, „Про землю” жовтня 1917 р. був виданий декрет „Про друк”, адже саме пресі партія надала можливість звертатися до народу, активно впли- ваючи на нього. З остаточним установленням радянської влади від- булося нівелювання пресових органів некомуністичного зразка й укорінення чіткої ієрархічної системи соціалістичної періодики. 49 більшовицьких (а серед них 9 на Луганщині) і 12 від партійних ко- лективів, що видані в Україні протягом 1917 р., протистоять приват- ним виданням, а в 1918 р. зовсім їх витісняють. У цей час провідний газетний орган більшовиків у Луганську „Донецкий пролетарий” на- бирає нових ідеологічних обертів. Змінивши назву на „Луганскую правду”, він цілеспрямовано стверджує комуністичні ідеї в „новій” радянській Україні.

72

Ураховуючи той факт, що газети кін. 10-х рр. ХХ ст. виступа- ли єдиним інформатором і репрезентантом суспільно важливих істо- ричних подій і мали передусім політико-правове призначення (про- відними принципами радянської преси були партійність і висока ідейність, а основним тематичним напрямком – висвітлення питань партійного життя), найрозповсюдженішими жанровими формами були директивні статті, які включали офіційні документи (циркуля- ри, інструкції, резолюції, закони, витяги з протоколів тощо), а також кореспонденції й замітки.

„Компартійна влада в Україні встановлювалась тричі, і щоразу в ході громадянської війни, тобто насильницьким шляхом. Червона армія приходила в населені пункти, які були зруйновані й спалені, в яких не було продуктів, не було промисловості, де було дезорганізо- ване населення [32, с. 37]”. Радянська влада вкорінювалася на спус- тошеному, зруйнованому тлі Української держави, що не могло обі- йти стороною й розвиток преси.

У жовтневому номері „Зари” 1917 р. говорилося про можливість початку громадянської війни через дискредитуючу політику ленін- ців: „більшовики провокують громадянську війну <...>, – стверджу- валося в редакційній статті газети. – Запекла низькопробна демаго- гія, паплюження всіх і кожного, розпалювання низьких пристрастей, все пущено для виклику громадянської війни. <...> Більшовики за- вчасно враховують, що природним шляхом їм захопити владу не вдасться. Провокується насильне захоплення влади, провокується громадянська війна [14, с. 1]”. Таке передчуття не можна пояснити ненавистю опозиції до більшовиків. Громадянська війна передбача- лася задовго до свого початку.

Значну роль у зародженні воєнної періодики Луганщини періо- ду громадянської війни відіграли газети Червоної армії („Бюллетень Военно-революционного комитета Х армии”, „Комитет Юго- Западного фронта”, „Известия армейского исполкома 1-й армии” тощо). Згодом загін армійсько-партійної преси став більш упоряд- кованим і перейшов на регулярну основу. До таких газет слід від- носити щоденну „Рабочий и солдат” (частина її одного примірника збереглася в Луганському обласному краєзнавчому музеї), журнали

73

„Революционный фронт”, „Пролетарская революция и право” тощо. В. Владимиров в „Історії української журналістики...” додає до цьо- го перліку ще й такі видання, як „Борец за свободу”, „Бюллетень во- енного совета Екатеринославского крепостного района”, а також ча- сописи окремих воєнних організацій Куп’янська „Долой Деникина”, „Добьем Врангеля” тощо [32, с. 42]. Видавалися перераховані рево- люційні пресові органи в інших губерніях Східної України, проте їх масовість, інформативність, цілеспрямованість мали надзвичайно велике значення для розвитку комунікативних процесів Луганщини в цей період, залишаючись єдиним засобом повідомлення життєво важливої інформації.

У добу громадянської війни відбувається планомірна мілітари- зація всіх сфер життя суспільства. Особливо виразно ця тенден- ція втілилась на шпальтах луганських часописів. Типовим прикла- дом цього є мілітаризація газетних заголовків („Герой угольного фронта”, „Карфаген кулачества должен быть разрушен”, „Трудовая победа”, „Знамя рабочему”), назв рубрик („На трудовом фронте”, „Преса – бойовий орган партії і робітничого класу”, „На бескров- ном фронте”, „Война с разрухой” тощо), гасел („8 марта – день праздника трудящихся женщин всех стран для борьбы с общим врагом – капиталом. День смотра сил организованного женского пролетариата и трудящихся, беднейших крестьянок и казачек [174, с. 1]”), а іноді й самого публіцистичного твору. Уживання військо- вої термінології в лексичному складі журналістського тексту вва- жалося найефективнішим методом стратегічного впливу на сус- пільну свідомість, що передбачав утримання влади за допомогою антагонізму й експансії.

Преса Луганського краю червоноармійської тематики видавала- ся в обстановці загальної світової кризи: „Громадянська війна при- звела до страшної скрути в друкарській справі. Не було запасів па- перу, фарби, поліграфістів, енергії, поліграфічного обладнання <...> [32, с. 17]”. Бракувало досвіду й редакторським колективам, корес- пондентам нерідко доводилося бути свідками воєнного лихоліття, розмовляти з пораненими солдатами, діяти оперативно й упевнено. Газети формату армійських листівок періоду 1918-1920 рр. надруко-

74

вані на сіро-жовтому папері з розмитим шрифтом, неякісною, виго- товленою власноруч, фарбою, що часто зсипається зі шпальт.

З остаточним утвердженням більшовицької влади в Україні на поч. 20-х рр. ХХ ст. всі видання некомуністичної орієнтації посту- пово згорталися. Донині збереглися лише поодинокі зразки газет не- більшовицької партійно-політичної спрямованості дореволюційного періоду. Така ж доля спіткала й приватну пресу, котра з приходом до влади комуністів замінилася „новим типом видання – спільним ор- ганом партійного комітету та виконавчої влади відповідних рівнів. У цьому виявилося зрощення партійних і владних структур із перева- гою перших. Відтоді партійно-радянська преса почала репрезенто- вувати всю пресу радянської України, оскільки була єдино можли- вою в легальному розумінні [133, с. 10]”.

Опрацювання матеріалів періодичної преси 1917-1921 рр., ко- трі висвітлюють її історію, дозволяють говорити про те, що в тяж- кі часи революцій, громадянської війни, в умовах репресій й психо- логічного пресингу луганська періодика розвивалася досить жваво. Поповнюючи кількісний склад партійними та військовими видання- ми, вона стала основним джерелом інформації для народу й водно- час ефективним засобом упливу уряду на маси. Тяжкі суспільно-по- літичні умови на території Луганського краю не сприяли розвиткові націоналістичних видань, що в першу чергу позначилося на загаль- них кількісних показниках друкованих ЗМІ. Так, під час національ- но-визвольних змагань вийшло 18 нових пресових органів, що ста- новить 9% від усієї кількості видань досліджуваного періоду. У порівнянні з розвитком преси попереднього історичного етапу (до- жовтневого), нетривалий період кін. 10-х – поч. 20-х рр. ХХ ст. ха- рактеризується значним її піднесенням.

Суспільно-політичні та директивні (законодавчі) механізми но- воствореної радянської влади призвели до планомірного поглинан- ня приватної преси партійною. „Більшовики все більше загравали з національними почуттями українців, йшли на поступки, аби тіль- ки зберегти владу у своїх руках [194, с. 341]”. Зараджували цьому й численні засоби політичної агітації й пропаганди: більшовицькі гасла, авторитарні редакційні статті, програми партії, директиви й

75

промови авторитетних більшовиків. Це сприяло утворенню на поч. 20-х рр. ХХ ст. міцного ідеологічного апарату, який організував і під- порядкував могутню систему періодичної преси й став причиною формування нового типу спочатку більшовицької, а з поч. 1920 р. – партійно-радянської (соціалістичної, комуністичної) періодики, що набула ознак „монологічності” (односпрямованості у спілкуван- ні, відсутності зворотного зв’язку); „ієрархічності” (розповсюджен- ня інформації за чіткою ієрархічною вертикаллю: згори – вниз); ди- рективності, стандартизованості, шаблонності в подачі матеріалу; „контраргументації” (попередньої підготовки відповідей на стан- дартні запитання й аргументів на можливі заперечення); міфологіч- ності, утопічності в пропаганді світлих ідеалів (вигаданий стабілі- зуючий фактор комунікаційного впливу на маси); „репресивності” (захисту єдиної точки зору в агресивній формі); наступальної пропа- ганди, що передбачало придушення лібералізму й свободи друкова- ного слова [239, с. 53–54, 244–245].

76

РОЗДІЛ ІІІ

ІСТОРИКО-ТИПОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ГАЗЕТНИХ ВИДАНЬ ЛУГАНСЬКОГО КРАЮ 20-Х- 30-Х РР. ХХ СТ.

Дослідження медіатипології Луганщини 1920-30-х рр. ґрунту- ється на засадах системного підходу, що передбачає опрацювання періодичних видань в узагальненій цілісності та взаємозв’язках. У понятті „система луганської преси” вбачається сукупність усіх пері- одичних видань, що виходили на цій території в означений історич- ний період і виконували функції загальнодержавної системи ЗМІ, утворюючи типологічні групи, функціонування яких зумовлене сус- пільною потребою в інформації.

Невід’ємним елементом об’єкта будь-якого системного дослі- дження є введення чіткої класифікації предметів чи явищ науково- го пізнання. „Класифікація – важлива дослідницька систематизація матеріалів преси – дозволяє комплексно проаналізувати відомос- ті, що містяться в конкретних джерелах, – зазначає пресознавець Г. Рудий. – Кожна класифікація умовна, проте вона, по-перше, повинна бути добре аргументована, по-друге, послідовна, по-третє, логічно мотивована [264, с. 23]”.

Російський учений О. Акопов уважає, що „науково обґрун- тований поділ об’єктів вивчення – це лише початок дослідження. Для заглиблення в їх сутність необхідно пізнати особливості кож- ного об’єкта класифікації й зв’язки між ними [5, с. 50]”. Із цією метою науковець уводить абстрактно-логічне поняття типу як мо- делі, що об’єднує всі об’єкти класифікації й водночас є елемен- том цього класу.

Дослідниця медіатипології сучасної східноукраїнської преси С. Гур’єва вважає типом періодичного видання „певний узагальне- ний образ, який так чи інакше виявляє свої ознаки в цілій групі ре- ально існуючих засобів масової комунікації [66, с. 6]”. Кожен із них ґрунтується на певній класифікаційній системі, що сформувалась на основі ієрархії її складових елементів (родів, класів, видів тощо) під

77

упливом конкретних історичних, соціальних, економічних, культу- рологічних та інших факторів.

Теоретики журналістської науки виокремлюють низку ознак, ко- трі впливають на формування типу преси. Так, С. Гур’єва пропонує дві особливості, без яких важко уявити собі як модель окремого ви- дання, так і типологію преси в цілому: типотвірні фактори (політич- ний стан, ідеологія суспільства, стан економіки, техніки, технології тощо) і типотвірні елементи (мета видання, характеристика засно- вників та видавців, журналістські кадри, аудиторія, предметно-зміс- товна структура й т. ін.) [66, с. 6].

Російський теоретик А. Бочаров виділяє так звані „типолого- вагомі” елементи, серед яких важливу роль відводить цільовому (функціональному) призначенню, зображуваному предмету чи сфе- рі діяльності, характеру аудиторії, викладу матеріалу й родовій при- належності [23, с. 26]. Крім згаданого вище вченого, Є. Лазаревич, О. Акопов, О. Реформатський, В. Тяпкін та ін. також віддають пере- вагу найважливішому, на їх погляд, типотвірному чиннику – функці- ональному призначенню.

Т. Давидченко зробила спробу визначити типоформуючі ознаки сучасної дитячої періодики. У представленій ієрархії типоформую- чих ознак сучасного періодичного видання для дітей авторка виділи- ла три рівні типологічного поділу. На першому рівні відтворено го- ловні ознаки (цільове призначення, засновник, територія видання й розповсюдження, читацька адреса), на другому – вторинні (матері- альна конструкція, тематика, мова, авторський склад), на третьому – формальні (внутрішня структура (оформлення, рубрики, жанри, ілюстрації) і технічні характеристики (періодичність, обсяг, наклад) [68, с. 16-26]. Слушні узагальнення науковця корисні для дослі- дження типологічної диференціації періодичної преси Луганщини 1920-х рр., хоча велика кількість типоформуючих складових дитя- чої преси є відрізняються або й узагалі відсутні в контексті пробле- ми нашого наукового розгляду.

Вивчення медіатипології Луганської області окресленого періо- ду породило неминучу залежність усіх об’єктів типологічного дослі- дження від впливу історичних (соціальних) чинників. Вони пов’язані

78

з основними подіями суспільно-політичного, економічного, культур- ного життя, які відбувалися в різні часові проміжки. По-перше, це наслідки буржуазно-демократичної революції 1917 р., котра прине- сла короткочасну свободу друкованому слову; по-друге, національ- но-визвольні змагання, результатом яких було остаточне утверджен- ня радянської влади; по-третє, тяжка економічна криза, зумовлена впровадженням політики „воєнного комунізму” й непу, що призвели до значного скорочення типів пресових органів; і, нарешті, четвер- тим чинником є тоталітарно-репресивні методи управління держа- вою, які канонізували позиції періодики як цілеспрямованого пропа- гандиста, агітатора й організатора народних мас.

Зміна політичного устрою кін. 10-х – поч. 20-х рр. хх ст. призве- ла до згортання приватних друкованих органів, а разом із тим і уста- лених типів преси – спеціалізованої, галузевої, релігійної, рекламно- довідкової, дитячої, періодики національних меншин тощо. Лише невелика частина молодіжних, жіночих, виробничих, літературно- мистецьких часописів трансформувалася в окремі рубрики, сторін- ки, розвороти чи додатки до окремих видань, рідше – тимчасові пре- сові органи та багатотиражки. Всі видання Луганського краю можна об’єднати в одну типологічну групу масової періодики, що поширю- валася за вертикально-ієрархічним принципом й функціонувала під керівництвом політико-правових осередків усіх рівнів, тобто „була органом партійних комітетів, який установлював основні принципи діяльності редакцій, включаючи ідеологічні позиції, тематичні на- прямки, проблематику виступів, а також відав поліграфією й розпо- всюдженням друкованої продукції [5, с. 11]”.

Докорінними факторами, що дозволяють виокремити пресу Луганщини досліджуваного часового проміжку як складову істо- рії розвитку розгалуженої системи регіональної періодики і разом із тим специфіку пресової діяльності окресленого регіону, є така її характеристика, як територія поширення, що визначається геогра- фічними й національно-мовними ознаками. Це невід’ємні складові типізації луганської преси, що визначають основні типоутворюючі фактори, найголовнішими з яких є видавець та функціональне при- значення.

79

За географічною ознакою всі видання Луганського краю поділя- лися на губернські, міські, повітові (з квітня 1923 – окружні, а з 15 липня 1930 р. – районні). Оскільки м. Луганськ на поч. 1920-х рр. належав до Донецької губернії, на території Луганщини видавалась губернська преса, представлена часописами „Бюллетень распоря- жений и постановлений”, „Известия” та „Всероссийская кочегарка” (1920-1921 рр.).

Міські видання виходили у великих промислових містах краю („Донецкий пролетарий”, „За крепость обороны” – Луганськ, „За коммунизм” – Ворошиловськ, „Знамя коммунизма” – Красний Луч тощо).

Трансформація „повітові → окружні → районні” видання від- булась у зв’язку із серією проведених у 20-30-х рр. адміністратив- но-територіальних реформ та зміною в системі управління краю: „Спочатку замість повітів у квітні 1923 р. створюються округи <...> Луганський та Старобільський, а замість волостей – райони. Після ліквідації у серпні 1925 р. губерній діяла триступінчаста система управління – округ – район – територія сільради. У 1930 р. відбу- вається корінна перебудова системи управління, у ході якої округи скасували й залишилася двоступінчаста система – республіканський центр безпосередньо керував районами [110, с. 281]”. Такі обстави- ни спричинили виникнення часописів на відповідних територіях – спочатку повітових, потім окружних, пізніше районних та республі- канських.

За національно-мовними ознаками газети Луганщини досліджу- ваного часового проміжку диференціюються на українсько- , росій- ськомовні, ті, які виходили як українською, так і російською мова- ми, та іншомовні.

Як бачимо, на території Луганського краю протягом 1920-30- х рр. видавалися українсько- та російськомовні видання (за ви- нятком газети „Кадіївський пролетар”, котра через наявність та- тарських поселень на території Кадіївщини певний час виходила татарською мовою) приблизно в однаковому відсотковому співвід- ношенні. Суперечливі політичні обставини (влада в Україні поши- рювалася з центру Російської імперії, де заборонялась українська

80

мова) та складні етносоціальні умови (міграції великих мас населен- ня з етнічних територій Росії на прикордонні східноукраїнські землі у зв’язку з природними, історичними, соціальними та іншими ката- клізмами) призвели до кількісної переваги преси, офіційною мовою якої була російська.

У той же час спостерігаємо значний уплив історичного чинника на мовну приналежність луганських часописів: переважна більшість російськомовних видань функціонувала протягом визвольних зма- гань (1917-1920 рр.). Упродовж 20-30-х рр. ХХ ст. відбулося потуж- не зростання українськомовної періодики, що пояснюється впрова- дженням і реалізацією політики українізації.

1930-ті рр. позначені посиленням тотальних методів керівни- цтва, політичними репресіями, що призвело до згортання україні- зації: „Словниковий запас значно скорочувався, директивна мова ставала переважаючою, традиційні національні фразеологізми за- тиралися російськомовними стандартами, зникали барвники регіо- нальних говірок, вилучалися характерні народні вислови, назви, до- тепні зауваження. <...> Наприкінці 30-х рр. у пресі переважав стиль нагінок, нещадної викривальності «ворогів та шкідників соцбудів- ництва». Лексика газет мілітаризувалася в прямому та переносному розумінні цього слова, оскільки мова ставала перенасиченою (ро- сійськомовною. – К. У.) термінологією [134, с. 14]”. Таку закономір- ність простежуємо на прикладі однієї з найстаріших газет східноу- країнського регіону „Луганской правды”: від заснування до 20-х рр. ХХ ст. вона видавалася лише російською мовою, після 20-х рр., і до цього часу часопис виходить двома мовами – російською та україн- ською. Частим явищем було створення двомовних газет, що нерідко призводило до переважання російськомовних текстів. Така практика особливо типова для міської та виробничої преси.

Значний уплив на мову спричинив і територіальний чинник: майже вся міська, багатотиражна й невелика частина районної пері- одики видавалася російською мовою, що можна пояснити перевагою російськомовного населення у великих промислових містах краю і українськомовного – у більшості селищ і сіл. Українською мовою, іноді наближеною до просторічної, виходили майже всі районні та

81

сільськогосподарські газети Луганщини, адже партійне керівництво прагнуло пристосувати селянську стихію політичному апарату, на- магаючись будь-якою ціною солідаризуватися з інтересами робітни- чих мас.

Отже, утвердження національної мови в партійно-радянській пресі – ефективний засобом маніпулювання суспільною свідомістю української спільноти з метою приборкання національних супереч- ностей, що час від часу породжували вогнища соціальної ворожнечі.

Одним із найважливіших типоутворюючих факторів був вида- вець. До встановлення радянської влади ним міг бути орган держав- ного управління та самоуправління, громадські, наукові та фахо- ві товариства, партії тощо. На поч. 1920-х рр. уся періодична преса видавалася комітетами правлячої партії: Донецьким губернським виконавчим комітетом – „Известия Донецкого Губисполкома и Губернского комитета”, „Донецко-Криворожский коммунист” тощо; міськими партійними комітетами – „Ворошиловградський робітник”, „Луганская правда”, „За Советы” (Луганський), „Сталинский забой” (Краснолуцький), „Кадиевский рабочий” (Кадіївський), „За комму- низм” (Ворошиловський); окружними (районними) виконавчими ко- мітетами – „Червоний хлібороб” (Старобільськ), „Селянська правда” (Первомайськ). Зі зміною округів на нові адміністративно-територі- альні центри – райони – окружні газети почали видаватися район- ними партійними виконавчими комітетами. Названі вище окруж- ні газети отримали нові назви – „Степова комуна” й „Прибузький комунар”, а також з’явилася низка інших – „Великий перелом” (Сватове), „Вперед” (Ровеньки), „Коллективист” (Верхньо-Тепле), „За коммунизм” (Станично-Луганськ), „За соціалістичну перебудо- ву” (Новоайдар), „Колгоспне слово” (Марківка), „Ленінська комуна” (Новопсков), „Ленінський заклик” (Рубіжне), „Ленінський шлях” (Попасна), „Більшовицький штурм” (Лисичанськ), „Під прапором Леніна” (Мілове), „Соціалістичний наступ” (Троїцьк), „Червоний прапор” (Білолуцьк), „Соціалістичний штурм”, „Червоний хлібороб” (Біловодськ), „Ударна бригада” (Олександрівськ), „Прапор Леніна” (Білокуракине), „Ударник” (Краснодон) та ін. Усього на кін. 30-х рр. видавалося більше тридцяти районок.

82

Відомчі газети створювалися партійними осередками, спілками робкорів і сількорів, професійними комітетами організацій, моло- діжними спілками ЛКСМу тощо: „За виконання плану неписемнос- ті” (Старобільськ), „За марксистсько-ленінське навчання” (Сватове), „За озброєння революційною теорією”, „Під прапором культур- ної революції”, „Кооперативний штурм”, „Рабкор-политотделец”, „Робсількор Луганщини”, „Робсількорівська газета”, „Комсомольське плем’я” (Луганськ), „За промфінплан” (Ровеньки), „Перемінник, на збори!” (Первомайськ).

Зважаючи на статус Луганщини як великого промислового ре- гіону, найчисельнішою була виробнича (багатотиражна) періо- дика, яка видавалася шахтарськими („В бой за уголь” (Ровеньки), „Забой” (Ровеньки, Кадіївка), „Врубовка” (Кадіївка,), „Голос удар- ника” (Лисичанськ), „Горняк” (Красний Луч), „За механизацию” (Ровеньки, Краснодон), „За механизированную лаву” (Тошківка), „За механизированный труд” (Кадіївка), „За уголь” (Краснодон, Красний Луч) тощо); фабрично-заводськими („Бюллетень прав- диста”, „Даешь встречный промфинплан?”, „Жовтневий гудок”, „Ворошиловець” (Луганськ), „За качественный кокс”, „Дадим кокс черной металлургии” (Кадіївка), „За большевистские темпы”, „За большие темпы”, „Енергія” (Лисичанськ), „За механизацию” (Красний Луч) та багато ін.); сільськогосподарськими (колгоспними, радгоспними) („Большевик” (Луганськ), „Ворошиловець” (Містки), „За озимий клин”, „За кращий врожай” (Первомайськ), „Кировец” (Лозно-Олександрівка), „Соціалістичне тваринництво” (Сватове), „Сталинец” (Марківка) тощо); будівельними партійними коміте- тами („За ударную стройку” (Лисичанськ, Рубіжне, Красний Луч), „Луганбуд” (Луганськ), „На стройке” (Лиман) та ін.), а також тран- спортними адміністративно-дільничними партійними комітета- ми будівництва залізничних доріг і магістралей („Більшовицький темп” (Старобільськ), „Червоний залізничник” (Луганськ), „Ворошиловградський залізничник”, „Знамя железнодорожника” (Попасна), „Прапор залізничника” (Кадіївка) тощо).

За функціональним призначенням періодика Луганського краю 1920-30 рр. представлена партійними, селянськими, виробничи-

83

ми, молодіжними, жіночими та літературно-мистецькими видання- ми, причому деякі з них не створюють самостійного газетного ор- гану, а виражені як сторінки або додатки до окремих видань. Для прикладу, згадаємо додаток до газети „Всероссийская кочегарка” – літературно-художній журнал „Забой”, комсомольську сторін- ку новоастраханської газети „Вперед”, літературну сторінку крас- нолуцького „Сталинского забоя”, „Страницу молодежи” старобіль- ського „Красного пахаря” тощо.

До формальних типологічних ознак відносимо періодичність і наклад. Необхідно зазначити, що преса Луганщини не мала чіткої системи періодичності. Найбільш розповсюдженими були щоденні, дводенні, триденні та щотижневі видання. У той же час поширюва- лись щодекадні, щомісячні газети, такі, що виходили 6, 8, 10, 12, 15 разів на місяць, залежно від економічних (фінансування редакцій), соціальних (попит населення), політичних (стосунки з владою) та ін. факторів. Цими ж обставинами врегульовувався й наклад періодич- них видань, який досить часто трансформувався.

Таким чином, вивчення історико-типологічної структури пар- тійно-радянської преси Луганщини 20-х-30-х рр. ХХ ст. дало змогу зробити висновок про те, що під дією суспільно-політичних чинни- ків сформувалася досить розгалужена структура періодичної пре- си. Типізація луганських видань за видавцем та функціональним призначенням пояснюється уніфікацією регіональної преси за єди- ним директивним планом, який забезпечував тотальний партійний контроль над розвитком її структури, що передбачало згортання сво- боди думки й слова, перетворення журналістики й преси на марі- онетку комуністичної доктрини. „Диференційовані газети відріз- нялися стилем і манерою подачі матеріалу, засобами аргументації, фактами й доказами, які вони наводили, але всі вони були тільки різ- ними видами однієї зброї партії, виконували одні й ті ж бойові за- вдання зміцнення Радянської держави, зміцнення непорушного сою- зу робітничого класу і трудового селянства і виховання широких мас в дусі комунізму [263, с. 48]”.

84

РОЗДІЛ ІV

ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ ДРУКОВАНИХ ЗМІ ЛУГАНЩИНИ В ПЕРІОД РЕАЛІЗАЦІЇ НОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ (1921-1928 РР.)

Утвердження більшовицької преси в Україні хронологічно збі- гається з історичними періодами запровадження й діяльності по- літики „воєнного комунізму” й непу. З історії України відомо, що командно-адміністративна система „воєнно-комуністичних” прин- ципів правління більшовиків 1918-1920 рр. цілеспрямовано „ігно- рувала специфіку економічного розвитку й мала для країни фаталь- ні наслідки. Націоналізація підприємств, максимальна централізація керівництвом промислового та сільськогосподарського виробництва та його розподіл, заборона будь-якої приватної власності, продроз- кладка, карткова система, загальна трудова повинність [178, с. 8]” призвели державу до катастрофи й краху. Затяжна економічна криза, скрутне соціальне становище трудящих, голод і злиденність позна- чилися на розвитку вітчизняної періодики. „Слабка матеріально-тех- нічна база, низький професійний рівень були типовим явищем, осо- бливо для місцевих видань, які фактично були «придатком до різних закладів» [111, с. 244]”, зокрема партійних установ.

Під час нової економічної політики продовжило діяльність ли- ше п’ять часописів попереднього періоду - „Всероссийская кочегар- ка”, „Донецкий пролетарий” / „Луганская правда”, „Красный пахарь” / „Червоний хлібороб”, „робсількор Луганщины”, „Фронт угля”. За вось- милітній період непу з’явилося лише 5 нових видань („Вісти”, „Забой”, „За кращий врожай”, „Углекоп”, „Селянська газета”). Це зумовлено низкою чинників: по-перше, законодавчими (утвердження в січні 1922 р. державної мережі газет „означало уніфікацію місцевої преси за єди- ним планом, забезпечення повного партійного контролю над розви- тком її структури [110, с. 245]”, що передбачало розподіл усіх видань на губернські й повітові, усі інші – виробничі, видання некомуністич- них партій і блоків, національних меншин тощо – заборонялися); по- друге, регіональними (як уже зазначалося, у перші десятиріччя ХХ ст.

85

територія сучасної Луганської області була розподілена між п’ятьма гу- берніями України та Росії, що не сприяло встановленню стійкої систе- ми періодики); по-третє, соціально-історичними та економічними (гро- мадянська війна й повоєнна інтервенція, затяжна економічна криза й голод призвели до різкого скорочення кількості газет). Через тогочас- ні об’єктивні суспільно-політичні, економічні та соціальні фактори, які зумовили стан журналістики того часу, ми не маємо змоги провести по- вний аналіз усіх колекцій преси поч. 20-х рр. ХХ ст.

До сьогодні в Державному архіві Луганської області збереглися лише три російськомовні газети цього періоду: „Луганская правда” – орган Луганського повітпарткому та повітвиконкому, „Красный па- харь” – орган Старобільського окркому КП(б)У та окрвиконкому і „Всероссийская кочегарка” – орган Донецького губкомпарта и губ- виконкому в Луганську, які стали основним матеріалом дослідження зазначеної наукової проблеми.

86

Сучасна українська та зарубіжна історіографія все інтенсивні- ше намагається долати догматичні стереотипи політизації й центра- лізації історичної науки в оцінці важливих подій минувшини укра- їнського суспільства. Науково-документальні та історико-теоретичні праці, численні архівні документи, періодичні видання, свідчення очевидців дають змогу повно й усебічно висвітлити трагічні сторін- ки української історії, пов’язані з економічною кризою поч. 1920- х рр. Так, літопис першого голоду в наслідок тяжкої продовольчої кризи в радянській Україні був цинічно спотворений вітчизняними історіографами на користь комуністичної політики. Одним з осно- вних виразників суспільно-політичних процесів того часу стала ре- гіональна преса – „не влада, але сила, іноді дуже значна сила, що ви- ражає громадську думку й впливає на реальну владу, часто навіть обмежує її можливості. Ближче до дійсності розуміння журналісти- ки й газети як інструмента, яким користується суспільство й держа- ва [90, с. 13]”. Через жорсткий цензурний контроль газети поч. 20- х рр. ХХ ст. намагалися обходити “гострі кути” тогочасної історії, проте їм все ж таки вдалося створити панорамну картину народного лиха. Демократичний лад незалежної України дав змогу по-новому інтерпретувати той трагічний час голоду – справжнього геноциду, здійсненого проти українського народу й заповнити велику лакуну в історії журналістської науки через призму сучасних історичних здо- бутків.

Еволюційні зміни суспільно-політичного устрою в держа- ві періоду „швидкого перебігу соціальних ситуацій [169, с. 2]” 1917-1921 рр. призвели до встановлення радянської влади й стали причиною чергових вирішальних перетворень у структурі системи періодичної преси. Такі обставини викликали наукові зацікавлення й необхідність подальшого дослідження історії журналістики цього регіону, зокрема 20-х рр. ХХ ст.

Доба великих демократичних перетворень в Українській держа- ві 1917 р., що відкрила широкі можливості для розвитку ініціатив- них, самостійних й неупереджених публіцистичних поглядів, три- вала недовго. „Пробуджена суспільними катаклізмами національна думка українства, з одного боку, викристалізовувалась у систему

87

ідей під впливом потужних визвольних змагань. З іншого боку, їх поразка посіяла сумніви в правильності обраних раніше шляхів, по- силила такі звичні для вітчизняної історії роз’єднаність національ-

88

них політичних сил та принципову розбіжність у поглядах на май- бутній розвиток суспільства [347, с. 583]”.

Посилення монопартійної влади на поч. 1920-х рр. зумови- ло перетворення української періодики з органу громадської думки на ідеологічно-пропагандистський інструмент закріплення радян- ської диктатури. А. Животко з цього приводу зазначав: „З приходом в Україну совєтської влади приходить ступенева, але рішуча ліквіда- ція національної української преси. Залишається і в дальшому роз- вивається преса комуністична, що стоїть на ґрунті совєтському [90, с. 275]”. Це означало, що вперше в історії української журналістики ХХ ст. газетна періодика стала невід’ємною частиною партійно-дер- жавної системи, могутнім ідеологічним інститутом, який відстоював інтереси лише однієї партії – комуністичної.

Перша звістка про економічну кризу в радянській Росії, зокрема на території Поволжя й Південного Кавказу, з’явилася восени 1920 р. на шпальтах газети „Всероссийская кочегарка”. Рубрика „На борь- бу с хозяйственной разрухой” визначила основні напрямки роботи більшовиків у подоланні голоду. Усі вони об’єднувалися спільною метою – мобілізувати трудове українське селянство „для повного беззастережного виконання державної продрозкладки”, „продпра- цівників – на продпрацю” й, таким чином, „якнайшвидше завершити заготівельні роботи [44, с. 1]”. Директивно-командний стиль викла- ду матеріалу наполегливо й упевнено доносив до читачів зміст пар- тійних постанов, які з початку голодного лиха не передбачали відхи- лень і потребували непохитного виконання.

Факти, що розкривають причини економічної кризи, знаходимо в старобільській районній газеті „Красный пахарь”. Так, М. Калінін у статті-зверненні до громадян убачав основні причини трагедії в пережитках правління царату: „Бідування сьогоднішнього дня – це, сподіваємося, остання данина проклятому устрою, який нещодавно загинув <...>. Молитви, з одного боку, й залякування «дармоїдства» – з іншого – ось до чого зводилися в минулому основні заходи бо- ротьби російського царського уряду з голодом. Майнові ж класи під час подібних бідувань прагнули використати їх для закріплення сво- го панування над голодними масами [112, с. 2-3]”. Звинувачення по-

89

літики російського самодержавства головою комісії допомоги голо- дуючим (саме таку посаду обіймав автор статті в той час. – К. У.) є типовим прикладом відволікання уваги реципієнта від справжніх причин голоду з їх метою виправдання. Згубна діяльність радянсько- го уряду в подоланні продовольчої кризи призвела до антибільшо- вицької активності селян. У придушенні повстанського руху радян- ська влада запозичила в царату найжорстокіший метод – голодомор.

Серед різних причин трагедії „Красный пахарь” засвідчує засу- ху, адже „дощі, які випали протягом серпня, вересня й жовтня, дали загальну кількість вологи далеку від норми. Це в цілому стосуєть- ся південних, південно-західних та центральних губерній респу- бліки [101, с. 1]”; „спад господарства через імперіалістичну й гро- мадянську війни [34, с. 2]”; недорід 1920-1921 років (як свідчить „Всероссийская кочегарка”, „чим слабкіший урожай, тим складні- шою стає робота з викачування надлишків [360, с. 1]”); економічні наслідки продрозкладки й продподатку, від яких найбільше постраж- дало сільське господарство („наркомпрод України констатує значне зростання податкових надходжень на Україні порівняно з минулим роком. У минулому році в серпні – жовтні поступило хлібних про- дуктів 15 млн. 8298000 пудів, а в 1921 – 43 млн. 726500 пудів <...>. Об’єм фуражу збільшився в 3 рази <...>. Надходження інших про- дуктів також перевищило надходження минулого року [321, с. 1]”). Політика примусових фіксованих податкових стягнень і, як резуль- тат, незацікавленість селянства результатами своєї праці, призвели до значного скорочення посівних площ: „Унаслідок недостачі зер- на залишилися незасіяними 100 тисяч десятин пару [233, с. 4]” тіль- ки в Бахмуті.

Значних продовольчих збитків південним степовим райо- нам України завдало розпорядження радянського уряду про пере- розподіл урожаю на користь голодуючих районів Росії – Поволжя та Північного Кавказу – масштабними фіксованими податкови- ми стягненнями, у той час, коли голод уражав українців Одеської, Запорізької, Миколаївської, Катеринославської та інших губерній України. Невтішною була ситуація й на Старобільщині: „Нам відомо, що в Старобільському повіті врожай далеко не блискучий, ми знає-

90

мо, що хліба не вистачить, якщо його їсти досхочу, знаємо, що дея- кі вже харчуються сурогатами, але ми знаємо, що Поволжя та інші міста голодують, що там помирають від голоду сотні. Треба їх уря- тувати – треба внести продподаток [87, с. 1]”. Урізуючи до останньо- го ступеня власні потреби, українці прирікалися на повільну смерть. Байдужість тоталітарного устрою до страждань голодуючого насе- лення України пояснюється його ставленням до селянства як до кла- су, ворожого політичній доктрині.

Починаючи з 1920 р. в періодиці Луганщини частіше з’являються гасла-заклики до боротьби з катастрофою, що охопила великі тери- торії держави: „Ситий! Виділи що-небудь для голодного” („Красный пахарь”. – 1922 р. – квітень); „Щоб розчепити кістляву руку голоду – треба до осіннього роздоріжжя зібрати розкладку. Робітники і селя- ни – усі на боротьбу з найлютішим ворогом – голодом. Усі на допо- могу заготівельним органам” („Всероссийская кочегарка”. – 1920 р. – жовтень); „Робітники Донбасу не будуть голодувати, якщо вони разом з незаможними селянами до осіннього роздоріжжя відберуть у селянських куркулів усі продовольчі надлишки” („Всероссийская кочегарка”. – 1920 р. . – жовтень,); „Гаслом сьогоднішнього дня ро- бітниці в Радреспубліках має бути клич робітникам і селянам – усі на безкровний фронт праці, на відновлення транспорту й розгромле- ного фабрично-заводського й сільського господарства” („Луганская правда”. – 1921 р. – березень,); „Кожен золотник продовольства змен- шить ненажерливість царя-голоду” („Красный пахарь”. – 1922 р. – березень,) та ін.

Подані приклади засвідчили використання в гаслах численних стереотипних одиниць – штампів (трафаретів, шаблонів, кліше). Їх експресивність „акумулює в собі соціальний чи індивідуальний до- свід, систему звичних, уже сформованих і закріплених соціальною практикою, поглядів, які, викликаючи стандартні поведінкові реак- ції в більшості людей, забезпечують стабільність <...> певної сис- теми (політичної, ідеологічної, економічної, лінгвальної й т. д.) [54, с. 112]”.

Статистичні дані про кількість жертв голодомору, статті-за- клики до боротьби з трагедією, кореспонденції, новини з „голодно-

91

го фронту” об’єднувалися в окремі рубрики: „Сільське господар- ство”, „По советской федерации”, „Допомога голодуючим”, „На допомогу Поволжю”, „Продовольчий фронт”, „З голодного фрон- ту” тощо. Мінорний, пригнічений настрій створюють художньо-екс- пресивні засоби зображення тогочасної дійсності – основні характе- ристики більшості матеріалів про голод у радянському Поволжі та на Північному Кавказі: „Вони помирають. Чорне крило смерті віє над Поволжям. Стогнання, молитви й прокляття – останній акорд тих, хто покидає нас в невідому далину. Вони помирають <...> [270, с. 1]”. Свідчення ж із „голодного українського фронту” обмежували- ся сухими фактичними даними про кількість жертв у кожній губер- нії: „Одеса. У Одеському повіті голодує 70 000 чоловік [223, с. 2]”; „Миколаїв. У Кларівській волості з 310 дворів голодує 298 [314, с. 2]”; „Катеринослав. Катеринославська губернія відноситься до го- лодуючих, тут нараховується 315 тисяч голодуючих [86, с. 2]” тощо. Замовчування подробиць лихоліття, зведення наслідків трагедії до статистичних показників пов’язані із великою політичною залежніс- тю України від російського центру. Концентрація владних важелів у руках радянського уряду, зміцнення централізації й посилення уні- таризму призвели до остаточної втрати автономії України.

Дослідник системи періодики Донбасу В. Владимиров поча- ток 20-х рр. ХХ ст. назвав „суворим екзаменом для преси того ча- су на правдивість та гуманізм. І газетярі не опустилися до замовчу- вання або до простої фактографічності або смакування подробиць. Газети брали участь у конкретних акціях. Вони не тільки змальову- вали крайню ступінь злиднів та здичавіння в голодних районах, але й друкували, що треба робити, навіть самі брали участь у конкрет- них акціях [32, с. 41]”. Так, у часописі „Луганская правда” за 1922 р. уперше за всю історію економічної кризи показано сувору дійсність голодних страхіть. Замітка „Страхіття голоду” змальовує трагічні картини життя селян слободи Біловки: „Починаючи з осені, жите- лі харчуються тільки сурогатами, тобто дубовою корою, лушпинням проса й половою без усяких домішків борошна. Але сурогатів теж не на всіх вистачає й тому вживають у їжу собак, кішок, кінську шкіру, причому шкіру цю ріжуть на шматки й кладуть у піч, шерсть обгорає

92

й виходять, за свідченням жителів, коржики. Харчуються також ра- тицями тварин, а крім того, практикується оригінальний спосіб до- бування ячмінного зерна. При сільгоспі с. Біловки свині їдять яч- мінь, тому жінки щоденно збирають свинячий гній, перемивають його, а зерна, які залишилися, висушують і товчуть на борошно [144, с. 2]”. Максимально заземлюючись у життя біловчан, невідомий ав- тор, посилаючись на власні спостереження, сповіщає досить відвер- ті факти жахливої трагедії, які випадково пройшли крізь „недремне цензурне око”. Останнє речення цитати наштовхує на риторичне за- питання й узагалі створює парадокс: чому свині в „сільгоспі” году- ються ячменем, коли люди приречені на голодну смерть?

Незважаючи на скрутне продовольче становище в українсько- му селі, кремлівські правителі в кінці голодного 1922 р. відправля- ли перші ешелони зерна з родючих чорноземних районів Півдня та Сходу України за кордон. Директивна стаття „Заготівля хліба” нама- гається виправдати злочинні дії уряду проти народу: „Якщо в період розкладки й продподатку стояли питання про збір, зберігання й роз- поділ, якщо тоді стояли питання взяти в села й віддати голодному робітникові й армії, то зараз вирішення податкового питання стоїть значно ширше. Тепер необхідно взяти, але так, щоб селянське госпо- дарство не було підірване, треба зібрати і не тільки розподілити все- редині країни, але вивезти й продати за вигідною для селян ціною за кордоном [94, с. 1]”. Унаслідок невмотивованого експорту зерна го- лод на Україні затягнувся до І пол. 1923 р., але, щоб хліб за кордоном купували, було оголошено, що врожай 1922 р. повністю подолав го- лод. Сотні тисяч українських селян, приречених на голодну смерть свідомою волею радянських правителів, були врятовані не вітчизня- ними, а іноземними адміністраціями допомоги з порятунку голоду- ючих [169, с. 27-28].

Таким чином, проілюстровані нами матеріали періодичної преси Луганського краю дали змогу наочно переконатися в тому, що на від- міну від українського голодомору 1932-1933 рр., який понад півсто- ліття замовчувався й лише зі здобуттям демократичних свобод нашої країни був визнаний вітчизняною та міжнародною громадськістю актом геноциду українського народу, історія першої економічної

93

кризи в Україні досить широко оприлюднювалась у періодичній пре- сі. Однак уніфікація авторської прагматики призвела до нівелювання комунікативної функції, що позначилося на системі жанрів (найпо- пулярнішими серед яких були директивні й пропагандистські статті, кореспонденції (дописи) й замітки), мовностилістичних особливос- тях (надуживання просторічної лексики, росіянізмів, що значною мі- рою знижувало якість журналістських матеріалів), проблемно-тема- тичному потенціалі газетних матеріалів як свідомий і спланований виклик тоталітарного ладу проти України.

Упровадження воєнно-комуністичних принципів правління дер- жавою по закінченню громадянської війни породило тяжку еконо- мічну кризу в країні й призвело до значного кількісного скорочен- ня періодики на Луганщині. Проте більш суттєвою причиною такої закономірності була ідеологічна блокада: плюралізм думки й сло- ва, усталений за часів революції, не відповідав політичним канонам новоствореної тоталітарної держави, тому найбільш зручним пояс- ненням кризового становища в видавничій справі було відсутність коштів. Результатом економічної кризи поч. 20-х рр. ХХ ст., викли- каної репресивними методами господарювання радянського уряду, став голодомор. Незважаючи на цензурні перешкоди, які передбача- ли придушення лібералізму й нівелювання авторської прагматики, журналісти намагалися максимально змалювати життя голодуючо- го населення. Тому основним джерелом оприлюднення найболючі- ших проблем української спільноти цього періоду була саме преса.

94

РОЗДІЛ V

ДІЯЛЬНІСТЬ ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНЬОГО ЖУРНАЛУ „ЗАБОЙ”

Удосконалення розвитку журналістської думки Луганського краю відбувається завдяки пошуку нових форм і явищ відображен- ня дійсності. Соціально-політичні протиріччя в державі поч. ХХ ст., які визначалися загостренням ідеологічної боротьби призвели до ак- тивізації суспільного попиту на інформацію. У зв’язку з цим на те- риторії Луганського краю виникала необхідність створення нового виду періодичної преси – журналу, котий зміг би заповнити велику прогалину між фундаментальністю книжного й оперативністю га- зетного видання.

Першими луганськими журналами були ілюстровані тижневи- ки етнічних спільнот, зокрема євреїв, які почали активно з’являтися з 1907 р. Їх детальний опис подано в першому розділі монографії.

Починаючи з 1912 р., на Луганщині виникають перші спеціа- лізовані російськомовні часописи, призначені для українського чи- тача. Це були виробничі видання, зорієнтовані навколо висвітлення проблем шахтарської промисловості („Известия общества штейге- ров”); освітянські („Коммерческое образование”); довідкові („Весь Луганск в кармане”, „Ежегодник-справочник Славяносербского уездного земства на 1914 год”) тощо. До сьогодні не збереглося жод- ного примірника цих видань. Більшість журналів монархічної доби знищена більшовиками на поч. 20-х. рр. ХХ ст. через невідповідність їхнім ідеологічним переконанням.

Зростання впливу публіцистичного слова, матеріалізованого в журнальному виданні, сприяло формуванню високої політич- ної культури в радянські часи. Журнал як один із найбільш діє- вих видів соціалістичної пропаганди все частіше ставав організа- тором соціальних перетворень, утіленням громадсько-політичних та естетичних установок, поглядів і переконань правлячої партії, об’єктом „закріплення її соціально-політичного пріоритету [5, с. 30]”.

95

Журнальну періодику Луганського краю партійно-радянської доби репрезентує один вид - літературно-художній журнал „Забой” (сучасна назва часопису „Донбасс”), котрий був створений як дода- ток до газети „Всероссийская кочегарка” в жовтні 1923 р.

Дослідник „Забоя” В. Замковий детально описав історію виник- нення цього часопису. Вона пов’язана з постаттю відомого на той час ленінградського письменника М. Слонимського, який разом із дру- гом, артистом, вихідцем із Бахмута (сучасне м. Артемівськ Донецької обл.) Є. Шварцем подорожував робітничим Донбасом. За свідченням автора, „після короткого відпочинку він (М. Слонимський. – К. У.) вирішив установити зв’язки з бахмутською газетою „Всероссийская кочегарка”. <...> Видавець газети М. Олейников, колишній армій- ський культурник, співробітник московської газети „Молот” <...> звів їх із редактором газети Моїсеєнком, який після знайомства, без усіляких вагань, запропонував прибулим організувати при га- зеті „Кочегарка” літературно-художній журнал [100, с. 23]”. З цьо- го часу М. Слонимський та Є. Шварц були штатними працівника- ми „Забоя”: перший став його редактором, а другий – секретарем редколегії. Співробітниками журналу були талановитий журналіст В. Валь, пізніше призначений його співредактором, та відомий літе- ратор О. Селивановський. Основною метою редакційного колективу була мобілізація місцевих українських і російських письменників- початківців, через декілька тижнів після чого на сторінках „Забоя” виявляла свій талант молода плеяда таких східноукраїнських лі- тераторів, як В. Затонський, М. Донбаський, М. Вознесенський, В. Гайворонський, М. Нікітін, М. Зощенко, К. Квачов, М. Олейников та ін.

„З весни 1924 року «Забой» став двотижневим виданням, а восе- ни народилась і письменницька організація Донбасу, першими чле- нами якої стали: Олексій Селивановський, Борис Горбатов, Михайло Диманштейн (Сніжин), Григорій Баглюк, Павло Безпощадний, Микола Олейников, Порфирій Трейдуб, Фелікс Ковалевський, Валентин Харчевников та ін. [100, с. 25]”. Згодом журнал увійшов до складу Всеросійської Асоціації пролетарських письменників (ВАПП), а Б. Горбатов став членом її правління.

96

97

Проблемно-тематична палітра часопису була всеохоплюю- чою. Авторський колектив намагався цілісно й достеменно змалю- вати природно багатий Донбаський край. Об’єктами відображен- ня „Забоя” стали як великі промислові гіганти (такі як Штерівська електростанція, Артемівський скляний, Костянтинівський хіміч- ний, Сталінський і Макіївський металургійні, Луганський ливар- ний, Бахмутський цвяховий заводи), так і спеціалізовані установи й організації, зокрема, медичні (Кремінський санаторій, Бахмутський диспансер), шахтні (Власівський, Лисичанський, Успенський, Катериненський та Городищенський кам’яновугільні копальні), ви- значні пам’ятки культури (Артемівський палац культури ім. Леніна).

Літературно-художній двотижневик мав безпосередню при- четність до Луганського краю не лише тому, що був літописцем його визначних суспільно-історичних подій. У 1926 р., за рішен- ням пленуму Спілки письменників Донбасу, видавництво часопи- су тимчасово перевели до Луганська. Як відзначив В. Замковий, „ця обставина сприяла зростанню й укріпленню місцевого літера- турного об’єднання, яке дало імена Матвія Матусовського (стар- ший брат Михайла Матусовського), Л. Заломанова, Ю. Черкаського, Ю. Жукова, П. Есельсона та ін. [100, с. 26]”. Ставши з 1926 р. редак- тором газети „Луганская правда”, О. Селивановський видав літера- турно-художній збірник письменників-луганчан „Десять октябрей”, який нам, на жаль, відшукати не вдалося.

Зважаючи на типологічні особливості „Забоя”, літера- турно-художні матеріали переважали над публіцистичними. Найрозповсюдженішими епічними жанрами були оповідання (Ф. Ковалевський „Силуэты прошлого” (1924, No 14), М. Зощенко „Агитатор”, В. Соболєв „Призыв” (1924, No 4), П. Трейдуб „Месть” (1923, No 1), Б. Горбатов „Ячейки” (1927, No 3), В. Краспінк фан- тастичне оповідання „Радио” (1924, No 3) та повісті (М. Ляшко „Доменная печь” (1923, No 1), С. Вєтлугін „В походе” (1924, No 4), С. Копылов „На южном фронте” (1924, No 14). Серед ліричних тво- рів переважали поезії, такі як „Кармен” Є. Полянської, „Ленинград” В. Александровського (1924, No 3), „Поколение Октября” Б. Горбатова, „В эти дни” І. Смирнова (1924, No 14) тощо. Поряд із

98

літературно-художніми творами на шпальтах „Забоя” подавалися матеріали науково-популярного й розважального характеру. Серед

99

сатиричних жанрів розповсюджувалися карикатури, котрі уміщува- лися на „Страничке юмора”. Рекреативний характер мали й числен- ні логічні вправи та завдання, які подавалися в рубриці „Задачи”. Зрідка друкувалися критичні огляди О. Селивановського.

Журналістські жанри представлені статтями та замітками. Однак, виявляючи риси публіцистичності та аналітичності, за сво- єю внутрішньою формою вони відрізняються від аналогічних жан- рів газетної періодики. Погодимося з думкою російського дослідни- ка О. Акопова, що ця відмінність полягає „в характері інформації та її оперативності. Для газети важливі оперативні повідомлення про події поточного життя, для журналу – коментар цих подій. Для газе- ти важливий потік новин, «калейдоскоп фактів», для журналу – від- бір найбільш вагомих соціальних явищ, їх аналіз [5, с. 8]”.

Майже всі замітки й статті журналу мали пізнавальний харак- тер („Новое в авиации”, „Самый быстрый поезд”, „Ядовитый газ” Є. Хотинського (1924, No 4) і, на відміну від тогочасних газет, широко ілюстровані фотографіями й малюнками. Найбільша кількість тво- рів на актуальні теми зосереджувалася в рубриках „Наука и техника” (статті „Чудеса хирургии”, „Искусственное дерево”, „Путешествие к полюсу на аэростате” В. Казицина (1924, No 3); „Спорт” (безімен- ні статті „Техника игры в футбол” (1924, No3), „НОТ (научная ор- ганизация труда)”; (замітки „Организуй себя самого”, „Время” О. Меньшого, „Как надо работать” А. Гастева (1924, No 3).

Злободенною темою часопису сер. 20-х рр. ХХ ст. була тема бо- ротьби з туберкульозом. З цією метою на шпальтах журналу умі- щено фоторепортаж „Санатория для туберкулезных в Кременной” (1924, No 4), де подавалася добірка фотографій цього лікувально- профілактичного закладу: його загальний вигляд, сонячні ванни, від- починок на свіжому повітрі тощо. У цьому ж номері надрукована редакційна стаття про діяльність Бахмутського та Маріупольського тубдиспансерів, котра також супроводжувалася численними фото. Публікація звертала увагу читача на основні прояви хвороби, мож- ливість її попередження й лікування. Цінним для дослідження є ві- домості про щорічне проведення заходу „Туберкульозний триден- ник”, на основі котрого видавався масовий журнал з однойменною

100

назвою. Триденник переслідував дві основні мети: по-перше, „по- яснити масам, якої шкоди завдає туберкульоз” і, по-друге, „зібрати

101

кошти для організації нічних санаторіїв, їдалень і диспансерів” для хворих громадян, „адже за кошти, які виділяє держава, важко широ- ко організувати боротьбу з туберкульозом [313, с. 11]”.

У Луганському обласному краєзнавчому музеї зберігаєть- ся один примірник ілюстрованого журналу „Туберкулезный трех- дневник” за 1924 р. На його форзаці надрукована пам’ятка під на- звою „Туберкулез предотвратим”, що містила коротку інформацію про хворобу та шляхи її подолання. Далі подавалися звернення Донецького губкомітету до пролетаріату й селянства, огляд діяль- ності Сталінського тубдиспансера за півріччя, звіт про діяльність за- ходу за минулий 1923 р. Публіцистичні матеріали часопису відрізня- ються чіткою соціальною спрямованістю, високою комуністичною ідейністю й масовістю. Здатність визначати найактуальніші пробле- ми тогочасної дійсності й добирати конкретні методи для їх подо- лання – це велика суспільна справа, розвитку якої сприяли праців- ники журнальної преси. Незважаючи на деякі недоліки в організації триденника (наприклад, те, що близько 25% текстів мали рекламно- довідковий характер), необхідно відзначити й позитивні сторони ча- сопису – чіткість, аргументованість, переконливість, яскравість ви- кладу матеріалу, надзвичайно велике пізнавально-виховне значення, що свідчить про масштабність й оперативність його соціальних за- вдань.

Таким чином, утвердження типу літературно-мистецької періо- дики на Луганщині, яка найглибше втілилась в журнальній пресі, розкриває соціальну природу журналістики, підкреслюючи її твор- чий аспект у задоволенні духовних запитів східноукраїнського сус- пільства.

102

РОЗДІЛ VІ

ПРЕСА СТАРОБІЛЬЩИНИ ЯК СВІДЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ САМОБУТНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ В РАДЯНСЬКУ ДОБУ

Аналіз становлення й розвитку партійно-радянської преси Луганщини 20-30-х рр. ХХ ст. як одного з найважливіших аспектів ви- світлення провідних засад комуністичної доктрини пов’язаний з ідеоло- гічними катаклізмами в державі, викликаними тоталітарною політикою радянського уряду щодо населення України – утворенням монополії влади, яка керувалася принципами нав’язування утопічних соціально- політичних, правових і культурних поглядів, ідей та настроїв.

„Прийняти вимоги існуючої влади і звести функції публіцистики до лакування дійсності, захисту культівсько-жандармського ладу або піти з життя [93, с. 5]” – саме перед таким жорстким вибором опини- лись українські публіцисти й журналісти в перші десятиріччя ХХ ст. Газетні матеріали ретельно „просіювалися” через державну цензу- ру, часописи одностайно підкорялися головному партійному органо- ві, перетворюючись на ефективне знаряддя в руках влади, дієвий за- сіб агітації й пропаганди завчасно підготовлених директивних текстів.

Літопис журналістики приайдарського краю, зокрема Старобільщини, почався 1918 р. у зв’язку з виходом першого номера газети “Известия” (1918-1920 рр.). Далі, під упливом політичних ко- лізій, назви періодичного видання постійно змінювалися: „Красный пахарь” (1921-1923 рр.) → „Червоний хлібороб” (1924-1929 рр.) → „Степова комуна” (1930-1933 рр.) → „Колгоспна правда” (1934-1943 рр.) → „Колгоспне життя” (1944-947 рр.) → „Ленінський заклик” (1948-1957 рр.) → „Під прапором Леніна” (1958-1991 рр.) → „Вісник Старобільщини” (з 1992 р. й до цього часу).

Суспільні перетворення в Україні першочергово позначилися на динаміці назв часопису. Прикметник „червоний” („красный”) у двох ва- ріантах заголовків є складником багатьох сталих мовних зворотів (чер- воний прапор, червона армія, червоний інтернаціонал тощо), де набуває символічного значення комуністичної ідеї, соціалістичного ладу.

103

Початок 30-х рр. ХХ ст. в Україні вважається періодом колекти- візації, що згодом призвів до загальної економічної кризи й голоду. Містечко Старобільськ перетворилося на колгоспну „комуну”:

„1. Колектив осіб, що об’єдналися для спільного життя на заса- дах спільності майна та праці.

2. Форму сільськогосподарського кооперування, при якій усус- пільнювались всі засоби виробництва, а споживання та обслугову- вання здійснювалось на громадських засадах [291, с. 254]”.

Така історична обставина стала підґрунтям для чергової зміни назв газети („Степова комуна” → „Колгоспна правда” → „Колгоспне життя”). Заголовки „Ленінський заклик” та „Під прапором Леніна” є яскравими прикладами культивування особи вождя пролетаріату,

першого керівника комуністичної держави.
Виходячи з цього, можна стверджувати, що старобільська районка

20-30-х рр. ХХ ст. була під суворим ідеологічним цензурним контролем. З позицій сучасності такі назви „символізують стереотип звернення тодіш- ньої партійної преси до нерозчленованої маси народу й розцінюються як соціально-психологічні знаки сталінської тоталітарної доби [51, с. 623]”.

Заради того щоб видання побачило світ, редакторові часто до- водилося виправляти або й узагалі вилучати з тексту все, що мо- гло б суперечити ідеологічним канонам пануючої системи влади. Процес „умисного усунення автором зі свого твору фрагментів, які він з тих або інших причин вважає неприпустимим оприлюднювати, <...> певне обмеження свободи слова [118, с. 369]” у сучасній теорії журналістики йменується самоцензурою. Самоцензура (автоцензу- ра, внутрішня цензура, внутрішній редактор) була першим фільтром, через котрий проходив журналістський текст. Внутрішня цензура, – за визначенням А. Блюма, – це свого роду захисний механізм, який сприяє уникненню зіткнень із цензурою зовнішньою. У радянську добу вона виражалась у намаганні автора передбачити ідеологічні, політичні, естетичні та ін. претензії, які може зустріти рукопис під час перебування в партійних ідеологічних сферах, редакційній та державній цензурі тощо. „Внутрішній цензор” стає невід’ємним від цензора „зовнішнього”, причому перший із них нерідко більш вимо- гливий, ніж другий [294, с. 14].

104

Другий рівень цензури – редакційна. Вона здійснювалася спів- робітниками видавництв засобів масової інформації. Журналістські тексти підлягали жорстокій ідеологічній цензурі з боку керівників редакцій і власне цензорів [297, с. 15]. Свідченням цього є публіка- ція окружної газети „Луганская правда” за 1922 р. „Теми, які чека- ють на робсількорів”, де дається чітка установка цензорів редакцій- ним співробітникам на місцях, адже „робкорівський і сількорівський рух є найпотужнішою й найрозгалуженішою формою зв’язку між партією й масами, який здійснюється через пресу [129, с. 2-3]”. Директивна стаття, підписана псевдонімом Думка, указує на осно- вні проблеми партійного життя, передбачені для робсількорівсько- го висвітлення: „Треба писати про участь парторганізацій у переви- борах сільрад. Що дала і що висвітлила ця робота”; „Про роботу й утілення в життя рішень 14 партз’їзду: як партійні осередки на міс- тах здійснюють ці рішення, як ставляться безпартійні маси до рі- шень з’їзду”; „Робсількорам-партійцям треба взятися за висвітлення в газеті питань роботи агітколективів, індивідуалів, груповодів [305, с. 1]”. Будь-які відхилення від зазначених тем могли коштувати пра- цівникові преси життя.

Згодом і в старобільській районці почали інтенсивно друку- ватися партійні настанови щодо обмеження журналістських прав. Так, у передовій статті „Червоного хлібороба” (1929 р.) „Росте на- дійна сила” подається відверте розпорядження щодо діяльності ре- дакторського колективу культивувати: „Гасла робкорів у повсякден- ній роботі: піднести трудову дисципліну на виробництві, розвивати колективні господарства на селі, українську книжку та газету в ма- си, боротьба з релігією, боротьба з куркулями, боротьба з непманом та їхньою ідеологією, боротьба з бюрократизмом [262, с. 1]”. Тому преса Луганського краю періоду 20-30-х рр. ХХ ст. намагалася обхо- дити „гострі кути”, навіть дещо маневрувати, прославляючи радян- ський устрій. Проте сьогодні, коли маловідомі сторінки історії стали відкритими, а культ комуністичної влади розвінчаний, маємо змогу по-новому інтерпретувати подібні ідеологічні настанови та журна- лістську практику поч. ХХ ст. Директивно-монологічний характер упливу уряду на маси неухильно проповідував однотипні політичні

105

ідеї в різній комунікативній обробці. Агресивний наступально-про- пагандистський тиск не передбачав вільнодумства й свободи слова, зобов’язуючи прийняти позиції, вигідні для комуністичного режиму.

Ураховуючи об’єктивні історичні, суспільно-політичні, еконо- мічні та соціальні чинники, які зумовили східноукраїнську журна- лістику того часу, не маємо змоги провести повний аналіз матеріалів «з народу», які б не зазнали ідеологічної маркованості й оживлюва- ли непідробну історію краю. Проте чітким виразником національно- го духу, своєрідним знаком його самосвідомості є віднайдена нами в архівних фондах Луганська добірка „Неопубликованных заметок, присланных в газету «Червоний хлібороб»”, датована 1926 р. Це не- велика, проте безцінна рукописна спадщина журналістських матеріа- лів, які на той час систематично надходили до редакції Старобільської районної газети від читачів і дописувачів, але так і не знайшли мате- ріального вираження на шпальтах своєї «районки» через сувору ре- дакторську цензуру. Позначені соціальною напругою публіцистичні твори розвінчували стереотипи уславлення соціалістичного будівни- цтва, привертали увагу читачів до суспільних суперечностей, через що й були заборонені. Сміливо репрезентуючи нелегке селянське жит- тя старобільчан, полемічно загострені статті й дописи переважно сус- пільно-політичної тематики засвідчили появу альтернативної ідейної української національної сили. Велика частина неопублікованих пу- бліцистичних текстів була знищена працівниками Облліту, структур- ного підрозділу Головліту – найважливішого цензурного інституту, без якого партійно-радянська система не могла б ефективно функціо- нувати. Ця організація здійснювала контроль за найповнішими відпо- відностями журналістських матеріалів загальноприйнятим вимогам і стандартам [279, с. 16] й намагалася локалізувати творчий потенціал видання, звужуючи до мінімуму їх національний характер.

Зима 1926 р. ознаменувалася в історії Луганщини важливою подією на політичній арені – переобранням керівників державних структур краю та районів. Тривоги й хвилювання, надії й сподівання селищної громади на справедливі результати голосувань і гідного ке- рівника – провідна тема матеріалів, отриманих редакцією в цей пері- од („Кого обирати до Рад?”, „Перевибори”, „До переобрань сільрад”,

106

„Перевибори в Чабанівці” та багато ін.). Так, мотив викриття „підмо- горичених прихльобателів” владних структур району найяскравіше втілився в статті „Кого обирати до Рад?”: „В Раді місце – трудівни- ці-селянці, демобілізованому червоноармійцю. В Раді місце – сус- пільнику-агроному, учителю, лікарю, – тим із них, хто не на страх, а на совість чесно допомагає пожвавленню роботи Рад. Немає місця в Раді горлохватам, командуючим на селі, які прибирають до своїх рук шматки суспільного пирога [129, с. 6]”. Відвертість, прямолінійність і непохитність поглядів невідомого автора могли б націлити маси проти тогочасних претендентів на владу, підірвавши авторитет усі- єї передвиборчої кампанії, тому й не потрапили до газетних шпальт.

Чимало рукописних матеріалів потрапило до районки після прове- дення виборів. Окрему частину з них становлять кореспонденції пред- ставників адміністративно-командного апарату. Наприклад, інформатор окрпарткому П. Мінаєв подає статистику виборців у селі Миколаївка: „З 1400 мешканців прийшли на зібрання 375, або 26,8% [182, с. 60]”, – що свідчить про незацікавленість селян підсумками голосувань, зневі- ру в їх прозорості, а головне – відчуття безправного становища в руках партійного керівництва. Редактор не наважився пропустити до друку цей факт, адже він заперечував інформацію, що подавалася в опубліко- ваних статтях про кінцеві результати виборів у районі й області.

Велика частина неопублікованих заміток і кореспонденцій, присвячених голосуванню, належить самим виборцям – селянам. Інформаційно насичені заголовки низки неопублікованих рукописів („Правильний голова Співаківського колгоспу”, „Не обирайте тако- го голову, котрий і ночам не дає спокою”, „Немає господаря”, „Хиби й хиби” та ін.) виражають їх глибокий зміст – народне бачення сіль- ського керівника. З гнівного болю безправства виростає незборима сила громадської непокори.

Прагматика авторського мислення ненадрукованих журна- лістських творів та посилення їх комунікативної функції позначи- лися на системі жанрових форм. Найрозповсюдженішими серед них є статті („Боротьба з пияцтвом”, „Позор бандитам”, „Селяни їдуть за кордон”), кореспонденції („Охорона лісів”, „Справа укра- їнізації”, „Ревізійна комісія спить”, „Очень плохая сплоченность”,

107

„Спор за урожай”, „Кому користь”), хроніки („В окрвиконкомі”, „Свято 12 березня”), репортажі („Про хід перевиборів КВД”), листи („Что делать?”, „Прошу исправить ошибку”, „Вопрос?”), фейлетони („Сумний фейлетон”, „Розмова дорогою”).

У багатьох випадках досліджувані журналістські матеріали харак- теризуються низькою антропонімною культурою, коли дописувачі та редактори не усвідомлювали суспільної ролі ініціалів, підписуючи тек- сти лише прізвищем. Подібна закономірність проявилася і в опублікова- них текстах інших часописів Луганщини партійно-радянського періоду. У безликій неповній формі представлення авторів та іменування геро- їв дописів яскраво визначилися тенденція авторитарної доби, коли осо- бистість розчинялася в народній масі, утрачаючи своє творче обличчя.

Цензурні утиски й ідеологічні переслідування перекрили доро- гу багатьом матеріалам не тільки луганської преси, а й великої сис- теми партійно-радянської періодики, які так чи інакше компромету-

108

вали вдавану прозорість дій влади. Тому політично загострені теми досліджуваних нами рукописів у більшості випадків подавалися без підписів або позначалися криптонімами (наприклад, К. В. – Кирило Верлов), рідше – псевдонімами (Шпилька, Зрячий, Відгадай, Рогач, Око, Недовольний, Проїжджий, Чорнильниця). Їх повний перелік уміщений у додатку Б. До деяких із них нам вдалося віднайти справ- жні імена-відповідники. Ці постаті ввійшли в історію щирими патрі- отами своєї держави, які темпераментним публіцистичним словом прагнули донести до українського читача соціально важливу інфор- мацію про всі вади й хиби урядового керівництва, партійних акти- вів, зокрема „комсомольців <...>, які завжди й усюди повинні бути передовиками, а вони якраз навпаки, йдуть позаду безпартійної мо- лоді [209, с. 41]”; про „зразкових комуністів”, які „порушують рево- люційну законність [55, с. 40]”; про Лігу націй, „або, просто кажучи, компанію узаконених грабіжників і вимагателів [81, с. 36]”. Шкода, що сьогодні, важко відстежити, яка доля спіткала авторів цих мате- ріалів у карколомні роки діяльності надцензурних закладів – караль- ного контролю ОДПУ – НКВД – МДБ (пізніше – КДБ) та ідеологіч- ної цензури. Німими свідками тих подій залишилися журналістські тексти, які мусять заговорити сьогодні, у часи демократизації сус- пільства, гарячою кров’ю серця, гнівним болем безправ’я й неволі скривдженої й знівеченої української душі.

Таким чином, аналіз періодичної преси Луганського краю, зокрема архівної спадщини Старобільської районної газети „Червоний хлібороб” / „Степова комуна” 20-30-х рр. ХХ ст., дає змогу повно й усебічно просте- жити негативний вплив радянської цензури на українську пресу, що в пер- шу чергу позначилося на змістовій організації текстів, поетико-жанрових особливостях, автурі тощо. Комплексний аналіз функціонування періо- дичної преси Луганщини ІІ пол. 20-х рр. ХХ ст. дав змогу відстежити іє- рархію цезурного контролю, починаючи від само цензури й редакційної цензури й завершуючи репресивним ідеологічним державно-адміністра- тивним контролем Головліту, що супроводжувався органами каральної інспекції ОДПУ – НКВД– МДБ та репресивна ідеологічна цензура. У та- ких умовах на поч. 30-х рр. ХХ ст. журналістика Луганщини остаточно „втратила своє творче обличчя й позитивний зміст [193, с. 260]”.

109

РОЗДІЛ VІІ

ПЕРІОДИКА ЛУГАНСЬКОГО КРАЮ В УМОВАХ ПОСИЛЕННЯ ТОТАЛІТАРИЗМУ 30-Х РР. ХХ СТ.

Специфіка друкованих ЗМІ Луганщини досліджуваного часово- го проміжку характеризується виразними проявами тоталітарних ме- тодів управління державою. Результатом непу було зміцнення дикта- тури ВКП(б), що стала тоталітарною партією. „Керівництво країни вирішило здійснити «економічний стрибок» для прискорення тем- пів побудови соціалізму [110, с. 281]”. Перехід до „політики комуніс- тичного штурму з примусовою продрозкладкою [158, с. 155]”, курс на індустріалізацію в роки першої п’ятирічки (1928/1929-1932/1933 рр.), колективізація народних господарств 1930 р. призвели до спала- ху гострої хлібозаготівельної кризи, результатом якої був Голодомор 1932-933 рр.

Тоталітарно-репресивна доба 30-х рр. ХХ ст., названа письмен- никами української діаспори „розстріляним відродженням”, „при- душувала в зародку будь-яке відхилення від регламентованого мис- лення і лінії поведінки. Зовнішньо поважаючи національні форми культури”, влада посилено прагнула „уніфікувати зміст культурно- го процесу за ідеологічними стандартами <...> соціалістичного реа- лізму [158, с. 187]”.

У зв’язку з ліквідацією округу як адміністративно-територіаль- ної одиниці (згідно з постановою ЦК ВКП (б) від 15 липня 1930 р.) на зміну окружній пресі, а також колгоспно-радгоспним та деяким фабрично-заводським часописам на поч. 30-х рр. ХХ ст. розгорну- лася широка мережа районних газет у промислових і найважливі- ших сільськогосподарських районах України. Відповідно до за- значеної постанови на Луганщині сформувалася значна кількість часописів, які видавалися новоствореними районними партійни- ми та виконавчими комітетами й районною професійною радою. Перші „районки” з’явилися у Сватовому, Ровеньках, Ворошилівську (Алчевську), Верхньо-Теплому, Станично-Луганську, Новоайдарі, Осиново (Новопсковського району), Красному Лучі, Марківці,

110

Новопскові, Рубіжному, Попасній, Лисичанську, Міловому, Троїцьку, Білолуцьку, Біловодську, пізніше – у Покровському, Лозно-Олександрівці (Білокуракинського району), Олександрівську, Білокуракиному, Нижній Дуванці, Йовсузі (Біловодського району), Містках (Сватівського району), Краснодоні. Із цього часу відбувала- ся організована робота щодо зміцнення нових адміністративно-те- риторіальних одиниць – районів – основної ланки соціалістичного будівництва на селі. Так, на поч. 30-х рр. ХХ ст. до складу новоство- реної Донецької області увійшло 17 промислових і 18 сільських ра- йонів території сучасної Луганщини й Донеччини [110, с. 281]. У та- ких умовах відбувалося активне посилення ролі районної періодики як головної партійної зброї в організації народних мас. Постанова ЦК ВКП(б) від 18 січня 1931 р. декретувала новоствореним видан- ням завдання, які зорієнтовували редакційних працівників на здій- снення суцільної колективізації, ліквідації куркульства як класу та проведення хлібозаготівель.

Провідною темою всіх часописів новостворених районних центрів Луганщини було підвищення стану розвитку сільсько- го господарства краю суцільною колективізацією. Ще в липневому номері старобільської районки „Червоний хлібороб” за 1927 р. у ру- бриці „По радянській Україні” була опублікована директивна стаття „П’ятирічний план колективізації сільського господарства”, де, зо- крема, зазначалося: „Цей план подає цифри, що відбивають неймо- вірний розвиток колективних господарств, беручи також державну допомогу в цій справі [254, с. 1]”. „Уряд, узявши курс на індустріа- лізацію країни, не цікавився, яким чином самі селяни будуть викону- вати продовольчу програму [123, с. 5]”.

Найглибшою раною в серцях сучасного покоління залишився той страхітливий і трагічний час геноциду, здійснюваного радян- ським урядом проти українського народу на поч. 30-х рр. ХХ ст., який, вимагаючи від нього чисельних жертв, диктував свої неспра- ведливі закони. Болючі спогади про жахливі події Голодомору зали- шили глибокий слід у житті кожного очевидця. Проте на сьогодні лише ретельний аналіз історичних документальних свідчень ство- рює реальну панорамну картину „всеукраїнського народного лиха”.

111

Тема Голодомору поч. 30-х рр. ХХ ст. на теренах найбільш ура- женої частини України – Луганщини – розглядалася сучасними на- уковцями переважно з історичного погляду [46, 117, 166-167, 193, 283, 295, 333]. Починаючи з 2003 р., вшанування пам’яті жертв най- страшнішої української трагедії піднялося на офіційний рівень. Першим формальним документом була Постанова українського пар- ламенту, про визнання Голодомору актом геноциду українського на- роду, прийнята в 2003 р.; 4 листопада 2005 р. видано Указ (No 1544) Президента України „Про вшанування жертв та постраждалих від голодоморів в Україні” [241, с. 3]; 28 листопада 2006 р. – Закон „Про Голодомор 1932-1933 рр. в Україні” (No 376-V) [97-98]. „Цей вели- кий злочин часів сталінізму, – зазначив колишній голова держави В. Ющенко на власному Інтернет-сайті, – деморалізував цілі поко- ління українців, а його наслідки наявні і по цей день. Приймаючи за- кон, ми сплатимо борг перед нашими нащадками і повернемо спра- ведливість мільйонам невинно вбитих співвітчизників [203]”.

Велика кількість матеріалів про голодну трагедію поч. 30-х рр. минулого століття з’явилася з нагоди відзначення її 75-ліття. Кожен часопис України публікував статті й хроніки, свідчення очевидців й архівні матеріали, що висвітлювали лихоліття Голодомору. „Який би великий проміжок часу не відділяв нас від тих страшних років, – констатує марківська районна газета „Радянське слово” 2006 р., – які б політичні вітри не віяли, ми не маємо забувати про випробування, що випали на долю українського народу. І в жодному разі не пови- нні допускати повторення страхіття, спогади про котрі досі переслі- дують тих, чиї родини його пережили [302, с. 4]”.

Зображення проблеми Голодомору на матеріалі районної пре- си східного степового регіону України 1917-1938 рр. представлене вперше. Більшість науковців та істориків до цього часу вважають, що соціалістичні періодичні видання уникали будь-яких фактологіч- них свідчень Голодомору 1932-1933 рр. через ідеологічний контр- оль, який позначився не лише на газетних назвах, але й на змістовій організації часописів: підборі тем, аналізі фактів і явищ тогочасної дійсності тощо. Тому основним завданням пресознавця сьогодні є застосування радикальних підходів до аналізу партійно-радянської

112

преси тоталітарної доби, які полягають в дослідженні дискурсу й відшукуванні та опрацюванні підтекстового матеріалу – „прочитан- ні” історичних фактів між газетних рядків, а також у розгляді нео- публікованих журналістських текстів дописувачів. На матеріалі ча- сописів періоду посилення тоталітаризму ми повинні показати, як журналісти, з метою пропаганди глибоко патріотичних національ- них ідей і загальнолюдських вартостей, використовували тоталітар- ну пресу для популяризації історичної правди про геноцид україн- ської спільноти.

Від самого початку голоду деякі районні часописи публікували матеріали про недоліки проведення засівної кампанії й не заперечу- вали факт існування продовольчої кризи. Наприклад, марківська ра- йонка „За соціалістичну перебудову” вбачала основну хибу сільсько-

113

господарської роботи 1931 р. у тому, що „план хлібозаготівель було розверстано на райони й колгоспи і провадили його не організова- ним порядком, а за принципом зрівнялівки. Провадили механічно, незважаючи на становище кожного окремого колгоспу. Внаслідок цього механічного зрівнялівського ставлення до справи, трапилася кричуща невідповідність, через що на Україні ряд районів аж ніяк не були неврожайними, а, опинившись у дуже скрутному харчовому стані, господарство частини цих районів було підірване [220, с. 1]”. Публікування досить відвертих матеріалів про продовольчу кризу було неодмінно помічене відповідальним редактором цієї ж газети М. Білокобильським, який невдовзі виступив на її шпальтах із зая- вою: „Видно становиться, що наша преса на місцях ще не переши- кувалась на виконання наших першочергових завдань, ще не стала знаряддям непримиренної класової зброї, що є на місцях [16, с. 1]”. У подальших номерах марківського часопису не з’явилося жодного рядка щодо визнання господарської скрути, навпаки, усі тексти були зорієнтовані на висвітлення цілковитої перемоги в сільському госпо- дарстві колгоспно-радгоспної системи й остаточне утвердження її на новому соціалістичному шляху.

Тематичний потенціал більшості районок періоду Голодомору в цілому можна проілюструвати за декількома напрямками. Перш за все це редакційні та сількорівські матеріали, які намагалися переду- сім заохотити робітників та селян, описуючи тріумфальні успіхи в розгортанні соціалістичного змагання („Увімкнулися до конкурсу”, „Вызываем на соревнование сталинцев”, „За світле комуністичне майбутнє”, „Викликаємо на змагання Біловодське споживтовари- ство”, „На червону дошку”, „Ми ще покажемо зразки бойової робо- ти” та ін.), пізніше – подати сувору критику колективам, що відстають („Найганебніше відстають Кабичівська, Тишківська, Кам’янська, Росоховатська та Курячівська сільради”, „Тернівські опортуністи і примиренці”, „Відділ механізації та керівники шахти ім. Артема не борються за механізацію навалки вугілля”, „Момоту не місце бути бригадиром”, „Годі тупцюватися на місці” тощо), а згодом – заляка- ти трудящих, використовуючи конкретні приклади розправи над не- покірними („Застереження іншим”, „Зривщиків посівфонду вигнати

114

з колгоспу”, „Винних в крадіжці хліба та безгосподарників притягти до права”, „Нещадної кари ворогам народу”, „Притягнути до права Гоноченка за замилювання очей”, „Зрадників виборців – геть з рад”, „Шкідників колгоспного господарства – до розстрілу” тощо).

Більше половини від усієї кількості публікацій на шпальтах ра- йонної періодики Луганщини були присвячені викриттю куркуль- ства як класу: „Куркульня поховала хліб у ямах”, „В лапах кулаков”, „Кулацкий притон”, „Класові вороги під машкарою колгоспників”, „Знищити куркульське кубло”, „Лозово-Павлівський букет куркуль- ства”, „Суворо покарати куркульню, що гноїть хліб у ямах”, „Проти глитая – за колективізацію” та багато ін.

Старобільська районна газета „Степова комуна” одна з неба- гатьох детально ілюструє факти шкідницької політики так званого „куркульського гучномовства”. Таким прикладом є ситуація з учи- телем Куценком – „одвертим правовим опортуністом, куркульським агентом, що проліз до комсомолу”, який зазначає, що „за час перебу- вання в селі Лозівці, я знайшов невірним, що забрали в середняків та куркулів хліб <...>. Не можу цього переварити [120, с. 2]”.

Свідчення вчителя про грабунок селян державою сприймаються як „куркульські брехні” й компромат на проведення „державної лі- нії партії”, найважливішої політико-господарської кампанії – хлібо- заготівлі.

У кореспонденції „Зразок класової боротьби в Титарівці”, умі- щеній в цій же газеті, мова йде про колгоспницю С. Сергієнко, яка „пролізла в колгосп і проявляє свою активність”. Вона „виходить між колгоспниками боса і в лахмітті, із печеним буряком, агітує се- ред них цим «експонатом»:

– На роботу гонять, податками придушують, одягу та взуття не дають, ми залишаємося голодні, пухнемо з голоду [105, с. 2]”.

Інша героїня цього ж допису виявляє громадянську непокору, відверто говорить про те, що „держава обдирає колгоспників”: „ – Раніш, коли була царська влада, то селяни мали в себе хліб, одяг <...>, тепер, при радянській владі, „босяки” довели до того, що селя- ни голі й голодні. Аби не терпіти голоду й холоду крадьте в колгоспі хліб, не виконуйте плану хлібозаготівель [105, с. 2]”.

115

У замітці „Куркулі Ткаченкови агітують проти збору засівмате- ріалу” різко викрито її головного героя – бригадира, який „провадить шкідницьку роботу в колгоспі”, агітуючи: „ – До сівби готуватися не треба, не засипайте засівфонди, бо все рівно заберуть [161, с. 2]”.

Проілюстровані уривки публікацій за 1932 р. на перший погляд можуть здатися спробою авторів статей, які використовували наочні приклади для залякування, „вислужитися” перед державою. Проте посилання на реальні прізвища, уживання компроментуючих владу слів та виразів у тексті звинуваченої особи („голод”, „грабунок се- лян”, „забраний хліб”, „босяки”, „голі й голодні”, „пухнути з голоду” тощо) наштовхують нас на інші міркування. Інформація про викрит- тя куркулів виконувала зворотну функцію – формувала суспільну думку про осуд продрозкладкової системи, суцільної колективізації, пошук „ворогів народу” тощо. Підтекст будувався так, що слова, на- ведені з мовлення героїв дописів, для того, щоб розкрити й засуди- ти їх шкідницьку діяльність, сприймалися як акт непокори й заклик: „Не виконуйте плану хлібозаготівель!”, „Не засипайте засівфонди, бо все рівно заберуть!”. Із позицій сучасності можна говорити про те, що в умовах пресингу тоталітарної системи сількори-колгоспни- ки мусили відтворювати події лише на користь політики радянської держави. Матеріали, які хоч деякою мірою могли підірвати репута- цію комуністичної партії й уряду не друкувалися, а їх автори жорсто- ко каралися. Про це свідчать архіви редакції старобільської район- ної газети „Степова комуна” за 1930-1933 рр., які описують процес систематичного „повернення матеріалів сількорам по різним питан- ням, та надсилання деяких дописів до судово-слідчих органів для ви- знання фактів [78, с. 1]”. Тож працівники преси, утративши свободу думки й слова, все ж таки спромоглися донести до свідомості своїх читачів біль і крик уярмленої душі народу, використовуючи принцип засудження як прийом підтексту, застерігали людей від аналогічних ситуацій, підштовхували громадське суспільство до опозиції.

Відгомін великої трагедії українського народу, яка зачепила ді- тлахів молодшого шкільного віку, проглядається в кореспонденціях „Кадіївського пролетаря” за 1932 р. „Дайте сніданки” та „Коли даєте гарячі сніданки, то дайте їх як слід”. Перша з них інформує про те,

116

117

що в одній із кадіївських шкіл „і досі не запроваджено гарячих сні- данків. На початку було привозили пиріжки, – констатує дописувач Кушнір, – а от уже другий місяць нема нічого. В школі тісно, нема кімнати, де можна було б організувати гарячі сніданки. Селищна ра- да зовсім не турбується про їх організацію [162, с. 4]”.

Автором наступного твору є одна з матерів учнів Лозово- Павлівської школи, котра також піклується про організацію сніданків для школярів: „Нормальних умов для дітей під час сніданків не утво- рено, в кімнату, де міститься майстерня, вскакують 100 школярів, під- німають галас, намагаючись якнайшвидше захопити сніданок. Багато з них їдять стоячи. Часто сніданків на всіх не вистачає <...>. Іноді сні- данки видають тоді, коли діти розходяться додому [132, с. 4]”.

Заглиблюючись у сувору дійсність кадіївських дітей, автори на рівні сторонніх спостерігачів указують на відверті факти, що сигна- лізували про наближення великої катастрофи. Імовірно, у тодішніх соціально-політичних умовах ці матеріали випадково потрапили до випуску, а їх автори, можливо, були покараними.

Деякі журналісти, із метою передачі сутужного становища голо- дуючих, удавалися до символізму в зображенні фактів і явищ, проек- туючи людські проблеми на тварин і птахів. Прикладом цього є тво- ри краснолуцької районки „Червоний ударник” („Довольно морить голодом лошадей”, „Губят животноводство”), верхньо-теплинського „Коллективиста” („Повысить ответственность за свиноводство”), мар- ківського „Більшовицького штурму” („В бій за схоронення та розви- ток конярства”, „Боротьба за коня”), сватівського „Великого перелому” („Дохлих (свиней. – К. У.) не прибирають”), біловодського „Червоного колгоспника” („Тварини мусять бути в теплих приміщеннях”, „Птицю в поле на безкоштовний корм”) та ін. Переважна їх більшість засвідчу- вала „неправильну, невчасну годівлю, великий гин” свійських тварин [9, с. 2], визнавала, що деякі з них „доведені до крайнього виснаження, <...> серед них багато хворих, в жахливому стані, остаточно загнаних [224, с. 4]”. Окремі матеріали містили й цінну інформацію для голоду- ючих про те, де можна запастися „безкоштовним зерновим харчем”: він „має бути з початком жнив, де на стерні багато згубиться зерна, якого не можна буде зібрати ніякими машинами [338, с. 1]”.

118

119

Спостерігаючи різні сторони людського життя на периферії Луганщини, автори вичерпували з глибини селянського буття найбо- лючіші факти, розкривали затемнені негативні процеси сталінської повальної колективізації, відшукували найефективніші методи їх зо- браження, незважаючи на велику загрозу з боку політичної цензу- ри – поплатитися власним життям.

Узимку 1933 р. ситуація на Луганщині загострилася ще біль- ше. Тяжке моральне становище трудящих (люди не бачили різниці між капіталістичною системою й соціалістичною: перша знищува- ла війною, а друга спромоглася до більш „ефективних” шляхів – Голодомору) у першу чергу відбилося на змісті газетних публікацій. Якщо в 1929-1932 рр. покарання „куркульських агентів” відбувалося

120

шляхом усунення їх із лав Комуністичної партії, рідше – накладан- ням штрафів і позбавленням волі, то газети зими 1933 р. сповіщали про перші випадки розстрілів. Так, стаття „Шкідників колгоспного господарства – до розстрілу” розкриває „злочинну” діяльність кол- госпників Шерстюка, Спиредоненка, Черкасова та ін., бо вони „про- вадили в артілі шкідницьку куркульську роботу по розвалу колгоспу, розбазарюючи майно та хліб і чинили шалений опір по виконанню хлібозаготівель [350, с. 2]”. Ураховуючи „соціальну небезпеку”, об- ласний суд, виніс селянам найлютіші вироки: Шерстюка засуджено до розстрілу, інших позбавлено волі в далеких місцевостях Сходу терміном на 10 років.

Стаття „За знищення колгоспних коней – до розстрілу” ідентич- на попередній: товариш Гоженко, „який, полізши на посаду завгос- па, провадив шкідництво з контрреволюційною метою зі знищен- ня тяглової сили в артілі – коней, чинив опір розвитку конярства та склав навмисно умови по харчуванню коней та догляду за ними та- кі, що призвели до їх загибелі. Так, загинуло 13 коней за невеликий проміжок часу, та велика кількість вибула, як непридатна до роботи [96, с. 2]”.

Репресивна політика радянської влади й тоталітарні методи гос- подарювання на селі вражали бездушною жорстокістю. Життя міль- йонів українських людей забрали продрозкладка та повальна колек- тивізація, у той час як „секретарі райкомів, наводячи подібні факти, переважно занепокоєні лише збільшенням кількості невиходів на ро- боту і майбутньою посівною кампанією [123, с. 5]”.

Дослідження суспільно-політичної лексики й „комуністичної фразеології” дає змогу визначити ключові особливості лексичних за- собів „тоталітарної мови” поч. 20-х рр. ХХ ст. – „величезного маси- ву, що за часів радянської влади був спотворений невпинними про- цесами стандартизації, десемантизації, ідеологізації [133, с. 53]”. По-перше, навмисне використання розмовно-просторічних слів та зворотів (діалектизмів, політичних жаргонізмів, емоційно-зниже- ної й просторічної лексики), які, на думку дослідниці мови преси І. Герман, „усвідомлювались мовцем як факт навмисного відштовху- вання від літературних норм” з метою „моделювання поведінки ре-

121

ципієнта [54, с. 54]”. По-друге, уживання так званої „стандартизо- ваної” лексики (гасел, закликів, сталих політичних зворотів тощо) заради матеріалізації певних ідеологічних, суспільно-політичних чи соціально-економічних орієнтирів. Третя особливість лексичних за- собів полягає в надуживанні агресивними конфігураціями, що реа- лізується на рівні засобів контекстуально-синонімічного увиразнен- ня мовлення (політичних метафор, гіпербол, порівнянь, іронії тощо). Перераховані лексико-стилістичні властивості використовувалися з метою безпосереднього психологічного впливу на читача й розціню- валися як уніфіковані ідеологеми більшовицької тоталітарної доби.

Отже, одним із джерел оприлюднення трагедії 1932 1933 рр. бу- ла районна періодика. „Звісно, у ній ми не знайдемо даних про кіль- кість жертв, як і правдивого відображення життя, адже партійна пре- са була головним знаряддям ідеології, тобто облудної і демагогічної репресивної партійно-державної політики. Однак за газетними пу- блікаціями все ж можна відчути й зрозуміти зловісний подих анти-

122

123

людського механізму [203, с. 11]”. З усебічного аналізу луганських районок, свідчень очевидців, історичних джерел „вимальовується механізм сатанинської, диявольської машини насильства, що працю- вала проти українського селянина. Ні з ким ця машина не рахувалася задля примарної ідеї зігнати людей в один знеособлений, уніфікова- ний гурт, де б усі були без’язикою робочою силою, чи пак – «ма- сою». Хребет українському селянинові таки зламали [190, с. 2]”.

Довгі роки події поч. 30-х рр. ХХ ст. висвітлювалися лише з позицій політичної номенклатури, коли роль журналістики зводи- лася до політичної агітації й пропаганди. У цей час в інформацій- ному просторі утвердився творчий метод соціалістичного реаліз- му, покликаний запліднювати „останнє слово революційної думки людства досвідом і живою роботою соціалістичного пролетаріату [167, с. 393]”, який поступово набрав форм вульгарного соціалізму. Популяризація пролетарської культури й нав’язування диктатури до- сягли небувалих розмірів, порівняно з попередніми роками, про що свідчить значне кількісне зростання газет у 1930-1938 рр. до 161 на- зви. Це пояснюється збільшенням кількісних показників районної періодики, завдяки укріпленню в нових адміністративно-територі- альних центрів – районів – основної ланки соціалістичного будівни- цтва на Луганщині, і разом із тим посиленням ролі періодичної преси як головної зброї в організації народних мас із метою втілення кол- госпно-радгоспної системи й підвищення стану розвитку сільського господарства краю шляхом суцільної колективізації. Незважаючи на цензурні утиски й переслідування, що не дозволили досягти апогею розвитку пресі 30-х рр., а також тяжкі соціально-політичних умови творчої діяльності, журналістам все ж таки вдалося використати то- талітарну пресу для пропаганди історичної правди про свідоме ма- сове винищення української спільноти.

124

РОЗДІЛ VІІІ

ІНТЕРПРЕТАЦІЯ МЕТАФОРИЧНОЇ РЕАЛЬНОСТІ В ТОТАЛІТАРНУ ДОБУ

Аналіз комунікативної стратегії, що склалася в інформаційно- пресовій діяльності Луганщини 1930-х рр., дозволяє з упевненіс- тю говорити про багатофункціональність регіональної журналісти- ки краю. Основоположним структурно-функціональним чинником системи масової комунікації як соціальної взаємодії, що неодмінно впливає на суспільний поступ, є інформація. Тому серед конститу- тивних функцій тоталітарної журналістики виділяємо інформаційну (хоча в умовах тоталітарного ладу вона, головним чином, досягала- ся шляхом дезінформації, „квазікомунікації [300, с. 97]”) та вихов- ну, яка включає ритуальну (котра „мала засвідчувати лояльність до пануючого режиму [300, с. 97]”), агітаційно-пропагандистську (в основі якої було застосування засобів тотального впливу задля по- ширення революційної ідеології) та прагматично-маніпулятивну (покликану підкорити суспільну свідомість мас). Необхідно відзна- чити нівелювання комунікативної функції, що пояснюється відсут- ністю зворотного зв’язку – відгуку читача (у тоталітарному суспіль- стві газетні тексти розвивали лише авторську прагматику, зашорену ідеологічними канонами).

Авторитарний устрій Української держави з початку своєї ді- яльності схиляв до переосмислення усталеного національного сві- тогляду українців на користь диктатури пролетаріату. Одностороння спрямованість журналістських текстів, породжена існуванням засо- бів масової інформації в умовах політичного пресингу, характеризу- вала заангажованістю, монофонічністю, утопічністю, міфологічніс- тю комунікативних технологій засобів масової інформації. Говорячи про прагматизм тогочасних медіа в умовах політизації й централіза- ції країни, в основі якого лежить відхилення від об’єктивних істин (справедливим уважалося не те, що відповідає об’єктивній дійснос- ті, а те, від чого можна набути реальну користь, утилітарні резуль- тати), не можна обійти стороною проблему маніпулювання масо-

125

вою свідомістю. Б. Потятиник обґрунтовує природу цього різновиду психологічного впливу на аудиторію в умовах комуністичного дик- тату, коли „в основному ставка робилася не на «фанатів ідеї» – во- ни можуть бути небезпечними для режиму, – а на людей, які просто прийняли запропоновані правила гри, на людей з роздвоєною свідо- містю, тобто на людський матеріал, що найкраще придатний для ма- ніпулювання [237, с. 104]”.

Перші десятиліття панування комуністичної доктрини вважаємо карколомною добою вітчизняної історії, позначеною духовною де- градацією усіх сфер суспільного життя української спільноти. Саме в період кризи громадської думки значних обертів набуває процес „асоціативного зорієнтовування [333]” (маніпулювання) суспільною свідомістю. Значною мірою цьому зараджували мовленнєві засоби політичної дії – „когнітивні, психологічні, соціальні, мовні та інші механізми, які дозволяють впливати на свідомість, на процес при- йняття людиною тих чи інших рішень [349, с. 85]”. Як відзначила О. Чадюк, „поетично висловлена думка завжди грала величезну роль у об’єднанні людей та програмуванні їхньої поведінки, ставала воіс- тину матеріальною силою [333, с. 738]”.

Конденсації й актуалізації партійної інформації в тоталітар- ну добу сприяли метафори, які все частіше ставали ефективним ін- струментом „ідеологічного ґвалтування” мас. На основі аналізу со- ціальної конотації (аналіз соціальних сем цих тропів та виявлення їх зв’язку з маніпулюванням суспільної свідомості), здійснення кон- цептуальної класифікації метафор на когнітивному рівні, можна розкрити основні тенденції інтерпретації метафоричної реальності, визначити особливості експресивності цього тропа як однієї з осно- вних ознак партійно-радянської газетної періодики Луганщини.

Дослідження феномена метафори реалізується насамперед на матеріалі художнього та науково-публіцистичного текстів із залу- ченням теоретичних засад, розроблених у працях О. Потебні [235], Т. Кіс [122], Н. Зелінської [104], Л. Кравець [145] А. Тараненка [304] та ін. Особливої уваги заслуговують дисертаційні праці О. Чадюк [334], Х. Дацишин [71], І. Філатенко [326], присвячені дискурсив- ності політичних метафор у газетних текстах. Однак вивчення дис-

126

курсу метафорики луганських періодичних видань 20-х-30-х рр. за- лишилося поза увагою зазначених учених.

Традиційне тлумачення терміна метафори як лексичної одини- ці визначається семантичним процесом художнього перенесення властивостей одного предмета (явища, поняття) на інший на осно- ві подібності. Під час аналізу цих мовних засобів у луганській пресі партійно-радянської доби перш за все будемо враховувати здатність метафори впливати на свідомість реципієнта, тобто її сугестивний потенціал.

Інформаційне насичення громадської думки в добу радянського тоталітаризму відбувалося за допомогою сакральних (ритуальних), ірраціональних, міфологічних уявлень про світ. Так, актуалізація міфологічних упливів на свідомість людини сприяла регулюванню парадигми її поведінки. Г. Почепцов доводить, що будь-яка сфера життя в радянських умовах була наповнена міфологемами, які спра- цьовували як „стабілізуючий фактор” і діяли як потужний „центро- спрямовуючий феномен, забороняючи відхилення від сформульова- них еквівалентностей і задаючи певну ієрархізацію суспільства [239, с. 373]”.

В. Крисько серед основних функцій міфу виділяє вплив на ра- ціональну та емоційну сферу, що примушує людину вірити у його зміст, а також гіперболізацію певного випадку, роблячи його модель очікуваною для суспільства [151].

Дослідниця пропаганди політичних ідей в контексті українсько- го міфотворення О. Чадюк на основі зіставлення виявила основні властивості міфу та метафори: „Міф має здатність формувати певну, навіювану парадигму поведінки та апелює передусім до логічного, недискурсивного мислення. <...> Дієвим методом побудови впливу, сугестії є метафоризація, яка не лише дозволяє перебудовувати сві- домість людини, а й одночасно є сильним механізмом, що проникає у свідомість [333, с. 742]”.

Ідеологи тоталітаризму формували уявлення про явища життя часом навіть поза будь-яким зв’язком із реальністю, оперували на практиці фактом, мовна дійсність якого розходилась з матеріальною реальністю. Результатом такого підходу стали численні „здобутки,

127

перемоги та успіхи [71, с. 36]”, які в тоталітарних державах були ли- ше вербальним витвором. На основі ґрунтовних спостережень нау- ковців можна стверджувати про тісний зв’язок міфологічного та ме- тафоричного мислення („кожна метафора є маленьким міфом [30, с. 146]”), особливо, коли політична комунікація тримається на дик- таторських засадах.

Зважаючи на те, що вплив на розумову діяльність реципієнта мо- же призвести до змін у його свідомості й тим самим позначитися на його поведінці, реалізація функції маніпулювання в друкованих ЗМІ Луганського краю досліджуваного хронологічного проміжку перед- бачає звернення саме до когнітивних способів обробки інформації людиною, оскільки „адресант, використовуючи когнітивні механіз- ми, намагається побудувати у реципієнта «необхідну» модель дій- сності задля отримання цих коректувань [326, с. 5]”. Вагомим „ре- гулятором прагматичного потенціалу газетно-журнального тексту є інтенсивність впливу на адресата й пов’язані з нею експресивні за- соби передачі задуманого змісту [325, с. 136]”. Експресивність (ін- тенсифікована виразність) як одна з найголовніших ознак періодич- ної преси є важливим компонентом реалізації соціальної конотації.

Семантичне наповнення газетної публіцистики Луганщини аку- мулюється за допомогою концептів. Вони „закладають у свідомос- ті реципієнта багатоаспектність важливого поняття, формують все- бічну концептосферу (систему значеннєвих взаємовідносин. – К. У.) його сприйняття. Концепт стає духовним кодом пресового дискурсу, входить у його риторичний простір та формує його смислову пара- дигму [26, с. 250]”. Спробуємо здійснити концептуальну класифіка- цію найбільш продуктивних метафор партійно-радянської періодики Луганщини на основі виявлення й обґрунтування смислових центрів метафоричного перенесення – сигніфікатів, які Х. Дацишин іменує метафоричними „номінаціями”, понятійною „оболонкою” цих тро- пів [71, с. 50-51]. У „Великому енциклопедичному словнику” термін „сигніфікат” тлумачиться як „понятійний зміст мовного знака”, що передбачає відображення в людській свідомості особливостей від- повідного денотата (предметної віднесеності слова як знака. – К. У.) [365, с. 384].

128

Під час аналізу дискурсу метафорики комуністичної преси лу- ганського краю будемо враховувати її хронологічну характеристику функціонування, оскільки „політична метафора надзвичайно дина- мічна, вона зрозуміла й ефективна лише в певному часовому конти- нуумі [114, с. 171]”.

У структурі політичного дискурсу тоталітарної доби спостері- гаємо переважання ідеологічного конденсату, що передбачає інтер- претацію лише суспільно-політичної дійсності. Несучи емоційно- оцінне навантаження тексту, він спричиняє значний психологічний уплив на читача. Це підтверджують і найбільш продуктивні мета- форичні концепти, які формують виразний ідеологічний „соціолект [54, с. 3]”. У періодичній пресі Луганщини досліджуваного часового проміжку можна виділити такі найпродуктивніші концепти, як „ра- дянська влада”, „революція”, „праця”, „повстання”, „знання”, „кур- куль”, „криза”, „розвиток”, „пролетаріат”, „капіталізм”. Так, кон- цепт „радянська влада” продукує семантичний центр політичного дискурсу партійно-радянської доби. Найчастіше він реалізується метафорами війни та похідними формами військової термінології. Семантичний тип такої метафори „пов’язує сферу політичної діяль- ності з асоціаціями, що традиційно супроводжують війну як соці- альне лихо [71, с. 58]”. Активне метафоричне використання мілі- таризованої лексики на позначення радянської влади зустрічається в газетних матеріалах соціально-політичної тематики, де радян- ська влада ототожнюється з „політикою миру” („Степова комуна”, 1934 р.), „революційним поприщем”, „істинно революційною демо- кратією” („Донецкий пролетарий”, 1917 р.) тощо. Військові метафо- ри на означення концепту „радянська влада” присутні також в жур- налістських текстах видатних політиків і громадських діячів цього періоду. Найбільше таких тропів спостерігаємо в аналітичних жан- рах, насамперед у промові та статті, що пояснюється прагматичніс- тю їх змісту завдяки впливовості, переконливості, наполегливості авторських суджень.

Широке метафоричне вживання військових термінів спостері- гається в публіцистичному доробку К. Ворошилова. Наприклад, у пропагандистській статті „За единство”, опублікованій у „Луганской

129

правде” 1921 р., автор удається до мілітаризованої метафоризації в зображенні могутності більшовицької партії: „Партія Леніна бу- ла, є й повинна залишитися сильною, монолітною брилою, об яку розбивались і будуть розбиватися ворожі вихори й течії [38, с. 3]”. Метафорична ідентифікація семантичного зрощення „влада – війна” пов’язана з прагматичною природою сигніфікату: радянський уряд із самого початку свого правління намагався утримати владу шля- хом антагонізму, інтервенції, експансії, ідейно об’єднуючи багато- мільйонне українське суспільство.

Зрозумілим є використання антропоморфних метафор на озна- чення радянської влади, адже, як слушно зазначила Х. Дацишин, моделюючи державу за зразком людського організму, суб’єкт полі- тичного дискурсу прагне надати політичним реаліям ознак завер- шеності і досконалості, оскільки така метафорика має значення ор- ганічності розвитку, підпорядкованості законам природи [71, с. 51]. Акцентуація уваги реципієнта на важливості повноцінного держав- ного апарату в добу анархізму кін. 1910-х рр. відчутна в „Маленькому фейлетоні” Г. Ларіна, детально проаналізованому в другому розділі монографії.: „людина утратила голову”, „людина понурила голову й засумнівалася в собі”, „тільки б голова була на місці. Нехай чужа, але голова. Голова! Шукайте голову! [165, с. 3]” („Голос крестьянина”, 1917 р.). Як бачимо, метафоричне перенесення „людська голова – го- лова уряду” пояснюється прагненням публіциста відобразити набо- лілу проблему революційної доби – відсутність належного консти- тутивного державного органу, який зміг би очолити діяльність усіх сфер громадського життя країни.

Не менш продуктивним метафоричним концептом є концепт „революція”. Говорячи мовою метафоричних висловів пропаган- дистської статті І. Каменського „Примара анархії”, надрукованої в „Донецком пролетарии” 1917 р., зазначимо, що революція для ра- дянського уряду була „не розміреним красивим парадом”, а „при- веденням країни в квітуче становище”, „генеральним і ретельним прибиранням”, „найбільшою класовою битвою”, „страшною й онов- люючою грозою”, „зорею нового життя [115, с. 1]”. Як бачимо, ме- тафоричне перенесення концепту „революція” відбувається двома

130

шляхами: застосуванням воєнної й натуралістичної (природничої) лексики. Використання метафоричних сигніфікатів із середовища природи відзначається великою поетичною образністю, є мотивом емоційної оцінки дійсності. Основне призначення таких метафор – не стільки вербалізація реальності, скільки реалізація прагматич- ної мети –через окремі образи виразити емотивне ставлення мовця до позначуваного ним явища. Натуралістичні метафоричні значен- ня свідчать про свідому ідеалізацію революції як процесу, адже єд- нання з одвічними цінностями природи, у першу чергу, асоціюється з гармонією, ейфорією й викликає позитивні емоції. Такі метафори формують мейоративну (позитивну) конотацію тексту.

Мілітаризація тропеїчної системи на означення концепту „ре- волюція” („революція – не розмірений парад”, „революція – най- більша класова битва”) продукує інформацію про обороноспро- можність влади за допомогою залякування мирного населення воєнними діями, породжуючи в його свідомості примиренство й відданість. Подібні метафори наявні й у публіцистичній спадщині К. Ворошилова, зокрема в його промові „День краснознаменцев”, надрукованої в „Луганской правде” 1925 р.: „Працюючи біля вер- статів, ви (пролетаріат. – К. У.) повинні пам’ятати, що наша бороть- ба ще не скінчилася, що багатьом ще доведеться взятися за рушни- цю й двинути на ворога [37, с. 3]”. Отже, метафоричне використання військової лексики в газетному мовленні Луганщини сприяло фор- муванню ідеологічного світогляду громадян, викликало активний соціальний резонанс, виховувало відданість певним політичним уподобанням.

У публіцистичному доробку більшовика І. Каменського широ- ким і виразним є сигніфікативний ряд концептів „капіталізм”, „бур- жуазія”, що засвідчує ворожість двох режимів (самодержавного й комуністичного) і втілюється в метафоричних значеннях ‘відвер- та агресія’, ‘непримиренність’ й ‘антагонізм’: „Старий, прогнилий дім, який щохвилинно погрожує розвалитись і захоронити під со- бою всіх, хто в ньому живе [115, с. 1]”. У цьому контексті метафо- ра виступає генератором смислу авторської свідомості, передусім І. Каменського як більшовика й громадського діяча, за допомогою

131

якої проглядається виразна політична картина світу періоду револю- ції й установлення радянської влади. Основними характеристиками в зображенні ворожого більшовикам буржуазного світу є знижена експресія й агресивна образність, матеріально виражена в мовно- му оточенні побутової метафори „дім” („старий”, „прогнилий”), що формує пейоративну (негативну) конотацію тексту.

Зазначені концепти реалізуються також у військових метафорах інших періодичних видань 20-30-х рр. ХХ ст.: „світова бійня за на- живу” („Луганская правда”, 1922 р.), „ярмо окупантів” („Голос крес- тьянина”, 1917 р.), „царські опричники”, „білогвардійські виродки” („Соціалістичний штурм”, 1933 р.), „білий терор” („Степова кому- на”, 1930 р.). Група тропів, асоціативно пов’язана з поняттям ‘агре- сія’, була спрямована на моделювання суспільної поведінки, висту- паючи каталізатором психологічної свідомості людини.

Агресивну конотацію мають також метафори заголовкового комплексу луганських медіа поч. 30-х рр., концептом яких є лек- сема „куркуль”: „Нещадної кари ворогам колгоспу” („Червоний ударник”, 1932 р.), „Класові вороги під машкарою колгоспників” („Соціалістичний штурм”, 1931 р.), „Викритий гнійник в Кузьомівці” („Кадіївський пролетар”, 1932 р.), „Кулацкий притон”, „В лапах ку- лаков” („Коллективист”, 1931 р.), „Очистимо радгоспи від кур- кульського сміття” („Ленінський заклик”, 1933 р.) та багато ін. Надуживання агресивними формами на рівні засобів контекстуаль- но-синонімічного увиразнення мовлення в добу сталінізму здій- снювалося з метою проектування в реципієнта виразного спектру психологічних станів (тривоги, безпорадності, ностальгії, страху, зненависті, презирства, розлюченості, злості) і укорінення певної політики уряду, матеріалізації суспільних орієнтирів, навіювання ідеологічного світогляду [21, с. 153]. Такі політичні метафори яскра- во виражають пейоративну експресивність заголовка.

Метафори „муки родов”, „черные дни жизненных невзгод”, „ро- довые схватки” („Донецкий пролетарий”, 1917 р.), „костлявая ру- ка голода”, „злейший враг”, „неизбежный спутник” („Красный па- харь”, 1922-1923 рр.), об’єднані навколо концепту „криза”. Такі метафори характеризували певні недоліки в системі соціалістично-

132

го будівництва, основними серед яких були зниження темпів розви- тку промисловості, економічна і продовольча криза, результатом якої був голод поч. 20-х рр. ХХ ст. тощо. Інтенсифікована виразність та- ких тропів має яскраву емоційну оцінність, оскільки несе зосеред- жене суб’єктивне ставлення до об’єкта дійсності, закладаючи при цьому негативне відношення до зображуваного.

Змалюванню проблем зі сфери освіти й науки часто сприяли ме- тафори, більшість із яких мають номінативну (називну) функцію, адже „їх образність згасла і метафорами їх можна назвати лише в генетичному плані [325, с. 139]”. Зразки таких тропів належать га- зеті „Красный пахарь” 1922-1923 рр. („у полі діяльності”, „школь- ное строительство”, „наша смена”, „коло інтересів”). „Політику боротьби” з безграмотністю, репрезентували образно-оцінні мета- моделі: „культурный голод села”, „борьба за знание” („Красный па- харь”, 1922 р.), „храм розуму та знання”, „опанування гострої зброї” („Соціалістичний штурм”, 1931-1932 рр.), „забытый фронт”, „тем- нота” („Луганская правда”, 1922 р.) та ін. Такі мовні утворення бу- ли дієвим засобом урядового впливу на маси, який у процесі впрова- дження знань реалізовувався за допомогою насадження й укорінення ідеологічного світогляду.

Пейоративну конотацію мають сигніфікати концепту „повстан- ня”: „кровавая драма”, „октябрьская стачка”, „огни мирового вос- стания” („Луганская правда”, 1922 р.), „криваві літери в історії ре- волюційної боротьби” („Степова комуна”, 1934 р.) та ін. Наявність яскраво виражених антагоністичних характеристик метафори свід- чить про агресію й ненависть до повстанців як до запеклих ворогів радянської влади.

Концепт „пролетаріат” реалізується в метафорах, семантично наповнених соціалістичною символікою: „крестьянский серп и ра- бочий молот” („Луганская правда”, 1924 р.), „привітання червоним орлам” („Червоний хлібороб”, 1930 р.). Використання в складі цих лексичних одиниць сталих мовних зворотів – ідеологем – надає фра- зі соціальної конотації.

Менш продуктивними, але досить виразними є сигніфікати на означення розвитку „червоної імперії” („СРСР пересів із злиденного

133

мужицького коня на коня машинної індустрії”, „дела идут”) та пра- ці („на трудовом фронте”, „перед лицом великих работ” – „Красный пахарь”, 1924 р.). Процесуальні тропи зустрічаються в дискурсі ме- тафорики Луганщини дуже рідко, що, з одного боку, пояснюється складністю їх структури, з іншого – глибиною змісту, у який закла- далися основні партійні настанови, породжені широким використан- ням радянської термінології. Тому авторитарний стиль мови перед- бачав навмисне відхилення від абстрактно-образних узагальнень.

Таким чином, тенденції тоталітарної держави найяскравіше по- значились у періодичній пресі Луганщини поч. 1930-х рр. Масові ж політичні репресії сер.-кін. 30-х рр. ХХ ст. у друкованих ЗМІ краю виражені у формі публічного „каяття” та викриття ворогів наро- ду на шпальтах газет. Комунікативну стратегію тоталітарної преси періоду так званих „сталінських чисток” формували передусім ко- мунікативні засоби впливу – метафори, які сприяли проектуванню людської поведінки, реалізовуючи основну ідеологічну функцію ма- ніпулювання суспільною думкою.

Аналіз метафорики луганських медіа тоталітарної доби дає змо- гу зробити висновок про велику роль когнітивних засобів мовлен- нєвого впливу – метафор – на процеси моделювання способу сус- пільної поведінки реципієнта. На прикладі численних метамоделей ми довели, що метафора, керуючись засобами експресивності, емо- ційності, оцінності чи відкритої агресії, негативізму, здатна прони- кати у свідомість людини, продукуючи мейоративні чи пейоративні конотації. „Коли мова йшла про комуністичні ідеали, публіцист мав виявити весь свій творчий потенціал, зображаючи пануючу ідеоло- гію емоційно, пристрасно й пафосно [295, с. 35]”. Однак, коли мова йшла про ворогів „комуністичної вітчизни”, не обходилося без засо- бів агресивної образності, які заполонили велику частину медіатек- стів тогочасної журналістики.

134

РОЗДІЛ ІХ
ЗАКОНОМІРНОСТІ РОЗВИТКУ ЖАНРОВИХ ФОРМ

Газетно-публіцистичний стиль журналістики Луганщини 1903-1917 рр. функціонує як система консервативних, стабільних жанрових категорій, суспільно-політична квінтесенція котрих гене- рує виразно окреслену класово-партійну загостреність.

На сучасному етапі розвитку інформаційного простору жанр як важлива журналістська категорія є предметом поглибленого опра- цювання вітчизняних і зарубіжних медіадосліджень. До вивчен- ня журналістських жанрів зверталися В. Галич [51], І. Герман [54], В. Здоровега [103], М. Кім [121], Ю. Лазебник [165], К. Серажим [271], О. Тертичний [308], В. Учонова [322], М. Черепахов [340, 341], В. Шкляр [351] та багато ін. „Така увага, – на думку О. Горелік, – пов’язана з порушенням нормативного розуміння жанру, що зумов- лено глобальними змінами й трансформаціями в політичній, еконо- мічній, соціальній сферах життя суспільства, а як наслідок – і в мас- медійному середовищі [58, с. 390]”.

Зацікавленість учених зосереджується на дефініції терміна „жанр”. Загальноприйнятим і традиційним тлумаченням цього по- няття слід уважати визначення Д. Григораша: „Жанр (фр. genre – рід, вид) – усталений тип твору, який склався історично і відзначається особливим способом освоєння життєвого матеріалу, характеризуєть- ся чіткими ознаками структури [61, с. 76]”.

„Поділ публіцистики на жанри є достатньо умовним, – слушно зазначає В. Галич, оскільки нерідко трапляються випадки, коли один і той же твір має виразні ознаки різних жанрів [51, с. 342]”. Тому, ви- значаючи критерії жанроподілу, В. Здоровега ставить на перше міс- це „об’єкт відображення, тобто конкретний життєвий матеріал, який лягає в основу журналістського твору”, далі – „призначення висту- пу, <...> масштаб охоплення дійсності, масштаб узагальнення” і на кінець – „особливості літературно-стилістичних засобів вираження задуму [102, с. 158-160]”.

Аналіз луганської газетної практики 1917-1938 рр. показав, що значним недоліком творчої діяльності журналістів була жанрова од-

135

номанітність, тенденційність, стандартизація (шаблонність мислен- ня), слабкість їх творчих ресурсів й образно-стилістичних можли- востей. Значний відбиток у такій закономірності спричинили явища централізації, ідеологізації, політизації, що узвичаїлися в радянсько- му суспільстві. Автор журналістського тексту (адресант) все часті- ше ставав „безособистісним ретранслятором [149, с. 127]” ідеоло- гічних настанов, агітатором і пропагандистом соціалістичних ідей. У зв’язку з цим домінуючою рисою жанрової системи партійно-ра- дянської преси Луганщини було тяжіння до інформативності в пере- дачі подій та новин. Специфічні способи обробки такої інформації засвідчили великий уплив на населення, оскільки „отримати новину, що викликає інтерес для всіх читачів, найбільшим чином впливає на їх почуття, – констатує С. Гуревич. – Така новина надовго зберігає свою актуальність, вона дорого цінується й призводить до швидкого розширення аудиторії видання [64, с. 184]”.

Інформаційні „жанрові норми, – за словами І. Герман, – не ви- магали потужного вираження авторського „я” як на рівні індивіду- альному, так і на рівні мовленнєвому. Звідси – мінімізована експре- сивність й емоційність журналістських текстів, неоригінальність образних засобів публіцистичного мовлення; натомість – тяжін- ня до стандарту, апробованих структурно-композиційних форм [54, с. 80]”. Так, жанр замітки ще з поч. ХХ ст. задовольняв потреби в інформації масової аудиторії й тим самим цілеспрямовано й ефек- тивно впливав на неї. Починаючи з 1917 р., короткі інформаційні повідомлення подавалися добіркою або об’єднувалися в постійні газетні рубрики. Для прикладу, необхідно згадати міський часопис „Донецкий пролетарий”, де в одному номері концентрувалися де- кілька таких добірок. Замітки, як правило, об’єднувалися узагальню- ючими назвами рубрик („По советской федерации”, „На продоволь- чому фронті”, „Професійне життя”, „За кордоном”, „Останні вісті”, „Наша промисловість”, „Серед залізничників” тощо). Кожне видан- ня Луганщини мало інформаційні блоки, зміст яких регламентувався владою. Про це свідчать редакційні архіви старобільської районної газети з 1 листопада 1924 р. по 1 листопада 1925 р.: „«Червоний хлі- бороб» має такі постійні відділи: «За тиждень», «Азбука сільського

136

господаря», «Про що треба знати селянинові», «Про все потроху», «Партійне життя», «Відповіді на запити», «Відгуки та роз’яснення», «Поштова скринька». Під час передвиборчої кампанії введено від- діл «Підготовка до виборів рад» [78, с. 54]”. Більшість рубрик скла- дали усталену структуру номера (наприклад, рубрика „По советской федерации” часопису „Донецкий пролетарий” / „Луганская правда” проіснувала з 1917 по 1925 рр.).

Переважну кількість матеріалів складали короткі інформаційні замітки – хронікальні повідомлення. Починалися хроніки зазвичай із визначення місця події, дати, а іноді й інформаційного носія, з яко- го була почерпнута новина (наприклад, „Верхньодніпровськ, 1. ХІ. Закінчився повітз’їзд робітниць-селянок. Постановлено повсюдно сприяти Радянській владі в боротьбі з голодом [44, с. 1]”; „Москва. 7-12 (радіо). У Балаклаві притягнений до суспільної роботи з заго- тівлі дров монах георгіївського монастиря [22, с. 1]”).

Починаючи з 1920-х рр., практикується створення цільових га- зетних смуг оперативної інформації у вигляді розвороту-плаката, який міг вивішуватися на стенді задля загального ознайомлення. Такі видання були широко ілюстровані малюнками чи фотографі- ями. Заголовки-шапки, рубрики та гасла зазвичай розміщували- ся на довжину двох шпальт й обов’язково виділялися напівжирним шрифтом. Мета укладок-стіннівок – популяризація й пропаган- да соціалістичного способу життя (для зразка слід згадати сторін- ки „Луганской правды” „По селищам і селам” (1923 р.), „Червоного ударника” „За диктатуру пролетаріату, проти диктатури буржу- азії!” (1932 р.), „За коммунизм” „Всю роботу колгоспів на рей- ки змагання й ударництва” (1931 р.) тощо). Іноді стіннівки стано- вили самостійний газетний орган. Усі досліджені нами видання 20-30-х рр. ХХ ст. були або машинописними, або випущені друкар- ським чи літографським способом. Серед них слід згадати „Дзвони на індустріалізацію” (стінну газету повітової ради спілки безвірни- ків Первомайщини), „Кооперативний шлях” (стінну газету перво- майських кооперативних організацій), „Стенную газету предприя- тий и учреждений Сватовского района”, стіннівку первомайського політвідділу 95-ї стрілецько-територіальної дивізії „Новобранцю,

137

на збори!” тощо. Їхні матеріали були, як правило, тематичними, спрямовувалися на досягнення результатів певної політичної кам- панії й обов’язково супроводжувалися усталеними ідеологічними зворотами – гаслами. Дослідниця сучасного політичного дискур- су К. Серажим розглядає гасло в контексті „агонального” жанру як „концентровану політичну ідею” окремого публіциста, що „акуму- лює в собі зміни суспільно-політичного життя [272, с. 307-316]”. Через слабкий інформаційний аспект і потужну експресивно-емо- ційну домінанту гасел, І. Герман відносить їх до художньо-публі- цистичної групи жанрів як специфічної “образної” форми тоталітар- ної журналістики. Гасла-заклики, гасла-повчання, гасла-пропозиції, гасла-переконання чи просто інформаційні гасла перенасичували газетне мовлення тоталітарної доби, зобов’язуючи до неухильно- го виконання партійних розпоряджень: „У той час, коли наші бра- ти зустрічають грудьми спрямовані проти російської свободи штики, від нас вимагається небагато: дати позику державі – вільні кошти” („Голос крестьянина”, 19 липня, 1917 р.); „Товариші й громадяни, ідіть до своїх виборчих дільниць за виборчими бюлетенями! Кожен із вас тепер особисто повинен виконати свою громадянську місію! Ідіть же за виборчими картками!” („Донецкий пролетарий”, 7 серп- ня, 1917 р.); „Вороги Робітничо-Селянської влади намагаються сія- ти розбрат, не допустити налагодження господарства. Робітники та селяни, бийте розруху, цим ви доб’єте наших ворогів” („Луганская правда”, 17 березня, 1921 р.) тощо.

Досить розповсюдженим жанром луганських мас-медіа 1917-1938 рр. були „блискавки” – один із різновидів замітки, при- значенням якого було повідомити читача про актуальні події в сфе- рі суспільно-політичного й культурного життя краю. Найвиразніше цей жанр простежувався на шпальтах районної періодики північно- східного сільськогосподарського регіону Луганщини. „Блискавки” розповсюджувалися під час засівних та збиральних кампаній, ор- ганізації трудових загонів, інформували про виконання планів хлі- бозаготівель, кризове становище господарства тощо. Наведемо де- кілька прикладів. „Більшовицький штурм” (Марківка): „Виконуючи постанову ІІІ Всеукраїнської партконференції за Ленінським пар-

138

тійним проводом РПК і партосередка, комуна „Леніна”, Кризької сільради, план осінньої сівби закінчила в 100 відс. Площу у 509 га засіяно 511 га. Надалі обіцяємо вести рішучу боротьбу за генераль- ну лінію партії, за виконання всіх політично-господарських кам- паній [317, с. 1]”; „Червоний ударник” (Красний Луч): „У Донбас прибула комісія т. Постишева для вивчення участі в тарифно-нор- мованій роботі. Одночасно прибула бригада ЦКК-НКРКІ, яка об- стежує роботу Шахтобуда та Вуглерозвідки [338, с. 1]”; „Луганская правда”: „У селі Кримському Слов’яносербського району спосте- рігається часте виникнення пожеж. Місцевій владі вдалося встано- вити, що винуватицею пожеж є наявна в селі зграя підпалювачів. Волосним наглядачем запроваджуються інтенсивні заходи щодо за- тримання зграї [345, с. 2]”.

Як зазначає В. Здоровега, „замітка як елементарна частина по- відомлення про події та факти являє собою самодостатню цінність різного значення, хоч нерідко використовується з певною, іноді не завжди чесною, метою [103, с. 166]”. Мова йде про авторитар- но-тоталітарну журналістську практику 1930-х рр., коли за допо- могою цього жанру досягалися утилітарні, агітаційно-пропаган- дистські цілі. Їх реалізація виражалась у деталізованій (поширеній) замітці, яка містила більш повну інформацію про те, що, де й ко- ли відбулося. Прикладом такого твору є замітка лисичанської район- ки „Більшовицький штурм” під назвою „Так працювати не можна”, котра детально сповіщає про недоліки в „системі організації праці” бригадира Арвачова. „У вибої нарубано понад 10 вагонів вугілля, – констатує невідомий автор. – Конвеєр не працює. Зарубна машина виведена з ладу. Машиніст Зарайський не довівши машину до верх- нього кутка обрізав різбярний ланцюг [303, с. 1]”. Перераховані ва- ди призвели до аварії на шахті ім. Мельникова, проте найбільш при- крим для оповідача залишається лише той факт, що „не додано «на гору» з шару 31 тонну [303, с. 1]” вугілля.

Отже, замітка в окреслених вище проявах була певним обнаро- дуванням соціалістичних обов’язків, закликаючи наслідувати при- кладам трудового героїзму „маяків-новаторів” промислового чи сільськогосподарського виробництва.

139

Своєрідним жанром-розвідкою, який висвітлював розгортання події, активно використовуючи описовість, образність, емоційність зображення за допомогою вербальних засобів, був жанр репортажу. Репортажні тенденції почали запроваджуватися з початком револю- ційних подій 1917 р., коли на зміну приватної преси прийшла довго- очікувана національна періодика. Як правило, елементи репортажу виразно проглядалися в жанрах новинної інформації, деколи були фрагментом кореспонденції чи статті. Дифузія цих жанрів спосте- рігається в періоди найбільш насичених соціальних ситуацій – гро- мадянської війни, національно-визвольних змагань та економічних криз.

Найчастіше звернення до жанру репортажу в чистому вигляді відбувається в межах виробничої та сільськогосподарської темати- ки. Так, публікація шахтаря Кумейка „Покажкін зриває боротьбу за якість” має яскраво виражені риси репортажу (оперативність, дета- лізованість, наочність описів, динамічність авторської оповіді), що створюють ефект присутності, надаючи твору вірогідності, доку- ментальної точності („18 квітня в зміні з 2 до 10 години вечора з 10- ї машинної лави видавали вугілля, на 7 проц. засмічене породою. Велику попільність має вугілля 5-ї машинної лави. Прошарок породи в лаві не вибирається і змішується з вугіллям <...>. Іноді доводить- ся бракувати по 26 вагонів вугілля з лави [229, с. 4]”). Скрупульозно оперуючи численними фактами й статистичними даними, автор пе- реконує читача в правдивості зображеного, на основі чого можна го- ворити про велике виховне та пізнавальне значення репортажу в ра- дянські часи.

Звіт – надзвичайно розповсюджений медіажанр на Луганщині, який набув особливого розвитку під час становлення соціалістич- ного ладу. Предметом його відображення є важлива суспільно-по- літична подія – пленум, конференція, засідання, збори тощо. У зві- тах фіксується точна й достовірна інформація про основні думки, пропозиції й висновки, почуті на відповідному партійному зібран- ні. Найчастіше цей жанр з’являвся на сторінках губернських та ра- йонних газет: наприклад, „Щодо зібрання 1-го Старобільського Повітового З’їду освіти”, „Про підсумки весняної засівної кампанії,

140

про хлібозаготівну та збиральну кампанії і завдання організаційно- господарського зміцнення колгоспів”, „Щодо районної конференції батрацької молоді”, „Комсомол Лисичанщини – лицем до інтерна- ціональної роботи. До районної конференції ЛКСМу” та багато ін.). Жанр звіту в тоталітарній пресі, як зазначав В. Здоровега, „був од- ним з найнудніших <...>. Звіти з партійних з’їздів, комсомольських конференцій, засідань і симпозіумів за своєю безплідністю й не ці- кавістю могли рівнятися хіба що з передовими статтями у партійних газетах [102, с. 167-168]”. Такі твори позбавлені аналітики, уникали будь-якого коментаря з приводу події, яка відбулася, що вважається проявом стереотипного, догматичного тоталітарного мислення.

Таким чином, політична заангажованість, шаблонність і тен- денційність у висвітленні інформації зумовили однобічний розви- ток упередженої авторської прагматики, а звідси – надання пріори- тету інформаційним жанрам. Згортання до мінімуму об’єктивності, образності, емоційності призвели до усічення репортажних тради- цій. Домінуванням монологічного мовлення, відсутністю „соціаль- ного інтересу до думки конкретної особистості, до позиції індиві- дуума [54, с. 86]” пояснюється відсутність діалогічних медіажанрів.

Комплексне дослідження газетярської справи Луганщини 1917-1938 рр. дало можливості відзначити явище планомірної інтен- сифікації розвитку системи аналітичних жанрів. Якщо в кін. 10-х – на поч. 20-х рр. ХХ ст. на сторінках луганської преси до аналітики звер- талися лише досвідчені публіцисти й авторитетні політики (такі, як К. Ворошилов, М. Калінін, А. Каменський, І. Алексеєв, І. Локатош, Г. Ларін), то, починаючи з сер. 1920-х рр., вона здобула широкого по- ширення й серед пересічних працівників мас-медіа. Аналітична група жанрової системи ЗМІ Луганщини досліджуваного історичного етапу представлена кореспонденцією, статтею, промовою й оглядом.

Типолого-видова й жанрова диференціації комуністично-ра- дянської періодики Луганського краю загалом допомагали „партій- но-державному керівництву знищити небажану пресу. Над засоба- ми масової інформації був установлений тотальний контроль з боку правлячої партії. Провідниками її ідеології були робітничі і сільські кореспонденти [25, с. 41]”, які здебільшого втілювали свої думки в

141

такому специфічному жанрі більшовицької преси, як кореспонден- ція (допис). Як правило, вони розміщувалися на шпальтах губерн- ських, районних, рідше – виробничих часописів. Метою кореспон- денції було відображення фактів дійсності на основі їх аналізу на локальній ділянці тогочасної суспільної дійсності (у колгоспі, на підприємстві, в установі тощо), обмежених у часі й просторі. На від- міну від деталізованої замітки, кореспонденція відрізнялася широ- тою висвітлення подій і явищ, наявністю елементів оцінки, спря- мованих на конкретну адресу. Основна мета допису – привернути увагу читача до певних фактів суспільного життя, наштовхнути на роздуми, зробити висновки. Так, невідомий кореспондент під псев- донімом Сількор No 2 звернувся до марківського районного часопи- су „Більшовицький штурм” (1932 р., 17 серпня) з дописом-скаргою „Хліб скиртувати лише сухий”. Суть твору полягає в тому, що брига- дир колгоспу ім. Петровського Марківського району В. Василенко не виконує постанови комісії Наркомзему про те, що „скиртувати тре- ба лише той хліб, який добре просушено, та негайно обмолотити до- сить сухий хліб [281, с. 3]”. Автора турбують великі втрати зерна. Це призводить до крадіжки хліба „куркулями, ледарями та ін. елемента- ми [281, с. 2]”. Підсумовуючи, Сількор No 2 зазначає: „Управі колгос- пу треба пильніше приглядатися та берегти свій хліб від крадіжки та утрат. Парторганізації та с-раді (селищній раді. – К. У.) треба поси- лити контроль щодо боротьби з витратами, розставивши сигнальні пости по всіх ділянках роботи [281, с. 2]”.

Поданий приклад є одним із багатьох випадків вияву громад- ської думки в умовах комуністичного диктату. Аналіз подібних текстів наводить нас на думку про те, що вони організовували- ся представниками уряду. Противагу їм становить велика кількість журналістських матеріалів, у тому числі й кореспонденцій, антира- дянської орієнтації. У першу чергу це дискредитуючі владу дописи „Червоного хлібороба” за 1926 р., які через жорстокі цензурні пере- слідування не знайшли матеріального вираження на шпальтах цього часопису. Наведемо декілька уривків таких текстів, кожен з яких ви- ражає основну ідею кореспонденції – осуд бюрократизму, недбалого ставлення керівників до громадських справ:

142

1. І. Воронкін „«Примерный» председатель Спеваковського сельского КНС” (січень, 1926 р.): „Уже 6 місяців як обрано голо- вою Співаківського сільського КНС (Комітету незаможних селян. – К. У.) Новикова. Роботи зовсім не веде, за весь час не було жодного зібрання, в сільраду приходить виключно лише за страховкою від- носно жалування [35, с. 99]”. 2. А. Котов „Не обирайте такого голо- ву, котрий і ночам не дає спокою” (лютий, 1926 р.): „У Донцівці голо- вою с/ради є Е. Нехаїв. Чолов’яга він гарний, тільки одно і погано, як піде він в ЕПО та й сидить там цілісінький день. «Червоний хліборо- бе», будь ласка, викличіть голову у сільраду [136, с. 139]”. 3. Зрячий- Рогозовський „Потрібно зжити” (травень, 1926 р.): „Над кімнатою КНС завжди висить папірець з написом «Пішов у суд земкомісію». Селянину від цього не дуже гарно, бо він не має змоги улаштувати свою справу [106, с. 106]”.

Зіставлення кореспонденцій різних тематичних напрямів пере- конує нас у тому, що цензурна політика щодо українського друкова- ного слова позначилася на характері функціонування самого жанру допису. Моделювання активно вираженої комунікативної стратегії адресанта за допомогою полемічності, емоційної образності, дієвос- ті думок, широких світоглядних позицій викликали протест збоку іс- нуючої влади. Тому всі опубліковані кореспонденції не виходять за межі навіяної ідеології, виступаючи на захист державної політики комуністів. Звідси фактографічне й ідеологічно-пафосне зображен- ня ситуації, що досить часто концентрує усталену монофонічну, уто- пічну, міфологічну природу змісту допису.

Основу аналітичної групи жанрової палітри Луганщини 1917-1938 рр. становили статті. Вони відзначались високим ступе- нем узагальнення, чіткою соціальною спрямованістю, передбачали аргументоване подання певного явища дійсності на основі обґрун- тованого аналізу системи фактів. Найчастіше в статтях луганських медіа порушувались актуальні проблеми суспільно-політичного ха- рактеру. Найбільш виразно ця особливість жанру проявилась у пе- редовій (директивній) статті. Директивність змісту забезпечувалася чітко вираженою ідеологічною позицією, широким застосуванням політичної пропаганди, що мало розцінюватись як неухильна й без-

143

заперечна партійна вказівка. Як правило, ці твори були безіменними, виражали колективну думку редакційної колегії.

Яскравими зразками директивних статей є наступні тво- ри: „Червона армія на боротьбу з розрухою!” („Луганская правда”, 1921 р.), „Соціалістичній промисловості дати хліб у строк. Країна ви- магає хліба” („Червоний колгоспник”, 1932 р.), „Уже всі строки хлі- бозаготівлі минули” („Червоний колгоспник”, 1932 р.), „Вирішальне завдання – організувати бідноту до сівби” („Більшовицький штурм”, 1932 р.), „У жовтні перекрити вересневий недобір” („Більшовицький штурм”, 1932 р.), „Ми повинні працювати краще” („Червоний удар- ник”, 1932 р.) та безліч ін.

Фактичний матеріал луганських передовиць 20-30-х рр. ХХ ст. пропускався через призму основних постулатів комуністичної док- трини, про що свідчить їх репресивно-комунікативний характер, коли прерогатива надавалася наказу, повинності, примусу, а переконання й аргументація відходили на задній план. Специфікою директивно- го газетного мовлення є однобічний підхід до зображення дійснос- ті, монологічність, монотонність викладу, широке використання по- літичної термінології, шаблонізованих ідеологем типу „опортунізм”, „п’ятирічка”, „соціалістичне змагання”, „бойовий”, „політично-гос- подорська кампанія”, „план хлібозаготівель”, „революційна дисци- пліна”, „робітничий клас” тощо, лексем із модальним значенням повинності й наказу („ми повинні зробити”, „необхідно виконати”, „негайно взяти”, „мусимо”, „треба діяти”, „панькатися досить” то- що). Часто передовиць у номері було декілька, проте вони не вихо- дили за межі першої сторінки. Іноді замість передової статті подава- лися добірки оперативної інформації, звернення-заклики провідних ідеологів радянського суспільства, основоположні партійні постано- ви, результати впровадження чи діяльності політичних кампаній та ін. форми агітаційно-пропагандистських повідомлень.

Велике значення в системі періодичної преси Луганщини дослі- джуваного часового проміжку мала пропагандистська (теоретична) стаття. За змістом і формою вона багато в чому була схожа з дирек- тивною, однак різнилась наявністю конкретного автора (впливово- го й авторитетного громадського діяча чи політика), довільним роз-

144

ташуванням у газеті, а головне – масштабністю соціальних завдань, принциповою комуністичною ідейністю, класовістю, упливовістю в поширенні революційної теорії. Елементи пропаганди присутні май- же в кожному газетному тексті партійно-радянського періоду, однак найвиразніші інтонації цього жанру, такі, як догматичність, жорстка санкціонованість, ієрархічність, тотальність, втілилися саме в про- пагандистській статті. Найчастіше такі твори з’являлися на шпаль- тах луганських газет у часи напружених передвиборчих кампаній. Найбільш оригінальні зразки цього жанрового різновиду спостеріга- ємо в луганському друкованому органі більшовиків „Донецкий про- летарий” 1917 р. Пропагандистські статті належали перу таких визна- чних діячів більшовицької партії, як К. Ворошилов, І. Каменський, М. Афонін, П. Мальцев, Й. Венецький, І. Алєксеєв, О. Черв’яков, Я. Машаров, І. Локатош та ін. Такі твори закладали міцний фунда- мент у піднесення більшовицької пропаганди на Луганщині й тим са- мим багато в чому зараджували під час революційних подій 1917 р. Кожне слово пропагандистських текстів соціал-демократів було за- собом запеклої політичної боротьби за утримування громадської думки в річищі впроваджуваної політичної кампанії, переконувало у правдивості партійних поглядів та ідей. Дієвість ідеологічного впли- ву на маси залежала від продуктивності агітаційно-пропагандист- ської політики, яка переслідувала єдину мету – забезпечити „ідей- ну однорідність суспільства в межах відданості справі побудування соціалістичної держави [32, с. 88]”. Переконливим доказом цього є пропагандистські статті К. Ворошилова. Наведемо декілька уривків цих творів за серпень-квітень 1917 р. (із метою збереження оригі- нальності мовленнєвої організації твору подаємо матеріали на мо- ві першоджерела).

1. „Советы рабочих, солдатских и крестьянских депутатов”: „Наступило время смены одного общественного строя другим; и му- ки, и корчи от рождения этого нового – на иных началах построенно- го общественного уклада жизни, неизбежны и естественны. Мы не знаем сколько время еще суждено человечеству, а с ним и русскому народу, вести бремя несчастья, муки и крови, но знаем одно, что раз начавшаяся мировая революция не может остановиться, а СР и КД,

145

как проводники новых начал жизни умереть не могут, <...> наступит момент, когда вся Европа покроется СРСКД, как теперь ими покры- та вся Россия. И не буржуазии из коалиции удушить эту власть, ибо власть это есть сам освобождающийся народ [42, с. 2]”.

Апелюючи до метафор із соціальним підтекстом, у статті публі- цист робить акцент на важливості й необхідності революційних змін у державі та світі, результатом яких має стати остаточне встановлен- ня більшовицької влади. Посилюючи могутність нового ладу на чо- лі з СРСКД за допомогою означальних займенників („вся Европа”, „вся Россия”), автор підводить читача до основного політичного гас- ла більшовицької партії, що пропагує народну владу й усуспільнен- ня всіх сфер життя.

2. „Поход продолжается”: „И наши газеты, организации и все за- воевания революции будут душиться до тех пор, пока сам пролета- риат в единении с деревенской беднотой, в борьбе с контрреволю- цией не вырвет власть у закусившей удила буржуазии и не возьмем ее в свои руки для того, чтобы провести в жизнь те начала, которые гарантируют народным массам и рабочему классу в первую голову [41, с. 25]”.

Наведений уривок продемонстрував відкриту пропаганду бо- ротьби пролетаріату з контрреволюцією й буржуазією. З цією метою автор застосовує експресивно-знижену лексику („будут душится”, „вырвет власть”, „закусившая удила буржуазия”), що породжує ве- лику агресивну образність. В обох зразках пропагандистських статей спостерігаємо відсутність викладу конкретної політичної програми партії (невідомо, які саме „начала” проповідувалися більшовиками, що вони гарантували й т. д.). Часте вживання заперечних часток на- дає тексту додаткових модальних смислових відтінків. Якщо в пер- шому прикладі вони виражають невпевненість („мы не знаем сколь- ко время еще суждено человечеству”, „не буржуазии удушить эту власть”), то в другому, у поєднанні з прислівником, виявляють мо- дальне значення умови („пока не вырвет власть”, „пока не возьмем ее в свои руки”), що спричиняє великий психологічний уплив на чи- тача, обмежуючи його соціальні дії, закликає до відкритої боротьби з буржуазією.

146

3. „День краснознаменцев”: „Если бы не такие очаги как Луганск, другим бы темпом шла революция. В настоящее время мы находимся в периоде великого строительства. Мы ушли от тяжелых моментов, что сулила нам неизвестность. Однако будущность и сей- час мы строим под угрозой новых попыток буржуазии сломать нашу волю. <...> Мы не должны убаюкивать себя тем, что сидим прочно в седле. Правда, мы таки прочно сидим в нем, но есть претенденты на это седло <...>. Было время, когда наше хозяйство было развале- но, когда мы были уверены, что околеем от голода, но теперь наш Союз идет по пути устройства своей жизни. Мировая буржуазия не- рвничает, создает против нас новые заговоры. Рабочие и крестьяне! Без единения и единой воли в строительстве мы далеко не уйдем. Да здравствует мировой пролетариат и его грядущие победы! [37, с. 3]”.

Уривок зі статті К. Ворошилова більш пізнього періоду утвер- дження соціалістичного будівництва засвідчив ідеологічно-пафос- ний, патетичний стиль, що в першу чергу досягається тотальною шаблонізацією лексичного складу мови („великое строительство”, „строим будущность”, „Союз идет по пути устройства”, „единая во- ля в строительстве”, „грядущие победы”). На відміну від попередніх зразків, де автор робить акценти на формуванні ціннісних орієнтацій у суспільстві, поданий приклад засвідчив міфологічне, стереотипне суспільно-політичне мислення, яке реалізується шляхом викорис- тання образно-експресивних засобів, зокрема політичних метафор („сидим прочно в седле”), „сакральних політико-ідеологічних тез [301, с. 48]” – гасел (див. останні три речення цитати).

Як бачимо, основоположна риса жанру пропагандистської стат- ті полягає в майстерності публіциста впливати, переконувати, напо- лягати, мобілізовувати, використовуючи стратегічний підхід до реа- лізації цієї мети. Такі твори характеризувалися великою соціальною загостреністю, різким зіткненням авторських суджень, високим по- тенціалом образності, полемічністю, що досягається ієрархічним упровадженням значущих суспільно-політичних феноменів.

Поодиноким публіцистичним жанром луганських ЗМІ досліджу- ваного періоду, який стоїть на межі інформаційної та аналітичної гру- пи методів пізнання, є виступ (промова). Це опублікований монолог

147

оратора на актуальні теми суспільно-політичного, економічного чи культурного спрямування з метою обґрунтування ініціативної автор- ської позиції, переконання в її необхідності, достовірності. Промова як жанровий різновид усталився в газетній практиці Луганщини на поч. 20-х рр. ХХ ст. Майже всі промови були передруками з губерн- ської або центральної преси. Розповсюдженими були публікації висту- пів К. Ворошилова („День краснознаменцев. Митинг на площади им. Ленина” – „Луганская правда”, 1920 р.), Л. Кагановича („Про завдання профспілок на даному етапі розвитку. Промова тов. Л. М. Кагановича на з’їзді профспілок 28 квітня 1932 року” – „Червоний ударник”, 1932 р.), В. Молотова („ІХ Всесоюзний з’їзд профспілок. З виступу тов. Молотова” – „Червоний ударник”, 1932 р.), Літвінова („Радянський Союз справді бореться за мир. Промова т. Літвінова на засіданні гене- ральної комісії „роззброєння” – „Червоний ударник”, 1932 р.), Фурера („Доклад секретаря РПК тов. Фурера” – „Червоний ударник”, 1932 р.) та ін. відомих на той час громадських діячів.

Практично всі виступи політиків, проектовані на ,,соціалістич- не перевиховування мас”, на цілковиту „перемогу в побудові соці- алізму”, виступали на захист „генеральної лінії партії [71, с. 1]”. Характерною особливістю промов була монологічність, котра, на думку Г. Почепцова, „потребувала вирішальної боротьби з усіляки- ми іншими інтерпретаціями дійсності, перетворюючи будь-які не- однозначні судження в однозначні, чітко позитивні, або чітко нега- тивні [238, с. 244]”. Тому промови партійно-радянської доби були позбавлені індивідуальності думки, через використовування схема- тизму, мовних кліше, що проявлялися на рівні політичних фразеоло- гізмів і метафор, абстрактність авторських суджень обмежувалась, зумовлюючи стереотипність композиційної структури тексту.

Поширеним жанром системи періодики Луганщини був огляд преси. Тогочасні огляди зорієнтовувались не на оцінку матеріалів га- зетного органу, а на короткий опис, анонс змісту і його поверховий аналіз. Найчастіше об’єктом обговорення виступали англійська га- зета „Таймс”, „Газета Польська”, італійський журнал „Політика” то- що. Аналіз зарубіжних видань майже завжди зводився до викриття капіталістичного устрою країн, у яких вони видавалися.

148

Під заголовком „Огляд преси” часто подавалися уривки зі статей інших часописів, об’єднані спільною тематикою. Типовий приклад такого огляду опубліковано в газеті „Голос комсомольца” (1917 р.), де вміщено окремі цитати з „Русских ведомостей” та „Власти наро- да”, присвячені революційним подіям 1917 р. Подібні огляди преси були розповсюдженими й на сторінках „Луганской правды” кін. 10-х - сер. 20-х рр. ХХ ст., однак вони відрізнялися від попередніх оглядо- вим способом мислення, наявністю аналітичного начала. Об’єктом огляду в губернській пресі міг стати будь-який журналістський твір центральної газети „Правда”, яка вважалася єдиним „позитивним” джерелом інформації, непересічним взірцем, ретранслятором осно- воположних повідомлень із центра, що черговий раз засвідчує ієрар- хічність у поширенні комунікативних механізмів того часу.

Таким чином, аналітична жанрова модель періодичної преси Луганщини 1903-1938 рр. зосереджувала основний ідеологічний струмінь, найефективнішу комунікативну зброю, продукуючи мані- пулятивну стратегію.

Надання переваги логічно-понятійному методу зображення дій- сності, орієнтації на першочергове висвітлення її соціально-полі- тичного аспекту, мінімізації художньої образності, експресивності в журналістиці міжвоєнного двадцятиліття минулого сторіччя призве- ли до порідіння творів художньо-публіцистичних жанрів. Із цього приводу І. Герман слушно зауважує: „Художньо-публіцистичні жан- ри були рідковживаними на сторінках місцевої преси й не зазнали в ці роки значних еволюційних трансформацій. Основна риса цих тво- рів – яскраво виражене особистісно-творче авторське начало, яке в умовах тоталітарної журналістики експлікується слабо, «обережно». Це призвело до спрощення емоційно-образних характеристик, міні- мізованої модальності, відсутності оригінальної системи лінгвости- лістичних засобів у структурі художньо-публіцистичних текстів, які «асимілювалися» за соціально-оцінним показником з директивними аналітичними й інформаційними жанрами [54, с. 90-91]”.

Художньо-публіцистична палітра жанрової системи партійно- радянської преси Луганського регіону представлена такими пооди- нокими сатиричними жанровими формами, як фейлетон, сатирич-

149

ний вірш (гумореска) та карикатура. Рідковживаність цих творів пояснюється специфічністю й складністю їх структури. До того ж, написання сатиричного тексту вимагало неабиякого творчого хисту й обдарування. З іншого боку, уникання цього жанрового різновиду пояснюється схильністю авторів сатиричних творів до самостійних, неординарних, а іноді й ексцентричних роздумів, непередбачуваних висновків, які суперечили пережиткам існуючої влади.

У більшості досліджених фейлетонів Луганщини, котрі почали з’являтися в сер. 1920-х рр. („Женщина”, „Ремонт іде”, „Вместо фе- льетона”, „Хрестини”), спостерігаємо низку структурно-композицій- них недоліків, а також мовностилістичних, синтаксичних, граматич- них, орфографічних помилок. Низький рівень культури української мови, притаманний народним масам, найбільшим чином позначив- ся на тих творах, авторами яких були робсількори – пересічні грома- дяни України. Головною причиною цього, на думку дослідниці га- зетної мовотворчості О. Коляструк, була „асиміляція «чужій мовній стихії», сильно організованій, вищій своєю культурною традицією, зарядженій розгоном історичної інерції, заплідненій новим політич- ним піднесенням [134, с. 4]”.

Наведемо декілька ілюстрацій типових мовних помилок з фей- летону „Хрестини” („Красный пахарь”, 1923 р.): „Як народиця ото в якого небудь службовця – чи там в його дружини – дитиньча, так і починаються хрестини [330, с. 3]”. Далі автор описує клопотання батьків під час реєстрації новонародженого: „Страх-касса. Дайти пособіе на пелюшки на новонародженого! <...> Від врача (довідка. – К. У.) є? Випись ЗАГСА є? Нема вона-ж дорого коштує [330, с. 3]”.

Наявність багатьох орфографічних помилок у поєднанні зі сти- лістичною невправністю автора засвідчила недосконалість укра- їнського правопису й безграмотність авторів із народу. Переважна більшість фейлетонів не відповідала структурним і функціональним стандартам сучасного сатиричного жанру. Звідси відсутність гостро- ти сюжету, досконалої сатиричної типізації, широких узагальнень, чіткої композиції, образності мови. У більшості випадків примітив- ний фейлетон був надійною зброєю ідейно-політичної боротьби, по- повнюючи арсенал засобів упливу на маси.

150

Сатиричний вірш (гумореска) – рідковживаний жанр у систе- мі регіональної преси Луганщини. У досліджуваному масиві луган- ської преси поч. ХХ ст. ми знайшли лише двох авторів цього сати- ричного твору, прихованих під псевдонімами Саша Красний і АБВ, які так і не вдалося розкрити. Усі відомі гуморески належали часо- пису „Луганская правда” сер.-кін. 20-х рр., були російськомовними („Из жизни председателя ЕРМК”, „Химия”, „Спор”) і відзначались специфічною композиційною структурою. На початку твору завжди друкувався епіграф, що концентрував якусь новину, інформацію, як правило, компрометуючого характеру, почерпнуту з певного джере- ла (газети, телеграми тощо), наприклад: „Военный министр Эстонии смещен с должности, после того как полиция нашла его лежащем на улице в пьяном виде [148, с. 1.]”; або „Местный ЕРМК обязан пер- вого числа каждого месяца рассылать 12-ти учреждениям 38 разного рода отчетов, списков и т. д., что отнимает много времени и сопря- жено с большими затруднениями [147, с. 1]”.

Основна частина тексту гуморески подавалася у віршованій фор- мі, відзначалася неабиякою майстерністю у висвітленні комічних си- туацій, суттєвих соціальних недоліків чи окремих вад людського ха- рактеру. На відміну від фейлетону, принципи поданчі фактів і явищ у сатиричному вірші не потребували відвертого розвінчування сус- пільних недоліків. Так, комічність гуморески „Спор” полягає у ви- сміюванні сутички між грецькими повстанцями – кирилівцями й ми- колаївцями:

„Дико сшиблись в общем вое, Щиплют, бьют, кричат... Поглядите на обоих, – Дивный результат:

Хоть и дралися сурово, Потом обнялись, –
Как и были безголовы, Так и остались [1, с. 1]”.

У образах кирилівців та миколаївців уособлюється український повстанський рух, який на початку 1920-х рр. був придушений ра- дянською владою. Очевидно, невідомий автор, прихований під псев-

151

донімом АБВ, був прихильником національно-визвольних змагань українського народу, закликав повстанців до возз’єднання в бороть- бі за незалежність. Останні ж рядки строфи висловлюють безпер- спективність цього задуму через відсутність мудрого провідника ви- звольної боротьби, з одного боку, а з іншого – неймовірну могутність противника – комуністичного уряду. У той же час інтерпретована у творі тогочасна суспільно-політична дійсність проектується на сьо- годення, викликаючи асоціативні аналогії з сучасним політичним життям.

Початковим етапом зародження елементів зобра- жальної журналістики були карикатури – сатирично-гу- мористичні малюнки, що подавали критичну оцінку сус- пільно-політичних і побутових явищ та подій чи образну характеристику конкретних осіб. Перші карикатури зустрічаємо в сер. 20-х рр. ХХ ст. в „Луганской правде”, „Красном пахаре”, а також на „Страничке юмора” в літературно-художньому журналі „Забой”. Як правило, такі твори супроводжувались образними заголовками або гаслами, рідше – римованими рядками. Найдотепнішими були карикатури „Забоя” 1924 р., які висвітлювали перелік фактичних пе- ретворень у соціальних станах тогочасного суспільства, намагаю- чись підкреслити ефективність більшовицького уряду як переможця в національно-визвольних змаганнях. Наприклад, серія малюнків, об’єднана спільною темою „Чему научила революция эммигрантов”, викриває колишніх громадян України та Росії, які через причини соціально-економічного, політичного чи релігійного характеру ви- мушено покинули свою батьківщину і, відповідно, своє ремесло й займалися чужою для них справою задля заробітку на існування. Так, на першій карикатурі зображені чоловік і жінка аристократич- ного вигляду за селянською роботою – ковальством і вишиванням. Малюнок супроводжує підпис – „аристократію вона (революція. – К. У.) навчила працювати [87, с. 32]”. Далі – гладкий чоловік із ва- лізами, коментар – „буржуазію вона навчила кочувати [92, с. 32]”. На іншому малюнку зображений кухар у погонах за приготуванням страв – так навчила революція „офіцерство кулінарній справі [92, с. 32]”. Наступні карикатури цієї добірки супроводжуються такими

152

коментарями: „Бюрократію вона навчила писати мемуари [92, с. 32]” (за столом сидить добре одягнений чоловік, підвівши догори очі, щось пише), „Багатьох вона навчила багато чому [92, с. 32]” (зобра- жений самотній жебрак на лавці в парку). Останній малюнок безпо- середньо стосується української інтелігенції, яку „революція нічому не навчила [92, с. 32]” (на малюнку натовп людей у великому примі- щенні, можливо, конференц-залі, котрі зібралися з приводу обгово- рення зазначеної на афіші теми: „Завоювання лютневої революції та їх захист від реакцій”). Таке завершення твору не можна тлумачити однозначно. Можливо, мова йде саме про тих громадських і культур- них діячів, які змушені були емігрувати через невідповідність ідео- логічних уподобань після захоплення влади більшовиками. Основну причину потужної хвилі еміграції висококваліфікованих спеціаліс- тів, політиків, громадських діячів та діячів культури цього періо- ду можна аргументувати історичним свідченням М. Скрипника: „Боротьба класів на Україні на перших же кроках обсяглася в ша- ти національного питання, приймала лозунги національної куль- тури, національної автономії і навіть національної незалежності. Попередня довголітня вперта праця прихильників українського на- ціонального руху виробила досить значну і міцну кількість представ- ників цього руху, захопивши національним питанням досить широкі шари населення [286, с. 91]”, що було неприпустимим для радян- ської політики. Більшість представників інтелігенції в еміграції, у тому числі й літератори, журналісти, продовжувала відстоювати на- ціоналістичні позиції українського народу, не підкорилися новій іде- ологічній стихії, в якій, за влучним висловом І. Дзюби, „художність поступово переводилася з визначальних оціночних критеріїв на дру- гий план, натомість гіпертрофовано підносилася роль соціальності, яка зовсім скоро набувала <...> потворної оголеності, перетворивши красне письменство на «державний трест по виробництву „охудож- нених” ідеологічних стереотипів» [73, с. 216]”. Тому чисельність ау- диторії, зображеної в карикатурі, уособлює велику кількість пред- ставників активно налаштованої української громади та її вагомість у часи лютневих подій 1917 р., а коментар про те, що „революція ін- телігенцію нічому не навчила [92, с. 32]”, з позицій сучасності, сим-

153

волізує незламність національного духу українців за кордоном, їх ба- чення України незалежною конституційною державою.

Велика частина карикатур виступала як наочна агітація партій- но-радянської ідеології. Основними рисами таких сатиричних тво- рів був лаконізм, виразність розвінчуваного образу, гостре політичне спрямування та ідейність. Поряд із гострою соціальною спрямова- ністю, канонізованістю змісту поданого публіцистичного матеріалу, сатиричні жанрові форми збагатили трафаретне газетне мовлення літературно-публіцистичними зображальними засобами, експресив- ністю, образністю, емоційною забарвленістю.

Таким чином, аналіз жанрової диференціації системи періодики Луганського регіону дав змогу виявити концептуальні засади публі- цистичної картини світу партійно-радянського періоду, яка суворо регламентувалася інтересами тоталітарної влади. Потік інформації, що найвиразніше ідентифікувався в новинно-інформаційних жан- рах, спрямовувався на вироблення ідеологічного світогляду на осно- ві утвердження класових позицій, маркування суспільної свідомості громадян знаками доби й політичного устрою. Трансформація кому- нікативно-функціональних цілей журналістики, пропагування ілю- зорних державних цінностей у цей час породили переважне згор- тання об’єктивно-аналітичного авторського мислення. Стереотипне медіамовлення лише не надовго збагатили сатиричні жанри, які роз- повсюджувалися на поч. – у сер. 1920-х рр. Несприятливі соціокуль- турні умови, нівелювання духовно-естетичних надбань українського народу призвели до відсутності в луганських ЗМІ таких художньо- публіцистичних творів, як нарис і зарисовка.

154

РОЗДІЛ Х

ПРОБЛЕМНО-ТЕМАТИЧНА ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ ПАРТІЙНО-РАДЯНСЬКОЇ ПРЕСИ

Проблемно-тематична диференціація регіональної української преси Луганщини була особливо виразною під дією національно-ви- звольних змагань, коли в умовах демократизації суспільства над- звичайно гостро ставилися питання освіти, науки, культури, релігії. Масово-комунікаційні тенденції того часу канонізувалися в могутній ідеологічний механізм формування суспільної позиції на користь полі- тики соціалізму й утілились в друкований орган партійного комітету та виконавчої влади, репрезентуючи всю систему періодики соціалістич- ної держави. Партійно-радянська газетярська практика скоротила коло- ритність і різнобарв’я тематичних обріїв, об’єднавши їх в межах одного видання. Саме тому з поч. 20-х рр. ХХ ст. типологічна система періо- дики Луганського краю не засвідчує релігійних, наукових, технічних, професійних, культурологічних та ін. галузевих часописів, а молодіж- ні, жіночі, виробничі, літературні матеріали лише зрідка з’являються на шпальтах газет як додатки та окремі сторінки, рідше –багатотиражки.

Усі партійно-радянські друковані ЗМІ Луганщини за змістом публікацій умовно класифікуємо на три проблемно-тематичні гру- пи. Найбільш численною є партійно-політична тематична лінія, яка охоплює партійно-законодавчі друковані документи (14%) (директи- ви, резолюції, циркуляри, закони, правові акти, матеріали з’їздів то- що), історико-політичні тексти (17%) (ті, що стосуються найбільш яскравих історичних подій: громадянської війни, економічної і про- довольчої кризи, нової економічної політики, колективізації й т. ін.), а також матеріали суспільно-політичного характеру (19%), що ви- світлювали проблеми науки та освіти, виховання молоді, культури, літератури, мистецтва, краєзнавства тощо. Твори партійно-політич- ної орієнтації в цілому охоплювали близько половини від усієї кіль- кості газетних матеріалів преси Луганщини.

Окрему групу складають тексти виробничої тематики (фабрич- ні, заводські, шахтні, будівельні, сільськогосподарські, транспортні,

155

відомчі, кооперативні). Вони знайшли своє місце на сторінках бага- тотиражних видань і складають приблизно 45% від усієї кількості періодичних видань Луганського регіону.

Останню частину (5%) охоплюють матеріали загальноінформа- ційної тематики, які об’єднують рекреативні (розважальні) та ре- кламно-інформаційні тексти. Проблемно-тематична специфіка пері- одичних видань Луганського краю відображена в додатку Е.

Для більшості періодичних видань закономірним було поєд- нання різних тематичних напрямків у межах одного універсально- го газетного органу, розрахованого на масового читача. Суспільно- політична тематика синтезувалася із соціальною, котра найбільш гостро порушувала найболючіші питання розвитку освіти та нау- ки, виховання молоді й визначення суспільної ролі радянської жін- ки. Окреслена тематика публікацій у досліджуваний період позначе- на еволюцією, що відтворювала запити часу, розвиток громадської свідомості, зародження нових методів управління масами. Зазначені проблеми висвітлювалися на шпальтах єдиного видання – спільно- го органу партійного комітету та виконавчої влади, що представляв найвагомішу складову в загальній системі періодичної преси радян- ської доби. Ґрунтовний аналіз соціальної проблематики, вербалізо- ваної на газетних сторінках Луганського краю, переконливо довів її актуальність. Ідейний зміст публікацій з молодіжної, жіночої тема- тики, а також проблем науки й шкільництва формував чітку систе- му ідеологічних переконань і виступав гарантом ефективного будів- ництва комунізму.

Так, порушення теми життя дітей і молоді – важлива й досить відповідальна місія українських часописів, звернена до основних порухів животрепетного існування підростаючого покоління в кар- коломну добу української історії, тавровану громадянською війною й революціями, економічною кризою, голодом і репресіями.

Вивчення дитячої та молодіжної періодики є актуальним на- прямком досліджень історії як вітчизняної (І. Михайлин, А. Животко, І. Крупський, М. Романюк, С. Кость, О. Школьна), так і російської (М. Алексєєв, О. Александров, М. Холмов та інших) журналістики. Переважна більшість наукових студій стосуються аналізу видань,

156

призначених для дитячої чи молодіжної аудиторії в різні часові про- міжки. На основі цих досліджень можна стверджувати, що „досі зна- чна кількість молодіжних видань, учнівських і педагогічних газет, журналів, бюлетнів залишаються обійденими увагою вчених і по- требують детального вивчення, аналізу, систематизації, зображення в історичній пам’яті [284, с. 58-59]”.

Джерельною базою нашого наукового спостереження ста- ли різножанрові матеріали молодіжної тематики окружних газет Луганщини радянського періоду („Луганская правда”, „Голос крес- тьянина”, „Червоний хлібороб”), а також молодіжні видання місце- вих та районних комітетів ЛКСМ України („Молодий колгоспник”, „По стопам Либкнехта”, „За новий Ленінський квиток”, „За марк- систсько-ленінську учобу”, „За озброєння революційною теорією”).

Перші звернення до теми життя дітей та молоді знаходимо в га- зетах Луганщини за 1917 р. Вони передусім зорієнтовані на висвіт- лення призначення дитини як майбутнього будівника більшовиць- кого устрою: „Діти – надія Росії й суспільства, це продовжувачі великого будівництва вільної Російської держави і їх необхідно готу- вати до цього відповідального будівництва, щоб вони не виявились такими ж непідготовленими й темними, якими потрібні були старо- му ладу їх батьки й діди [8, с. 4]”.

Із приходом до влади диктатури пролетаріату в державі утвер- джуються планово-директивні методи господарювання, що призве- ли до тяжкої економічної кризи й голодомору поч. 20-х рр. ХХ ст. Один із випусків „Луганской правды” цього періоду присвячений тижню допомоги дітям. Мова йде про малюків, які „потерпають від маси позбавлень, холоду й голоду” внаслідок „постійної навали кри- вавих фронтів, господарської розрухи й блокади”, про 40 тисяч сиріт і тих дітлахів, яких „влада намагається забрати у вулиці [60, с. 1]”. Чітко простежується автура цих думок. На відміну від інших, псев- донімічних та криптонімічних означень сількорів, проаналізовані вище кореспонденції підписувалися ініціалами та прізвищами кон- кретних авторів (наприклад, Т. Граф, А. Аркадьєв), що свідчило про їхній високий соціальний стан. Припускаємо, що саме вони – партій- ні функціонери – були безпосередніми організаторами „тижнів спа-

157

сіння дітей”, які сьогодні, у часи демократизації суспільства, здають- ся міфом на фоні стражденного життя юного покоління того часу.

Керуючись пріоритетами агітаційно-пропагандистської політики, більшовики намагалися скинути державну відповідальність на робіт- ників та селян. Прикладом цього є численні гасла-заклики на допомо- гу дітям: „Робітники та селяни, якщо ви хочете мати сильне поколін- ня, якщо ви хочете, щоб великі завоювання Жовтня були в надійних руках – допоможіть дітям”; або: „Кожен робітник і робітниця, селянка і козачка нехай пам’ятають, що тільки дружними зусиллями всіх тру- дящих можна покращити життя дітей [60, с. 1]”. Дослідження суспіль- но-політичної лексики й так званої „комуністичної фразеології” дає змогу визначити ключові особливості лексичних засобів тоталітарної мови І трет. ХХ ст. Це передусім уживання так званої „стандартизова- ної” лексики, щоб зобразити певні ідеологічні, суспільно-політичні та соціально-економічні орієнтири суспільства, безпосередньо здійсни- ти психологічний уплив на читача.

Починаючи з сер. 20-х рр. ХХ ст. преса Луганщини почала ак- тивно розповідати про діяльність новостворених молодіжних орга- нізацій „Юні піонери”, „Юні Спартаки”, „Юні Ленінці”, „Ленінські комсомольці”, що у своїй роботі керувалися „гаслом виконання за- повітів Ілліча, виховання робітничо-селянських дітей в Ленінському дусі [282, с. 2]”. У цей час „Червоний хлібороб” почав випускати що- тижневу додаткову сторінку під назвою „Голос комсомольця” (з по- дальшою зміною назви видання відбулася трансформація заголовку молодіжної сторінки: „Красный пахарь” → „Юный пахарь”. – К. У.), а на поч. 30-х рр. ХХ ст. була створена широка мережа молодіжних видань місцевих і районних комітетів ЛКСМ України найбільших по- вітів Катеринославської губернії – Старобільського та Луганського, зокрема „Молодий колгоспник”, „По стопам Либкнехта”, „За новий Ленінський квиток”, „За марксистсько-ленінську учобу”, „За озбро- єння революційною теорією”. Молодіжні часописи порушували пи- тання історії юнацького руху, визначали основні цілі, здобутки й прорахунки комсомольських організаційних осередків (про що свід- чать постійні рубрики: „На містах у комсомольців”, „По комсомоль- скому уезду”, „По міських осередках” тощо), виносили на обгово-

158

рення проблеми освіти, культури молодої держави, висвітлюючи їх у дусі високих ідеалів комунізму. З великим ентузіазмом та ейфорією юнацтво виконувало досить відповідальні завдання: „упорядкувати громадську й навчальну роботу” молоді, „охопити безпартійне сту- дентство” й залучити його „до практичної діяльності органів самоу- правління”, „взяти на себе роль організатора громадської думки усієї маси учнів в якості підтримки й практичного проведення заходів [95, с. 4]”, тобто „продовжити справу, розпочату їхніми старшими това- ришами – комуністами [282, с. 2]”. Молодь легко піддавалась всео- сяжним державним ідеям, комсомольці ініціативно й безкорисливо виявляли й усували шкідливі для пролетаріату елементи, спонукува- ні ідеєю створення великого й світлого комуністичного майбутнього.

Аналіз молодіжної преси Луганщини партійно-радянської до- би дав змогу простежити дві основні функції журналістики – інфор- маційну, яка вводить читача в ракурс соціально значущих проблем того часу, і виховну, що проявляється в суцільних настановах, ди-

159

рективах, монологах. Тематика статей одноманітна, політично за- ангажована, про що свідчить система жанрових форм. Найбільш популярними є замітка, звіт, кореспонденція й директивна стаття, оскільки в них невиразно проявляється авторська особистість – іні- ціативно мисляча, схильна до самостійних, неординарних та ексцен- тричних роздумів, що притаманні таким сатиричним жанровим фор- мам, як памфлет і фейлетон. Це пояснює їхню низьку частотність на сторінках молодіжної преси Луганщини в досліджуваний часовий проміжок. Директивний стиль тексту, у якому домінувало моноло- гічне мовлення, також не сприяв розвитку такого жанру, як інтерв’ю.

Таким чином, вирішення проблем виховання молоді здійснюва- лося за допомогою складного ієрархічного ланцюга: ідеали й міфо- логеми, котрі пропагувала комуністична влада, виступали певним стабілізуючим фактором упливу уряду на молоде покоління, керую- чись яким, вона час від часу придушувала породжені непорозуміння з урядом і відхилення від існуючих канонів.

Злободенна й животрепетна проблема, що порушувалась ком- партійною пресою Луганщини 20-30-х рр. ХХ ст., стосувалася науки та освіти. Вивчення історичного досвіду освітянської справи, аналіз закономірностей розвитку педагогічної думки минулого – завжди ак- туальний вектор наукового знання, особливо, коли джерелом дослі- дження є автентична система періодики. Преса Луганщини міжвоєн- ного двадцятиліття проросла болючими проблемами в галузі освіти та науки, майже кожен номер періодичного видання вводить чита- ча в коло педагогічних питань з організації та діяльності навчально- го процесу. Наукове опрацювання цієї галузі науково-професійного знання сприяє заповненню документальних прогалин у дослідженні тематичних обріїв періодичної преси Луганщини І пол. ХХ ст., ви- явленню основних закономірностей утілення й розв’язання проблем науки та освіти в контексті пануючої ідеологічної системи комуні- кації.

Глибокі перетворення державотворчого рівня 1917 р. породи- ли назрілі трансформації в системі освіти та науки. „Старий лад і руйнівна діяльність контрреволюції створили темноту, яка вима- гала якнайшвидшої ліквідації [266, с. 2]”, – писали газети того ча-

160

су. Керуючись мовою цифр, 1920 р. зі „137 млн. жителів (включаю- чи Далеко-Східну Республіку), де <...> міських лише 22 млн. чол., остання ж маса жителів Росії – селяни, серед яких грамотних нара- ховується тільки 15 відсотків. Це означає, що не враховуючи мало- літніх до 8-10 років в Росії біля 90-95 млн. безграмотного населен- ня [125, с. 1]”. Дані по Старобільському повітові засвідчив районний часопис „Красный пахарь” (1923 р.): „Неграмотних лічиться понад 120 тисяч, освічених людей приблизно 500. Таким чином, на кожно- го освіченого приходиться 240 темних [232, с. 2]”.

Проблема навчання назрівала з кожним днем все більше й більше, тому новостворений комуністичний уряд прагнув позбутися неуцтва з перших днів своєї діяльності. Починаючи з 20-х рр. ХХ ст., органі- зація народної освіти стала найважливішим постулатом соціалізму. Відтак велика кількість опублікованих заміток і статей була присвя- чена соціалістичному будівництву шкіл („Школьное строительство”, „Новый этап в народном просвещении”, „Школа на новых рельсах”

161

– „Красный пахарь”, 1923 р.), ліквідації неписемності („До ліквіда- ції безграмотності”, „Селянство прагне знань” – „Луганская прав- да”, 1921, 1923 рр.) й досить часто спонукала до знань („Комуністи вперед до науки”, „Освіта – найважливіший фронт”, „Ленінське на- вчання” – „Червоний хлібороб”, 1924 р.) тощо.

Низка матеріалів „Красного пахаря” поч. 20-х рр. ХХ ст. при- свячена висвітленню вагомості процесу впровадження грамоти. У дописі активного старобільського сількора А. Порохні „Гуртом до іспиту” (1923 р.) протиставляються капіталістичні й комуністичні погляди на навчання: „Царат – капіталістичний лад, а в системі ка- піталістичного ладу – неминуча експлуатація, значить повинні бу- ти гнобителі і пригноблені (класи). Гнобителями, відомо, являються капіталісти, а кого можуть пригноблювати, експлуатовувати – тільки неписемного, темного, нічого не бачачого, безвідповідального пра- цюючого. <...> Вони агітують тому, що ніяк і досі не можуть розлу- читися з гнилими трісками рухнувшого в нас капіталізму, їм треба вдержати парафії, їм потрібні дурні, з яких можна виціджувати ко-

162

пійчину й набивати кармани. <...> Таким чином, капіталістичному ладові темрява працюючих на користь. Чи корисна ж темрява без- класовому комуністичному ладові? Ні, і не тільки не корисна, а над- то шкідлива. При темряві немає культурності людей, не можна й га- дати про Комунізм [231, с. 2]”.

Поданий приклад є одним із багатьох випадків, коли ідеологіч- ний аспект висвітлення питань освіти та науки перекриває культу- рологічний. Одновимірний, репресивно-комунікативний характер викладу думки призвів до нівелювання об’єктивної обґрунтованос- ті фактів тогочасної дійсності, коли прерогатива надавалася пере- важно командно-наказовим формам, здійснюючи тим самим пря- мий тиск на підсвідомість реципієнта. Тому автор кореспонденції А. Порохня, викриваючи закостенілий монархічний устрій, так і не зміг досконало аргументувати привілеї впровадження народної осві- ти – важливого чинника формування передусім культурної особис- тості. Протиставляючи архаїчні стереотипи самодержавного ладу провідним тенденціям комуністичної держави, адресант доходить до примітивного висновку: „Одним словом, грамотність селянино- ві потрібна, без неї він не може жить [231, с. 2]”.

Низький рівень освіченості людей на поч. 20-х рр. ХХ ст. не міг не позначитися на характері газетярської справи. Окрім численних орфографічних і пунктуаційних помилок спостерігаємо безліч гра- матичних та графічних недоліків. Особливо це стосується заміток та статей, авторами яких були робітники й селяни. Недоліки роботи журналістів полягали в примітивності опису подій і фактів, відсут- ності усталеної термінології, натомість – систематичне використан- ня просторічних слів і виразів, росіянізмів, діалектизмів, уживання суржику тощо. Протягом сер.-кін. 20-х рр. ХХ ст. якість газетних матеріалів поступово покращувалася, з’являлися нові рубрики, усе більше уваги приділялося дописам сільських та робітничих корес- пондентів. Отже, робота з ліквідації безграмотності прогресувала з доволі великою швидкістю. Паралельно з більшовицьким курсом за- провадження освіти закономірним процесом було формування ко- муністичного світогляду, який спрямовувався партійно-державною номенклатурою від учителів до учнів під час навчально-виховного

163

процесу. Тому пропаганда наукових знань та освіти була поміркова- ним актом закріплення радянської ідеології.

Із перших днів упровадження народна освіта зіштовхнулася з багатьма невирішеними проблемами. Одним із найбільш нагаль- них питань було кадрове. Уже з перших місяців 1920 р. на сторінках „Луганской правды” з’явилися статті про те, що Раднарком України в своїй постанові щодо завдань вищої школи та наукових організацій України має на меті провести низку заходів з організації народної освіти „на користь пролетаріату”, найголовнішим з яких було „від- криття курсів для нових учителів, які організує підвідділ професій- ної освіти [33, с. 1]”. „Партія закликає в ряди педагогічних праців- ників усіх спеців, не говорячи вже про їх безпартійність, а вимагає від них лише любові й відданості справі [266, с. 2]”, – констатує пе- ріодичне видання „Красный пахарь” (1923 р.) одного з найбільших на той час культурних осередків Східної України – Старобільщини. „Старому вчительству зовсім не пасує назва діячів соціалістичної культури. Належачи до представників буржуазії й середнього мі- щанства, учителі старої школи вірою й правдою служили рідному за їх класовим походженням віджилому устрою [33, с. 1]” („Луганская правда”, 1921 р.). Саме тому передбачалася підготовка педагогіч- них кадрів – діячів комуністичної освіти „з середовища панівно- го робітничого класу”, адже тільки безпартійні „майбутні курсанти виступлять справжніми провідниками класових ідей і найкращи- ми працівниками з підвищення розумового рівня робітничо-селян- ських мас [33, с. 1]”. Врешті-решт диктатура пролетаріату спряму- вала до просвітницької роботи найкращих фахівців народної освіти. „Систематично посилювалася робота з організації народних учите- лів, щоб зробити їх <...> опорою радянського устрою, щоб відхили- ти з їх допомогою селянство від союзу з буржуазією і заволікти до союзу з пролетаріатом [152, с. 1]”.

Крім того, поряд із навчально-виховними цілями, освітянам ра- дянської України відводилася велика місія пропагандистів та агіта- торів соціалістичного вчення, вірних служителів „червоної імперії”. Усі досягнення в просвітницькій справі мали „близити до комуніз- му”, оскільки за його допомогою передбачалося здобути „цілкови-

164

ту перемогу над темрявою [231, с. 2]”. „Народний учитель має бути поставлений у нас на таку висоту, де він ніде й ніколи ще не сто- яв [152, с. 3]”, – стверджується в публікації матеріалів Першого Старобільського з’їзду з питань освіти, але для цього педагогічно- му персоналу необхідно було пройти тернистий шлях освітянських випробувань, пов’язаних з ідеологією нової соціалістичної держави.

Надзвичайно болючою проблемою новостворюваних „храмів розу- му та знання” була відсутність коштів. Стаття М. Руднєва „Как изыскать средства на школу”, опублікована наприкінці 1923 р. в газеті „Красный пахарь”, детально розкриває сутужне становище тогочасних шкіл. „Не будемо закривати очі на ті сумні обставини, у яких знаходяться наші школи, – констатує автор. – Ні підручників, ні письмового приладдя, класне обладнання потріпане, паливом (школа. – К. У.) забезпечена по- гано, вчителі отримують не цілком достатній заробіток і зобов’язані шукати додаткові джерела прибутку. Школярі несистематично відвіду- ють школи через відсутність одягу й взуття [251, с. 3]”.

Дві інші публікації „б’ють на сполох”, вимагаючи від „інспек- тури соцвиху” та відділу „політосвіти” необхідного шкільного осна- щення. Так, замітка селянина Юркова „Дайте потрібні книжки [344, с. 4] ” підіймає давно назрілу проблему трудової школи слободи Кам’янка – відсутність книг. За словами автора, „учнів позбавлено можливості користуватися книжками з художньої та іншої літера- тури, бо крім підручників у шкільній бібліотеці нема нічого [357, с. 4]”. Хто ж повинен вивести школи на належний рівень, коли „се- лянин посилається на підірваність свого господарства й говорить, що великої підтримки надати не в силі”, а „держава більше того, що вона дає, дати не може [266, с. 3]” – ставить запитання невідомий ав- тор краснолуцької газети „Червоний ударник”.

Член з’їзду рад і автор згаданої вище статті М. Руднєв на- магався знайти вихід із складного становища, запропонував- ши „організувати поряд з дитячими школами, школи для до- рослих, і через ці останні діяти на придбання обладнання для тих і інших. За допомогою дорослих школярів легше вплива- ти на батьків, з метою добування матеріальних засобів для шко- ли [266, с. 3]”. Такий шлях фінансування був жваво підтрима-

165

ний радянським урядом, незважаючи на значну економічну кризу поч. 20-х рр. ХХ ст., котра похитнула стан господарства України та Росії в цілому. На „лінію фронту ліквідування неписемнос- ті [69, с. 3]” виступили освітяни й комсомольці Можняківської, Олександропільської, Воєвідчанської та Шарівської сільрад, які, за свідченням харківського „Соціалістичного штурму” (1931 р.), „дій- сно по-бойовому поставилися до цього діла. Розгорнули масово- роз’яснювальну роботу серед населення й покладають всі зусилля до мобілізації коштів [69, с. 3]”. Спостерігалися навіть випадки вла- штування шкільних кооперативів серед учнів. У замітці „Дамо ко- шти на навчання неписемних” говориться про те, що „зусиллями ді- тей, яким допомогли вчителі, почали збір паїв у розмірі 5 копійок з учня, і кошти з’явились [69, с. 3]”.

166

Перераховані факти сутужного існування шкіл віддалених по- вітів Луганщини схиляють до висновків про відсутність будь-якого економічного сприяння науково-освітній справі через продоволь- чу кризу поч. 1920-х рр. Сотні новостворених навчальних закла- дів східноукраїнського краю функціонували в основному завдяки фінансовій підтримці самих учнів та їх батьків. Найбільш нагаль- ні проблеми науки та шкільництва безперервно обговорювалися на шпальтах луганських газет, основними серед них були фінансо- ві („Как изыскать средства на школу” – „Красный пахарь”, 1923 р.), кадрові („Підвищувати кваліфікацію не хочуть” – „Червоний удар- ник”, 1922 р.), соціально-політичні („Ремонт все йде”, „Багато слів, а діла мало”, „Б’ємо на сполох”, „Про ремонтування шкіл не дба- ють”, „Нарешті дочекались” – „Червоний хлібороб”, 1923-1924 рр.), економічні, які включали відсутність літератури („Дайте потрібні книжки” – „Красный пахарь”, 1922 р., „Все есть у нас, а газет не ви- дим” – „Луганская правда”, 1923 р.), неналежне харчування („Дайте сніданки”, „Якщо даєте сніданки, то давайте їх як слід” – „Червоний хлібороб”, 1924 р.) тощо.

Із цього погляду заслуговує уваги кореспонденція, що розкри- ває проблему відсутності газет на шахті „Буденный”: „Все є в нашо- му куточку: і портрети, і книги <...>. Тільки ось на газети чекають всі наші гірники, а їх нема й нема [43, с. 3]”. Твір, надрукований на поч. 1920-х рр., засвідчив велику потребу трудящих мас в інформа- ції, адже мережа багатотиражної преси ще не була розвиненою. Цей факт підтверджує домінуючу роль періодики в житті суспільства, що сприяє, за словами автора, утвердженню громадянства й збільшен- ню робітничої наснаги [43, с. 3].

Із плином часу животрепетні проблеми розвитку науки та шкіль- ництва поволі минали. Починаючи з сер. 1920-х рр., усе частіше впроваджуються місячники ліквідації безграмотності, з’являються школи політичної грамоти, трудові (робітничі) факультети, поміт- но зростає роль бібліотек, велике навчально-виховне значення віді- грають гуртки. З кожним роком збільшуються вимоги як до вчите- лів, так і до учнів, широко опановуються методичні засади шкільної роботи, теоретичні положення закріплюються на практиці, у вищих

167

навчальних закладах та технікумах упроваджується заочна освіта, великого значення набувають методики соцзмагання й ударництва, реорганізовується система шкільного самоврядування тощо.

На поч. 30-х рр. ХХ ст. з’являється велика кількість постанов ЦК ВКП (б), у котрих викладаються методи організації навчальної роботи, адже саме в цей час „почалось надмірне зрощування про- цесів прийняття рішень і «підпорядкування» інформації управлін- ню. Утвердилась лінія на розробку лише тієї інформації, яка, на думку управлінців, вимагалась для обґрунтування планових дирек- тив і контролю за їх виконанням, а також орієнтація на надзвичай- ну деталізацію цих планів [135, с. 82]”. Наприклад, краснолуцька районна газета „Червоний ударник” за 1 вересня 1932 р. опубліку- вала постанову ЦК ВКП (б) „Про навчальні програми та режим у початковій школі [251, с. 1-2]”. Документ містив ряд ухвал, зокре- ма „Про навчальні програми”, „Про організацію навчальної робо- ти та зміцнення шкільного режиму”, „Про навчальні програми та ре- жим у вищій школі і технікумі”, „Про програми і навчальні плани”, „Про безперервну виробничу практику”, „Про методи викладання” тощо. Матеріали освітнього напрямку займали в цій газеті по декіль- ка шпальт. Директивні та пропагандистські статті подавалися в ру- бриках, які мали ідеологічне забарвлення: „Ленінське навчання”, „За цілковиту реалізацію постанов Партії про школу”, „Місячник пере- вірки реалізації рішень ЦК ВКП (б) перетворити на бойовий огляд шкіл”, „Всеукраїнський день школи – 5 вересня зустріти бойовою готовністю до навчання”, „Озброїти трудову школу методою соцз- магання й ударництва”, „Роботу наших шкіл на нові рейки” тощо.

Інформаційна блокада й централізація соціальних структур періоду посилення тоталітаризму на поч. 30-х рр. ХХ ст. заперечувала самостійну авторську прагматику журналістської творчості на теми науки та освіти; тоталітарні критерії цих галузей не передбачали інформування про недо- ліки й прорахунки в науково-освітньому поступі, що значною мірою зни- жувало інтелектуальний і духовний рівень періодичної преси.

Таким чином, проаналізувавши низку публікацій луганських друкованих медіа ми помітили, що найбільш активно освітня тема- тика почала висвітлюватися в добу активного курсу на соціалістичне

168

будівництво, коли на зміну церковно-приходському способу впрова- дження знань прийшла багатоступенева народна освіта. З одного бо- ку, цей процес слід уважати прогресивним явищем, значним кроком

169

уперед за всю історію шкільництва. Проте нестабільність політичної ситуації в період становлення радянської влади („культурне будівни- цтво фінансувалося за «залишковим принципом», тобто для нього держава виділяла кошти ледь не в останню чергу з того, що залиши- лося після вкладень у промисловість [158, с. 147]”) призвела до неза- вершеності реформування цієї галузі і, як наслідок, тривалого галь- мування її розвитку, яке затяглося до кін. 20-х рр. ХХ ст. У 30-ті рр. в інформаційному забезпеченні системи управління освітою склав- ся тоталітарний тип комунікативних зв’язків. Система періодичної преси цього періоду „все більше втрачала властивий періоду 20-х років самостійний, узагальнюючий і пошуковий характер, набуваю- чи рис державного монополізму на інформацію, вдаючись до соці- ально й економічно невиправданих заходів [135, с. 82]”.

Насущною проблемою тогочасного суспільства було визначен- ня соціальної ролі жінки в радянському суспільстві. У всі часи звер- нення до проблем жіноцтва в українському суспільстві було злобо- денним і водночас досить цікавим явищем як у реальному бутті, так і в художній літературі й журналістиці. Так, однією з основних ознак творчості Великого Каменяра була „ніжна любов до всіх нещасних і страждущих, а особливо до найбідніших над біднішими, до жінок” [327, с. 278]. Високе слово в ім’я глибокої, чистої й світлої душі, пре- красної й щирої жіночої вдачі та мученицької долі прозвучало в низці творів Т. Шевченка, Марка Вовчка, Лесі Українки, О. Кобилянської та багатьох інших творців української літератури. „Жіноче питан- ня” в Україні, зокрема проблеми дискримінації та рівноправ’я жінок, бурхливо обговорювалося полум’яним публіцистичним словом. Тож і преса Луганщини означеного часового проміжку не оминула ува- гою ідеї духовного розкріпачення української жінки, утілюючи на своїх сторінках висвітлення найтонших нюансів їх суспільного та особистісного життя – гнівний біль безправства й хвилини розпачу, тугу від потоптаної, а іноді й знівеченої жіночої долі, соціальної не- рівності й несправедливості в безпорадно тяжких умовах панування компартійно-радянського бюрократизму.

Початок 20-х рр. ХХ ст. знаменувався активізацію так званого „еман- сипаційного дискурсу” в українській літературі. Він передусім був покли-

170

каний реконструювати жіночу історико-культурну та суспільно-політич- ну традицію, переглядаючи патріархальні принципи в аналізі природи жінки та її суспільного призначення, тобто торкався феміністичних тен- денцій. Така закономірність не могла не вплинути на розвиток вітчизня- них мас-медіа. Переконливим свідченням цього є колосальний творчий доробок періодики Луганщини – вагомий фактор формування моноліт- ного національного портрета української жінки в соціалістичних умовах праці, пробудження її патріотичних почуттів, усвідомлення морально-ес- тетичних життєвих принципів. Так, передова стаття „Красного пахаря” за 16 грудня 1923 р. порушує досить назріле на той час питання рівноправ- ності між чоловіком та жінкою: „Багато писали й говорили про жіноче рівноправ’я. Але устрій дається взнаки. Колишній погляд на жінку зали- шився в багатьох чоловіків. Для них жінка – невільниця, придаток, кухо- варка, нянька, а не громадський діяч, не громадянин, наділений <...> од- наковими правами з чоловіком [88, с. 3]”.

Зламати патріархальні стереотипи тогочасного українського суспільства, репрезентуючи новий погляд на жіночу суб’єктивність, спромігся й автор кореспонденції згаданого вище часопису Сибіряк: „Досі дівчина в сім’ї та громадському житті займає саме останнє місце [283, с. 1]”. Сількор радить негайно „втягнути дівчину в гро- мадську роботу, розкріпачити її від сімейного рабства й поставити на належне місце – нарівні з чоловічою молоддю [283, с. 1]”.

Директивна стаття „На помощь матери”, уміщена в „Красном пахаре” (1923 р.), представляє масовій аудиторії образ пригнобленої, багатостраждалої жінки-матері, яка довгий час залишалась обділе- ною увагою суспільства: „Уже в утробі матері-пролетарки зародок відчуває на собі всі «привілеї» пролетарського життя. Позначаються на ньому і перевтомленість матері, і недоїдання, а особливо – шкід- ливі умови праці [202, с. 4]”. На підтримку пролетарської жінки вла- штовувалися тижні допомоги матері. Зібрані під час заходу кошти передбачалося спрямувати на поліпшення дитячих будинків, від- криття консультацій для молодих матерів, організацію спеціальних фондів посиленого харчування вагітних жінок тощо. Однак удоско- налення умов праці, фінансова підтримка, оздоровчі заходи й т. ін. цією акцією не передбачалося.

171

Досить оригінальне висвітлення жіночого питання подане в фейлетоні „Жінка” цього ж видання за 7 жовтня 1922 р. В основу твору невідомий автор, прихований під псевдонімом АЗ-БУКИ, по- клав біблійний сюжет: події розгортаються в Старому Заповіті, голо- вними героями є Бог та його прислужник Адам, із ребра якого, по- дібно біблійному міфу, була створена жінка. За атеїстичним змістом фейлетону криється виразний соціальний підтекст. Задля ухилення від цензурних перешкод, автор майстерно поєднав усталені атрибу- ти самодержавного ладу – визнання релігійних традицій, домінуван- ня наказового способу в розмовному стилі, уживання дворянської форми звертання „вашество” тощо – з яскраво вираженою атрибу- тикою соціалістичного життя: „Бог гуляв по своєму кабінету”, „він метнувся до телефону й подзвонив” і т. ін. Імовірно, що й у пер- шому реченні твору „Жив-був в Старому Заповіті священної історії Бог” символ „Старий Заповіт” використано в значенні самодержав- ного ладу, а персоніфікований сатиричний образ Бога – як провідни- ка, царя, утіленням могутності й усевладдя. Уведення образу Адама є уособленням, з одного боку, нового радянського покоління, а з ін- шого – підданства, пролетаріату.

Майстерність фейлетоніста полягає в його великій обізнанос- ті не тільки в галузі релігії (використання біблійних мотивів), фізики (Ньютонівський заклик передостаннього речення), історії (чітка орі- єнтація в хронології), а й художньої літератури та культури, що пояс- нюється вмінням глибоко мислити, аналізувати, звертаючись до інтер- текстуальних засобів змалювання дійсності: „ – Чого ще не вистачає у світі? – міркував Усевишній. – Що б його ще такого створити? Такого безсильного і разом із тим сильного. Подібного тій свічці, від якої Москва згоріла. Евріка! Так у нас жінки не вистачає!” [3, с. 4].

Як бачимо, основна думка твору, виражена в досить влучному по- рівнянні „жінка – свічка, від якої Москва згоріла”, викликає асоціа- ції з драмою І. Кочерги „Свіччине весілля”: „І свічки мирної не вар- та та країна, що в боротьбі її не засвітила [143, с. 12]”. Символічний образ свічки як джерела світла й добра в драмі не є однозначним. На традиційному народному святі він збігається з образом дівчинки, що грала роль свічки, а через неї переходить i на образ головної ге-

172

роїні Меланки, котра запалює свічку біля матері, яка помирає. Образ Меланки зі свічкою став поетичним символом України: героїня проне- сла тремтячий, але незгасний вогонь крізь безпросвітні хащі й хурто- вини власної весільної ночі, щоб урятувати життя коханого. У такому розумінні образ свічки в аналізованому фейлетоні виступає символом кохання, вiрностi та самопожертви. Отже, семантичне зрощення „жін- ка-свічка” набуває значення музи, берегині родинного вогнища.

Однак вогонь міг не тільки зігрівати, але й обпікати, виклика- ти пожежу. Вірогідно, що про створення саме такої жінки говорило- ся у фейлетоні АЗ-БУКИ. У цьому значенні аналізоване порівняння перегукується з рядками відомої поезії М. Лермонтова „Бородино”: „<...> Ведь не даром, Москва, спаленная пожаром, // Французу от- дана?” [166, с. 6]. У такому контексті проглядаються виразні фемі- ністичні нахили автора – його бачення жінки-сподвижниці, сміливої, незламної духом особи, що в силі не тільки зберегти людський рід, живити українство духом любові, а й боротися за свої права, чи, на- віть, посягнути на владу, застерегти український народ від неспра- ведливості. У цьому значенні змальована М. Лермонтовим могутня й героїчна столиця Москва у фейлетоні набуває зниженої конотації, символізуючи центр зла в радянській імперії.

Парадоксальним у творі є те, що „панянки тоді вже були, а жінок ще не існувало”. Тож можна стверджувати, що мова йшла про створен- ня простої жінки-робітниці, здатної винести всі злигодні нового життя, і водночас жінки-правдошукача – уособлення героїзму та незламності українського народу в боротьбі за свою волю й незалежність.

На прикладі творчості таких видатних діячів зарубіжної та ро- сійської літератури, як Данте, Ґете, Блок, та фактів їх біографій автор прагне розкрити естетичний аспект жіночого призначення – красу, кохання й натхнення: „Сімдесятирічний Гете закохався в сімнадця- тирічну дівчинку. Старий Данте закохався в Беатріче, яка надиха- ла його для «Божественної комедії» <...> І вийшли у світ вірші про прекрасну даму, складені О. Блоком [3, с. 4]”. У якості ж противни- ків автор згадує О. Вейнінгера, який „написав на цю тему книгу й за- стрелився [3, с. 4]”. Узагальнюючи сказане, АЗ-БУКИ намагається розкрити „жіноче питання”, надаючи йому національної актуальнос-

173

ті, сатирично змальовує утворення двох течій – феміністичної та ан- тифеміністичної: „Феміністи любили жінок, улаштовували для них кафешантани й будинки розпусти. Антифеміністи пішли в монасти- рі й невідомо, що там робили, адже за монастирські стіни стороннє око рідко проникало [3, с. 1]”.

Таким чином, проаналізований фейлетон „Жінка” виявляє ознаки демократичної преси перших десятиліть ХХ ст. За прозорим атеїстич- ним змістом проглядається гострий підтекст жіночого питання, яке в ча- си зародження й утвердження радянської влади ще не було вирішеним.

Провідною ідеєю друкованих ЗМІ Луганського краю поч. – сер. 1920-х рр. була пропаганда переваг соціалістичного ладу над капіталістичним. Це позначилося й на висвітленні жіночої пробле- матики, коли аналіз суспільного стану жінки замінювався гаслами. „Радянська влада під проводом компартії давно скасувала нерівність (між чоловіком і жінкою. – К. У.) і забезпечує її (жінки. – К. У.) ціл- ковите розкріпачення [65, с. 3]”, – з фальшивим пафосом стверджує Гурин, автор публікації „Жінка в країнах капіталу”, уміщеної в ру- біжанській районці за 4 березня 1932 р. Однак глибинне вивчення журналістського досвіду цього регіону в цілому засвідчило непооди- нокі випадки дискримінації жіноцтва представниками керівних ор- ганів, що ставить під сумнів достовірність попереднього судження.

Яскравим прикладом, що підтверджує нерівноправність між чо- ловіками та жінками під час виборів голови сільради є стаття-скар- га селянина з периферії Луганщини Дьяченка, що збереглася серед неопублікованої журналістської спадщини старобільської газети „Червоний хлібороб”: „Збори можна було вже починати, – сповіщає автор, – але тут виходе голова сільради <...> і пропонує: – Чоловіки, станьте осюди – по праву сторону, а жінки окремо – наліво. – Отак і докажи жінці-селянці, що вона такий же чоловік (мається на увазі людина. – К. У.), як голова сільради – найвище їхнє начальство – дає гарного прикладу до того, що жінці багато волі давати не можна [84, с. 120]”. Прагнучи відстояти жіночу гідність, автор статті по суті за- перечував демократичні засади соціалістичних перетворень на селі, чим міг дискредитувати передвиборчу кампанію, через що, очевид- но, стаття й була заборонена цензурою.

174

Аналогічний випадок констатує й інша стаття – „Женский вопрос в нашем округе”, подана в старобільській районці 1923 р. Жінка, яка при- була до керівника партійного осередку (прізвище якого замовчується), під час засідання відчула на собі соціальну нерівноправність, коли її бу- ло брутально названо «бабою», указано на те, що активна суспільна ді- яльність не для неї: „Секретар парткому ясно дав відчути своє обурення у зв’язку з прибулою „бабою”. – Я тобі укажу твоє місце – баби, – щоб ти в майбутньому не сунулась не в свою справу [88, с. 3]”.

Згортання прав жінки на самовизначення в установах держав- ного масштабу було закономірним явищем. Поширений на той час у луганській пресі фразеологізм „куриця – не птиця, баба – не гро- мадський діяч [297, с. 3]” підкреслював почуття недовіри й цілко- вите ігнорування громадської та професійної діяльності жінок з бо- ку партійного керівництва. З часом уряд „звикся з думкою, що жінці необхідно вчитися вміти виконувати ту ж саму роботу, яку викону- ють чоловіки в різних установах [297, с. 3]”, адже жіноцтво – над- звичайно могутня суспільна сила, яку лише необхідно спрямовувати в потрібне річище. У зв’язку з цим наприкінці 20-х рр. ХХ ст. від- буваються певні зміни в тематиці журналістських текстів із зазначе- ної проблеми, які засвідчують нові погляди на проблему жіночої ін- дивідуальності в суспільстві, що неодмінно позначилося на мотивах журналістської творчості.

„Без участі жінки не можна збудувати соціалізм. Тому-то за- лучити жінку до виконання завдань п’ятирічки – наше невідклад- не завдання [132, с. 3]”, – оприлюднює громадську думку Колодіна – дописувачка білолуцької районної газети „Соціалістичний штурм” поч. 1930-х рр. Із цього моменту луганські медіа стали основним іні- ціатором, більше того – стимулюючим фактором залучення жінок до громадсько-професійних справ. Такі матеріали викликали небу- валий жіночий інтерес і потребу до наслідування прикладів суспіль- ної активності жінки, про що свідчать назви публікацій рубіжанської районки „Ленінський заклик” 1930-1932 рр. („Лисенко – найкра- ща ударниця-електрик”, „Токар Самійлова опанувала техніку свого верстату”, „Сількорка Івашкіна Ганна вчить, як треба працювати”), і в той же час розкривали експлуатацію жіночої праці, використо-

175

вуючи заохочувальні методи ударництва й соціалістичного змаган- ня як прогресивну ланку комуністичного будівництва („Женщины для работы в учреждениях” – „Красный пахарь”, 1923 р.; „Женщин на подземные механизмы”, „На подземных работах” – „Кадіївський пролетар”, 1932 р.; „Кличемо жінок на соцдопомогу конерадгос- пові” – „Червоний колгоспник”, 1931 р.; „Налагодьмо роботу се- ред жінок” – „Соціалістичний штурм”, 1931 р. тощо). Подібні жур- налістські тексти спонукали представників українського жіноцтва до діяльності в найрізноманітніших сферах громадського життя. Найбільш масовою була їх участь у благодійних акціях, адже „бла- годійність за своєю суттю була близькою до психологічної приро- ди жінки, для якої характерні співчуття, турбота за ближнім [348, с. 127]”. Послуговуючись цим, жінок використовували як дешеву ро- бочу силу на підземних роботах у шахтах, а іноді й зовсім дармову (це підтверджує газета „Кадіївський пролетар” (10 квітня, 1932 р.) публікацією „На подземных работах”: „Працюють жінки з великою самовідданістю, вони відмовляються від оплати [201, с. 3]”). Під впливом лозунгів соціалістичного будівництва представники „слаб- кої статі”, у першу чергу, прагнули до самореалізації й самовизна- чення в суспільстві й навіть не здогадувались про утопічність своїх ідеологічних переконань та мрій.

Велика кількість журналістських матеріалів, присвячених жін- ці, з’являлася кожного березня 20-30-х рр. ХХ ст. до святкуван- ням Міжнародного жіночого дня: „Международный день работ- ниц” („Червоний колгоспник”, 1931 р.), „Міжнародний жіночий день 8-го Березня”, „23-й міжнародний жіночий день” („Більшовицький штурм”, 1932 р.), „О дне 8-го Марта” („Кадіївський пролетар”, 1933 р.) та багато ін. Напередодні цього весняного свята деякі ра- йонні газети Луганщини присвячували жіночій тематиці цілі рубри- ки („Среди женщин” – „Красный пахарь”, 1922 р.; „Трудящі жінки – активні учасники соцбудівництва” – „Ленінський заклик”, 1932 р.; „Міжнародний жіночий день 8-го березня” – „Соціалістичний штурм”, 1933 р.), а то й шпальти („У День 8-го березня великий біль- шовицький привіт трудящим жінкам цілого світу” – „Ленінський за- клик”, 1932 р., , „Страничка женщин” – „Красный пахарь”, 1922 р.).

176

У різні часи газети за 8 березня супроводжувалися політичними гаслами, кожне з яких відповідало певному етапу історичного роз- витку країни. У 20-х рр., як свідчить стаття Скічинської „Мировой праздник женщин-работниц” („Красный пахарь”, 1923 р.), 8 Березня проходило „під знаком солідарності, боротьби жінок-робітниць про- ти капіталу, за відновлення сільського господарства, за підняття зруйнованої промисловості й боротьби проти голоду” [285, с. 4]. На поч. 30-х рр. це свято у місті повинно було „стати днем ударниці, на селі – штурмовим днем для успішного виконання завдань весняної виробничої сільськогосподарської кампанії та колективізації [211, с. 3-4]”, – зауважується в директивній статті „О дне 8-го Марта” („Кадіївський пролетар”, 1933 р.). У середині 30-х рр. Міжнародний жіночий день планувалось перетворити на „день боротьби за пра- вильну організацію колгоспної праці, за остаточну ліквідацію кур- кульської зрівнялівки, ліквідації знеосібника [182, с. 1]” (редакційна стаття „Міжнародний жіночий день 8-го Березня” – „Більшовицький штурм”, 1932 р.). У зв’язку з цим улаштовувались численні демон- страції, мітинги, святкові збори, благодійні акти, ставились численні театральні вистави, концерти, спектаклі.

З позицій тогочасної дійсності, соціалістичний „день робітниць – підрахунок сил організованого жіночого пролетаріату [275, с. 4]”. У партійних постановах і директивах із нагоди жіночого свята ми не знайшли жодного натяку на щиросердне привітання луганській жінці-трудівниці, людині, яка в умовах тяжкого життя й праці відда- вала всі сили будівництву могутнього соціалістичного майбутнього. Протягом багатьох десятиліть жіноче свято перетворювалося не в бо- ротьбу за соціальні права, як це робилося в капіталістичних країнах, а в заохочення до самовідданої праці (переконливим доказом цьо- го є низка матеріалів періоду першої п’ятирічки: замітка Баранова „Свято 8-го Березня проводимо ударною працею по створенню на- сіннєвих фондів” – „Більшовицький штурм”, 1932 р.; три кореспон- денції до свята, уміщені під шапкою „Трудящі жінки – великі учас- ники соцбудівництва” – „Ленінський заклик”, 1932 р. тощо).

Отже, різноманітні приклади соціального стану жіноцтва в умовах тяжких життєвих випробувань засвідчили емансипацій-

177

ну тенденцію в пресі Луганського регіону міжвоєнних десятиліть. Найбільш виразно вона проявилась у кін. 10-х-20-х рр. ХХ ст. тя- жінням до відтворення паритетності в суспільних ролях чоловіка та жінки, прагнення останньої до самовизначення й самореалізації, викриття явища дискримінації жінок в суспільстві тощо. Попри за- політизованість, луганська преса поч. 1920-х рр. сигналізувала про зародження феміністичного руху в Україні. Масово-інформаційна діяльність періоду посилення тоталітаризму 1930-х рр. була спрямо- вана на фронтальне залучення жіноцтва до суспільно-громадської та виробничо-трудової діяльності ефективними засобами стимулюван- ня (розгортанням руху соцзмагання й ударництва), у результаті чого відбулося піднесення пролетарської жінки на один щабель із чолові- ком, що стало надійним джерелом поповнення трудових ресурсів у грандіозному будівництві соціалізму.

178

РОЗДІЛ ХІ

ЗАГОЛОВКОВИЙ КОМПЛЕКС ЯК ОСНОВНИЙ ВИРАЗНИК ТЕМАТИКО-ЗМІСТОВОЇ СПЕЦИФІКИ ЖУРНАЛІСТСЬКОГО ТВОРУ

Назва журналістського твору є непересічним носієм його спе- цифічного змісту, концентрованим відображенням ідеї й лаконічно окресленої авторської думки, які покликані керувати увагою читаць- кої аудиторії. Заголовок – це перше слово автора в його заочній бесі- ді з читачем. Саме з нього починається шлях твору до розуму й сер- ця людини [17, с. 10].

Останнім часом хрематонім як один із найважливіших консти- туентів змісту й форми журналістського чи публіцистичного твору все частіше привертає увагу науковців. Певний внесок у досліджен- ня структурно-функціональних особливостей заголовків журналіст- ських творів зробили дисертаційні праці України та Росії минулого століття М. Бахарева [12], О. Толомасової [312], М. Шамелашвіллі [346], А. Коваленка [127], Л. Коробової [138], А. Дубової [83], В. Погребенкова [226], А. Сафонова [268], І. Стема [300] та ін.). Велику увагу науковці звернули на хрематонім як ефективний за- сіб актуалізації газетного тексту, досліджуючи проблеми його кому- нікативної й прагматичної спрямованості, особливості синтаксич- ної структури, пов’язуючи їх із загальними тенденціями суспільного розвитку. Деякі дослідники теорії заголовка художнього твору здій- снили спробу їх класифікації. Це передусім розвідки В. Галич [51], Л. Грицюка [62], А. Коваленка [127], М. Луценка [175], Д. Матвєєва [179], Г. Пранцевої та Т. Сазонової [240], А. Подчасова [225], та ін. Найбільш повно розкрити природу хрематоніма з урахуванням но- вої наукової парадигми вдалося В. Галич – дослідниці журналіст- ської, публіцистичної та редакторської діяльності одного з найпо- мітніших ідеологів українського відродження О. Гончара, яка на прикладі публіцистичного доробку відомого майстра слова, із за- лученням його рукописної спадщини, проілюструвала глибоке усві- домлення митцем провідної ролі заголовка в публіцистичному творі.

179

Використовуючи зіставно-порівняльний метод, дослідниця розроби- ла найбільш досконалу їх класифікацію за текстоформуючими озна- ками, ступенем вияву образності, присутністю в назві твору синтак- сичних засобів та іншими характеристиками [51, с. 10].

Аналіз заголовків періодичної преси Луганщини окресленого періоду, виявлення їх ідеологічної спрямованості, засобів увиразнен- ня й маніфестації підтексту, залежності від тематичної організації твору тощо привідкриває завісу над відображенням суспільно-полі- тичних факторів, які зумовили розвиток журналістики тоталітарної доби, адже преса цього періоду як одне з найважливіших явищ со- ціальної дії лишилась до кінця нереалізованою. З метою збережен- ня специфіки мовних особливостей журналістських творів східного регіону та тогочасного правопису уважаємо доцільним подавати на- зви в оригіналі.

Розвиток української періодики міжвоєнних десятиліть ХХ ст. відбувався під пильним ідеологічним керівництвом партійно-радян- ських органів влади. Згортання до мінімуму гласності злочинних дій уряду, чітка установка на партійно-радянські агітаційно-пропаган- дистські орієнтири – це лише частковий перелік векторів курсу біль- шовиків, що спрямовували діяльність журналістики. Задоволення потреб соціально-політичних „маніпуляцій” з боку державного правління, на думку Л. Павлюк, відбувається завдяки певним „сим- волам-знакам”, які виконують функції „ідеологічного контролю, вкорінюючи ідеологічні значення в усі без винятку види соціальної життєдіяльності [214, с. 48-49]”. Ідентифікація соціалістичної ідео- логії за допомогою системи символів і кодів найпродуктивніше вті- лилася в назвах друкованих періодичних видань, усталюючи певну „історичну космологію [214, с. 49]”, концептосферу, і тим самим ре- презентуючи сукупність ментальних особливостей суспільства на відповідному етапі історичного розвитку суспільства.

Аналіз назв газет Луганського краю більшовицько-радянської доби дозволяє виділити основні концепти – універсальні семантич- ні знаки, структурні елементи, за допомогою яких формується пара- дигма соціокультурних тенденцій тоталітарної доби. Найвиразніше в цьому відношенні проявляється концепт „праця”, про що свідчать

180

наступні назви газет: „Кадієвський пролетар”, „Донецький проле- тарий”, „Червоний колгоспник”, „Ленінська комуна”, „Лисичанський робітник”, „Молодий залізничник”, „Робітник радгоспу” тощо, адже концепт „трудова людина”, що виступає інтегруючим значенням до названих хрематонімів, відповідає найвищим ідеологічним критері- ям і цінностям диктатури пролетаріату.

Агресивність стилю тоталітарної мови, який акумулює в со- бі прагнення до перемоги на основі антагонізму й диктату, поро- дила тяжіння до мілітаристської тенденції. Підтвердженням цьо- го є репрезентація в газетних найменуваннях концепту „війна”: „Соціалістичний штурм”, „Соціалістичний наступ”, „На штурм”, „Красный боец”, „За ударную стройку”, „За рапорт перемог” тощо.

Конденсація догматичних символів спостерігається у ряді назв часописів. Низка опорних ідеологем-прикметників типу „більшо- вицький”, „соціалістичний”, „ленінський”, „червоний”, „сталін- ський”, „комсомольський”, „жовтневий” та їх синонімічних моди- фікацій спричиняли значний психологічний вплив на підсвідомість українських громадян, планомірно викристалізовуючи складники комуністичного світогляду.

У той же час редакції українських газет переповнювали твори позначені соціальною гостротою, які порушували канони уславлен- ня поліпшення соціалістичного будівництва, зволікаючи читачів до суспільних суперечностей. Породжені внутрішніми протиріччями та класовими непорозуміннями, журналістські тексти Луганщини (скарги, компромати, звинувачення, доноси, наклепи, гостра крити- ка й полеміка) – біль і гнів знівеченої комуністичним свавіллям укра- їнської душі, що лише зрідка „просочувався” крізь брами цензурно- го терору, а на поч. 30-х рр. об’єктивні журналістські погляди цілком спростовувалися критеріями тоталітаризму. Назви таких текстів та- кож увійшли до поля уваги нашого дослідження.

Динаміку розвитку журналістської думки комуністичної доби легко простежити на прикладі заголовкового комплексу газетних ма- теріалів, адже саме за допомогою медіаназв можна встановити логічні зв’язки з об’єктами тогочасної дійсності (особою, місцем, часом, по- дією тощо). У цьому полягає специфічність хрематоніма журналіст-

181

ського твору порівняно з твором художнім, де об’єктивна реальність пізнається безпосередньо через зміст твору й може не відобража- тися в його назві. Своєрідна „прив’язка” власної назви журналіст- ського тексту до конкретної реалії суспільного життя відбувається завдяки словам-актуалізаторам, котрі входять до складу заголовка, – уважає дослідник поетики газетного тексту В. Ільченко [108, с. 172]. Актуалізаторами хрематонімів луганської періодики висту- пають власні назви або їх апелятивні замінники: „Голод в Донбассе” („Красный пахарь”, 1921 р), „Країна вимагає хліба”, „П’яниця Черепаха зриває полоття” („Червоний колгоспник”, 1932 р.), „Город школ” („Луганская правда”, 1922 р.); цифри („Тільки 32% виконання квартального плану” („Більшовицький штурм”, 1932 р.), „Полоти ще 14735 га” („Степова комуна”, 1932 р), „1917” („Известия”, 1917 р.), „К 5-му Съезду Советов” („УКРОСТА”, 1920 р.) тощо; експресив- но забарвлені слова та вирази: „Очистимо колгоспи від куркуль- ського сміття” („Ленінський заклик”, 1933 р.), „Знищити куркуль- ське кубло” („Великий перелом”, 1931 р.), „Пан ледаря-недобитка Дерев’янки” („Степова комуна”, 1931 р.); події: „Міжнародний жі- ночий день 8 березня” („Більшовицький штурм”, 1932 р.), „Газета действует” („Кадіївський пролетар”, 1936 р.), „Внимание, конкурс!” („Червоний ударник”, 1935 р.); суспільні явища: „Опортунізмові по- класти край” („Степова комуна”, 1931 р.), „Свержение самодержа- вия”, „Первое боевое крещение” („Донецкий пролетарий”, 1917 р.); директивно-командні звороти: „Заставить кулаков выполнить за- дание по хлебу” („Коллективист”, 1931 р.), „Рішуче вдарити по п’яницях і зривниках молотьби”, „Припинити гулянки на вироб- ництві” („Більшовицький штурм”, 1932 р.), „Мы должны работать лучше”, „Довольно морить голодом лошадей” („Червоний ударник”, 1932 р.) тощо.

Отже, заголовок як невіддільний елемент газетного тексту несе інформацію про його змістову специфікацію. Водночас зустрічають- ся поодинокі приклади „закодованих” хрематонімів, значення яких пізнається тільки після прочитання тексту. Найбільше таких прикла- дів спостерігаємо в неопублікованих матеріалах старобільської ра- йонки „Червоний хлібороб” за 1926 р. („Друг за дружку”, „Про все

182

потроху”, „Розмова дорогою” тощо), адже в більшості випадків ці назви приховують гострий соціальний зміст тексту. Імовірно, що їх автори сподівалися відволікти увагу цензора від основного конфлік- ту твору неупередженою назвою. Для прикладу, розглянемо статтю „Розмова дорогою”, підписану псевдонімом Відвідувач. Мова йде про спілкування двох осіб, які, скоріше за все, жили в сусідніх на- селених пунктах Старобільського району, про найболючіші соціаль- ні проблеми селянства. Першою з них виявився продподаток: „Чи і в цьому році буде так з продподатком, як у минулому 1925/1926 р. – Як? – А ось як. <...> В минулому році, коли одержали продподатко- ві листи, в першу чергу почали виплачувати бідняки. Заможні ж дея- кі господарі усе якось переминалися, чогось піджидали. А далі стоп. Чуємо розпорядження: продкомпанія закінчена. Ухиливші дядьки ходять тоді та сміються з голоти [29, с. 39]”. Звісно, що твір, який оприлюднює соціальну нерівність на селі й до того ж може згубно вплинути на провадження податкової політики, не міг бути надруко- ваним.

Далі мова йде про 9-річного сина одного з героїв, який „походив до школи поки було тепло, а зараз, не маючи взуття та одежі, мусить сидіти на печі [29, с. 39]”. Така репліка також не могла б сподобатися редакторові, адже підривала авторитет радянської влади, яку не ціка- вив соціальний рівень населення на українській периферії.

Як бачимо, назва статті „Розмова дорогою” є емоційно нейтраль- ною й такою, що не виражає основної ідеї твору (доцільніше було б назвати текст „Про те, що наболіло” або „Проблеми на селі”), що, на нашу думку, зроблено автором навмисно, задля уникнення від цен- зурних перешкод. Однак його сподівання на те, що твір стане фактом соціальної дії і стане прикладом для наслідування, були марними.

Приклади подібних заголовків спостерігаємо й у інших опублі- кованих матеріалах луганської періодики. Це такі назви, як „Беріть приклад” („Червоний ударник”, 1923 р.), „Где они?” („Донецкий про- летарий”, 1917 р.), „Хорошо и плохо” („Голос комсомольца”, 1924 р) та ін. У таких заголовках рекламно-інтригуюча функція переважає над інформативною. Для того, щоб привернути увагу до твору га- зетярі часто використовували експресивні засоби зображення дій-

183

сності: антоніми, поєднання слів різних стилів, фразеологізми, без- особові речення, експресивно забарвлені (спонукальні, запитальні) конструкції тощо.

Зважаючи на покликання хрематоніма бути одним з основних репрезентантів змістової структури тексту, концентрованим вираз-

184

ником його теми та ідеї, у першу чергу проаналізуємо назви газетних матеріалів луганських мас-медіа з огляду на їх тематичний потенці- ал. Так, плюралізм громадської думки й палка критика тогочасних антирадянських реалій, дискусійність змісту в поєднанні з активною суспільною позицією авторів і наступальною пропагандою – осно- вні характеристики текстів політичної тематики. Заголовки таких творів відображали перш за все факти і явища історико-політично- го характеру: революційні події 1917 р. („Революционный фронт”, „Новые перспективы революции”, „Пролетарская революция и пра- во”, „Призраки анархии”, „Свобода нашого времени”, „Свержение самодержавия” – „Донецкий пролетарий” / „Луганская правда”, 1917-1920 рр.; „До керма більшовиків” – „Известия”, 1921 р. тощо), громадянську війну („Вести из фронта”, „Слава героям”, „Первое бо- евое крещение”, „Развал армии” – „Луганская правда”, 1920 р. тощо), економічну та продовольчу кризу 1920-х рр. („Все на борьбу с голо- дом”, „Плановое снабжение” – „Красный пахарь”, 1922 р.), й нової економічної політики („Неп еще не закончен” – „Луганская правда”, 1921 р.), діяльність комсомольських організацій („Лінія партії – лінія комсомолу” – „Великий перелом”, 1931 р.; „Комсомол Лисичанщини – лицем до інтернаціональної роботи” – „Більшовицький штурм”, 1932 р.; назва додатка до старобільської районної газети „Голос ком- сомольца”), колективізацію сільського господарства та упроваджен- ня колгоспно-радгоспної системи (назва рубрики „Ставаймо до бою за суцільну колективізацію”, „Степова комуна”, 1931 р.; „Про зби- ральну компінію 1932 р.” – „Червоний колгоспник”, 1932 р.; „Об организации труда в колхозах”, „Хлібозаготівля й збирання вро- жаю” – „Більшовицький штурм”, 1932 р.; „Ход налоговой компа- нии” – „Луганская правда”, 1929 р.), викриття куркульства як класу („Куркульство розперезалось” – „Більшовицький штурм”, 1932 р.; „Проти глитая – за колективізацію” – „Степова комуна”, 1931 р.; „Здесь засели кулаки” – „Червоний ударник”, 1933 р.) тощо.

Чимало заголовків журналістських текстів політичної тематики від- творювали назви партійно-законодавчих документів: „Закон о комите- тах бедных селян”, „Циркуляр министра внутренних дел”, „Инструкция о выборах на учебные должности в школах”, „Резолюция”, „Выписка

185

из протокола собрания Никольского Волостного Съезда Советов” – „Известия”, 1920 р.; „Про навчальні програми та режим у початковій та середній школі. Постанова ЦК ВКП(б) від 25 серпня 1932 року” – „Червоний ударник”, 1932 р. та багато ін.

Політично забарвленими є назви суспільної тематики, які ви- світлювали питання науки та освіти („Школьное строительство”, „Новый этап в народном просвещении” – „Красный пахарь”, 1923 р.), культури („Перші бойовики культурного фронту” – „За со- ціалістичну перебудову”, 1935 р.), літератури („На літературних по- лях” – „Степова комуна”, 1934 р.), релігії („Боротьба з релігією – бо- ротьба за соціалізм” – „Більшовицький штурм”, 1932 р.) тощо.

Іншу групу матеріалів політичної тематики утворюють дирек- тивні статті, заголовки яких містять аргументовані наукові форму- лювання в поєднанні з широким використанням політичної тер- мінології („К вопросу об устойчивом хозяйстве” , “Что сказало окрсовещание ЦК КП(б)У” – „Красный пахарь”, 1921 р.; „Дещо про роботу суспільних товариств”, „Старобільська райспоживча спілка” – „Колгоспна правда”, 1936 р. таін.), а також кореспонденції („Ми за Ленінську партію”, „Не хотять брати участі в будуванні влади”, „Бажають робити суспільно з комуністами”, „Наши достижения”, „Пойдем по пути Ленина” – „Червоний хлібороб”, 1926 р. тощо), до публікації котрих заохочувало партійне керівництво. Назви цих ма- теріалів відзначаються чіткою агітаційно-пропагандистською функ- цією, виражають схвалення комуністичної партії, закликають до від- даності комуністичним ідеалам.

Як відгук на наслідки господарської кризи та голоду поч. 1920-х рр. до редакцій газет Луганщини все частіше почали надходити стат- ті, присвячені відбудові й поліпшенню стану та прискоренню роз- витку сільського господарства. Матеріально-технічне забезпечення господарств північного степового району Луганщини, піклування про врожайність сільськогосподарських культур та якісні аграрні пе- ретворення на селі виявилися демагогічними обіцянками з боку пар- тократії, які призвели до масштабної дискредитації колгоспного ладу по завершенню першої п’ятирічки. Заголовки численних матеріалів найстаріших часописів луганського краю – високорозвиненого сіль-

186

ськогосподарського регіону – відображають нелегке хліборобське життя селян в умовах соціалістичного будівництва: „Про що треба знати селянинові. Землеустрій”, „Спор за урожай”, „Необходима по- дготовка к весеннему посеву”, „Кормові буряки”, „Новий побут на селі”, „Сівба почалася”, „Врожай радянської культури”, „Селяни, справляйте сільськогосподарський реманент”, „Сійте рядовими сі- валками” та ін. Колекція неопублікованих текстів старобільської районки „Червоний хлібороб” є оригінальною пам’яткою журна- лістики Луганського краю, що сприяє об’єктивному осмисленню ре- гіональної специфіки найменувань журналістських творів в умовах тоталітарного ладу.

Отже, семантика власних назв досліджуваних журналістських текстів Луганщини сформувалася двома ключовими темами – полі- тики й сільського господарства. Досить часто хрематоніми цих мате- ріалів „символізують стереотип звернення тодішньої партійної пре- си до нерозчленованої маси народу й розцінюються як соціологічні знаки сталінської тоталітарної доби [51, с. 623]”, проте значна їх час- тина характеризується гостротою суспільної думки, громадянською сміливістю їх авторів (робітників та селян) і є відвертим виразни- ком соціально-економічних та політичних протиріч у суспільстві. Заголовки таких текстів „мотивуються типологічною рисою журна- лістики цієї доби – зрослою роллю комунікативності, покликані роз- будити громадську свідомість українців [51, с. 623]”.

Користуючись здобутками сучасних теоретиків хрематоніма, спробуємо класифікувати назви журналістських текстів (як опу- блікованих, так і тих, що накопичувались у шухлядах цензорів) лу- ганських медіа з огляду на специфіку журналістського твору. Так, Г. Пранцева та Т. Сазонова виокремлюють заголовки-теми, заголо- вки-реми та „художні” заголовки [240, с. 32]. На основі образно-сти- лістичного підходу до поданої класифікації, В. Галич уводить пев- ні корективи й виділяє номінативні заголовки й заголови-образи [51, с. 609]. З урахуванням вище зазначеного, проаналізуємо хрематоні- ми досліджуваних нами луганських газетних текстів.

Заголовки-теми (текстоформуючі) називають: а)персонож („Експлуататор”, „Тарас Шевченко”, „Пастир-добрій”); б) місце дії („В

187

окрвиконкомі”, „Весняна робота на пасіці”); в) подію („Перевыборы”, „Перевыборы в Чабановке”, „Крысиное нападение”).

Домінують над текстоформуючими заголовки-реми, які вира- жають основну ідею, головну думку твору, що пояснюється тяжін- ням журналістського тексту до соціальної інформативності. Вони характеризують: а) особу („Сількор у боротьбі за економію” , „Врач от бешенства”, „Примерный коммунист”, „Ильич – вождь Красной Армии”); б) подію („До святкування 6 роковини Старобільської комсомолії”, „Змагання на краще сільське господарство”, „Про хід перевиборів КВД”, „Почали ходити пароплави”, „Шануємо свято Шевченка”); в) стан („О пассивности”, „Ревізійна комісія спить”, „Спор за урожай”, „Справа кепська”); г) поради й повчання („Разводите свиней и кур”, „Треба звернути увагу”, „Сійте рядови- ми сівалками”, „Більше уваги до випуску”, „Осмотріте свої садки”); д) висновки („Наши достижения”, „Що вирішив пленум спілки ро- бітників землі та лісу”).

„Зважаючи на перевагу називної ролі заголовка над художньою або ж повну редукованість у ньому образності [51, с. 609]”, доходи- мо до висновку про те, що номінативних назв у текстах „Червоного хлібороба” значно більше, ніж хрематонімів-образів, наприклад, „Українізація і комсомол”, „Комсомол та партія”, „Государственный кредит и деревня”, „Кормові буряки” тощо. Експресивні ж власні назви журналістських творів посилюють їх публіцистичний зміст. Вони включають заголовки-метафори („Червоні свадбини”, „Країна вимагає хліба”, „В лапах кулаков”, „Кулацкий притон”, „Дела идут”, „Борьба за знание”, зокрема, персоніфіковані назви „Картопля про- хає землі”, „Перед лицом великих работ” та ін.), заголовки-метоні- мії („Ревізійна комісія спить”, „На бой с голодом”, „Не тупцюватися на місці”, „Село ждет помощи города”, „Наша смена”, „Щит от ку- лака и спекулянта”), назви-евфемізми („Что ты спишь, мужичек?”), заголовки-символи („Полет Домового”, „Стекольщик и зубочист- ка”), назви-гіперболи („Класові вороги під машкарою колгоспни- ків”, „Город школ”) тощо.

За присутністю в назві твору синтаксичних засобів увиразнен- ня мовлення, виділяються назви-антитези („На бумаге так, а на де-

188

ле иначе”, „Не лікпункт, а вечерінка”, „Лучше или хуже?”, „Сіяти виїхали, а зерна нема”, „В странах золота и слез”), назви-інвер- сії („Куркульня хліб поховала у ямах”), назви-еліпсиси („Вывозим хлеб – ввозим машины”, „Из шкафов – в село”, „Крепи кооперацию – улучшай быт”, „Зрадників вибоців – геть з рад” – „Більшовицький штурм”, 1932 р.), назви риторичні-оклики („Если бы всегда так!”, „Держись, шахтер, – все будет!”), заголовки-риторичні питання („Чи фракція, чи Україна?”, „Кого выбирать в Советы?”).

За особливостями синтаксичної будови хрематоніми поділяються на: заголовки-слова („Раздали”, „Шефство”, „Експлуататор”, „Хрущі”, „Побажання”, „Трудфронт”), заголовки-словосполучення („Розмова дорогою”, „Позор бандитам”, „Наші недоліки”, „Охорона лісів”, „Земельна спекуляція”), заголовки-речення („На Півдні селяни уже за- сівають ярину”, „Яких заходів уживає уряд, щоби забезпечити збут ку- курудзи”, „Що вирішив пленум спілки робітників землі та лісу”).

Дослідник синтаксису власних назв А. Попов розмежовує хре- матоніми за основними функціональними ознаками на номінатив- ні, інформативні та рекламні [230, с. 96-99]. Тенденція журналістики 20-30-х рр. ХХ ст. до інформативності, описовості найбільш виразно виявилась у заголовках-реченнях газетно-публіцистичної спадщини луганських медіа, які становлять автономні синтаксичні конструк- ції, міні-тексти.

Ураховуючи призначення журналістського твору бути „флаг- маном та індикатором суспільних подій і виразником громади [4, с. 153]”, важливо наголосити на прагматичній спрямованості хрем- тонімів, адже „звернення до читача виражена в ньому значно яскра- віше, ніж у тексті самої статті [267, с. 159]”. Так, назви аналізованих журналістських творів містять модальне значення наказу („Більше уваги до випуску”, „Селяни, справляйте сільськогосподарський ре- манент”, „Сійте рядовими сівалками”), застереження („Справа кеп- ська”, „Хиби й хиби”, „Треба звернути увагу”, „Сильное самого- нокурение”, „Боротьба з пиятством”), звинувачення („Только на бумаге члены КНС”, „Очень плохая сплоченность”, „Ревізійна комі- сія спить”), безнадії („Забутий млин”, „Немає господаря”, „На бумаге так, а на деле иначе”), іронії („Примерный коммунист”, „Тихо й мир-

189

но на шахті ім. Мельнікова відпочивають керівники”, „Примерный председатель Спеваковского сельского КНС”, „Пастирь-добрій”), підтримки („Держись, шахтер, все будет!”) тощо.

З метою посилення виразності, емоційності впливу газетного тексту і разом із тим зосередження на ньому уваги реципієнта, луган- ські журналісти застосовували досить різноманітні способи: образні засоби увиразнення мовлення, фразеологічні звороти, прислів’я та приказки, гру слів, алюзії, ремінісценції, тощо. Наближеність жур- налістських текстів Луганського краю більшовицько-радянського періоду до простонародної мови зумовила вживання у складі хре- матоніма усталених мовних зворотів – фразеологізмів („Приятное с полезным”, „Много слов, а дела мало”, „Б’ємо на сполох”, „Шиворот на выворот”, „Допрацювались до ручки”, „Первое боевое крещение” та ін.). Фразеологічні звороти луганських ЗМІ є свідченням оригі- нальності творчого мислення народу. Вони „дають естетичну оцінку явищам суспільного й особистого життя людини”, часом створюють іронічний колорит, „ураховують національний характер і апелюють до генетичної пам’яті читача [158, с. 171]”.

Таким чином, історія преси Луганщини оживлена нами через аналіз хрематонімів – найвиразніших знаків журналістських текстів, конституентів змістової парадигми твору. Найвищу майстерність за- головкової творчості на Луганщині засвідчили редакційні колекти- ви старобільської районки „Красный пахарь” / „Червоний хлібороб” / „Степова комуна” поч. 20-х – сер. 30-х рр. (у тому числі автори неопублікованих матеріалів цієї газети); марківського та лисичан- ського часописів з однойменними назвами „Більшовицький штурм” поч. 30-х рр.; луганських газет „Известия” та „Донецкий пролета- рий” / „Луганская правда” поч. 20-х – сер. 30-х рр.; краснолуцької ра- йонки „Червоний ударник” поч.30-х тощо.

Ґрунтовне вивчення назв журналістських творів луганської пе- ріодики сприяє розкриттю парадигми соціокультурних традицій більшовицько-тоталітарної доби, які здійснювали значний мораль- но-психологічний вплив на свідомість української спільноти, укорі- нюючи ідеологічний світогляд комуністичної держави.

190

ВИСНОВКИ

Повсякчас найбільш вартісні історичні факти минулого ставали безцінними раритетами доби: передавалися з роду в рід, із покоління в покоління, возвеличуючись на тлі національних надбань своєї гене- рації. Так, унікальна газетно-публіцистична спадщина Луганщини, увібравши всі віхи східноукраїнської минувшини – змагання й пере- моги, злети й падіння, здобутки й прорахунки – становить неоцінен- ну скарбницю в системі загальнодержавної періодики ХХ ст.

Періодика Луганського краю 1903–1938 рр. являє собою склад- ну діалектичну єдність, котра, враховуючи прискорений перебіг сус- пільно-політичних ситуацій, органічно матеріалізувала національ- но-етнічну специфіку східноукраїнського регіону. Усебічний аналіз цієї преси дає право стверджувати, що умови її функціонування про- тягом досліджуваного часового проміжку не були однаковими. Із самого початку свого становлення преса Луганщини виборювала право на існування. Так, перші паростки інформаційної діяльності пов’язані зі становленням гірничої промисловості в краї, ознамену- вали визнання журналістської творчості Луганщини на вітчизня- ній арені. Імена прогресивних мислителів крайнього Сходу України (Густава Гесс де Кальве, Ореста Шумана, Євграфа Ковалевського, Іліодора Фелькнера, Анемподиста Носова) справедливо ввести в іс- торію української й світової журналістики як виразників духу відпо- відної епохи, а їх творчі здобутки - як неоціненну науково- й худож- ньо-публіцистичну спадщину свого народу.

Актуальна інформація як складова напрямків удосконалення й розвитку промисловості в Східному степовому регіоні нашої дер- жави утвердилась на шпальтах перших луганських періодичних ви- дань, які з’явились 1903 р. - „Листок об’явлений Славяносербского земства” та „Донецкий листок”. Із цього часу можливістю обміну й поширення оперативних відомостей скористалися державні та гро- мадські структури й окремі особи, які усвідомили інформаційні по- треби тогочасного суспільства, а також функціональність і резуль- тативність журналістсько-видавничої діяльності. Активізація цього процесу відбувається в політично сприятливий період буржуазно-

191

демокретичної революції (1905-1907 рр.). У цей час на Луганщині, крім існуючих, з’явилася низка нових друкованих органів, таких як „Донецкое слово”, „Донецкие новости”, „Донецкое эхо”, „Донецкая речь”, „Северный Донец”, „Донецкий колокол”, „Донецкая исти- на”, „Напрахім” тощо. За нашими підрахунками від зародження до 1917 р. на Луганщині більш чи менш активно функціонувало 20 пре- сових органів.

Оцінюючи пресу буржуазно-монархічного періоду слід наго- лосити на її досить розмаїтій типологічній диференціації (від гро- мадсько-політичних видань до галузевих), достатньому професіона- лізмі діяльності авторських колективів і видавців (найпомітнішим з останніх слід уважати видавничі осередки І Житомирського, І. Сладковського та Б. Шульгіна), широкій проблемно-тематичній палітрі, що дає право розцінювати її як важливий фактор громад- сько-політичного й духовно-культурного самоствердження східноу- країнської спільноти.

Революційний переворот 1917 р. зруйнував багатовіковий за- стій у системі національної періодики й вивів на масовий рівень но- ві типологічні різновиди – періодичні видання новостворених по- літичних партій і громадських осередків, військові газети, а також часописи нейтральної політичної орієнтації, котрі набули активно- го розвитку в добу національно-визвольних змагань (1917-1921 рр.). Преса Луганщини періоду державотворення – цілісна комунікацій- на система, могутній потенціал самоусвідомлення й самостверджен- ня у своїх читачів почуття національної гідності, що дає змогу комп- лексно розкрити соціально-політичні, економічні та культурні зміни в суспільному житті краю, формуючи цінну джерельну базу для іс- торії журналістської науки східного степового регіону України. Порівняно з попереднім етапом розвитку, нетривалий 5-річний дер- жавотворчий період характеризується значним піднесенням інфор- маційної діяльності. Комунікативні елементи преси цього періоду відповідали масово-інформаційним тенденціям більшовицької пері- одики і в результаті канонізувалися в єдиний потужний ідеологіч- но-пропагандистський механізм формування чіткої громадянської позиції на користь політики соціалізму – партійно-радянську пресу.

192

Особливості її функціонування полягали в ієрархічності, директив- ності, монологічності, стандартизованості, міфологічності й утопіч- ності стосовно бачення недалекого майбутнього.

Зниження показників розвитку луганської періодики спостері- гаємо в період нової економічної політики (1921-1928 рр.), що по- яснюється низкою чинників: по-перше, законодавчими (утверджен- ня в січні 1922 р. державної мережі газет означало уніфікацію преси за єдиним зразком, забезпечення повного партійного контролю за розвитком її структури); по-друге, регіональними (в перші десяти- річчя ХХ ст. територія сучасної Луганської області була розподіле- на між п’ятьма губерніями України й Росії, що не сприяло станов- ленню стійкої системи періодики); по-третє, соціально-історичними та економічними (громадянська війна й повоєнна інтервенція, тяж- ка економічна криза й голод призвели до різкого скорочення кількос- ті газет унаслідок браку паперу, нестачі друкарського устаткування, неналагодженості мережі розповсюдження видань, недосвідченості редакторських колективів тощо).

Багаторівнева „залізна завіса” цензурного терору призвела до нівелювання правдивого й об’єктивного журналістського слова, уна- слідок чого періодична преса стала ефективними знаряддям комуніс- тичного режиму. Однак у самих глибинах суспільного буття існувало протистояння існуючій політичній системі, переконливим доказом чого є дослідження неопублікованих здобутків старобільської ра- йонної газети „Червоний хлібороб” / „Степова комуна” сер. 20-х рр. ХХ ст. Соціально загострені журналістські тексти заперечували па- фос уславлення соціалістичного будівництва, засвідчуючи існуван- ня альтернативної ідейно-національної стихії. Вивчення рукописних архівів луганської преси сприяло активізації дослідження пробле- ми авторства газетно-публіцистичного твору: розкодуванню низ- ки псевдонімів сількорів, уведенню до наукового обігу імен, безпід- ставно вилучених з вітчизняної історіографії.

У період посилення тоталітаризму 1929-1938 рр. партійно-ра- дянська преса досягла апогею розвитку, репрезентуючи вульгарно- соціологічний принцип відображення подій народного життя, ко- трий стояв на засадах культівсько-жандармського репресивного

193

ладу. Це відбувалося завдяки посиленню науково-технічної, політи- ко-правової, суспільно-економічної, сільсько-господарської пропа- ганди на шпальтах новоствореної мережі районних часописів, котра прийшла на зміну поодиноким повітовим виданням згідно з новим адміністративно-територіальним поділом поч. 30-х рр. ХХ ст. Це був продуманий крок планомірного соціалістичного будівництва на Луганщині, котрий спрямовувався через новостворені інформацій- ні інститути. Така закономірність позначилася на загальній картині розвитку періодичної системи цього періоду. Багаточисельна район- на періодика (за нашими підрахунками в цей час виходило понад 50 газет) до 1933 р. поступово витіснила тимчасові видання відомчих організацій. У цей час в інформаційному просторі ствердилося пану- вання соціалістичного реалізму – творчого методу, що поступово на- бирав рис вульгарного соціологізму, відповідного ідеологічним на- становам тоталітарної держави.

Форми впливу на громадську свідомість виразно проглядають- ся в період кризи суспільної думки. Так, національна трагедія укра- їнського народу поч. 30-х рр. ХХ ст. стала головним фактом засе- кречуваності й демагогії. Тому в розкодуванні важливих історичних свідчень про свідоме масове винищення української спільноти в пе- ріод голодомору ефективними є такі прийоми дослідження тогочас- ної преси, як аналіз підтексту, розгляд недосконалих журналістських творів, у яких можна легко відстежити навіяну радянську ідеологію і тих, котрі обійшла увагою цензура. Дослідження газетно-публіцис- тичних текстів періоду посилення тоталітаризму дало змогу підтвер- дити історичну істину про наявність політики геноциду української нації, зміцнювало засади культівсько-жандармського репресивного ладу.

Починаючи з 1935 р. і до кінця періоду дослідження, спостері- гаємо планомірне зростання виробничої преси (до 60 газет). Це по- яснюється відродженням промислової галузі на Луганщині, що су- проводжувалося запровадженням багатотиражних (шахтарських, фабрично-заводських, будівельних, транспортних та ін.) видань як ефективного засобу організації й пропаганди соціалістичного типу виробництва.

194

Реформи кін. 10-х рр. ХХ ст. в економічній, політичній і соці- альній сферах суспільства спричинили глобальні зміни типологічної картини періодичних видань. На поч. 20-х рр. ХХ ст. в системі друко- ваних ЗМІ України сформувалася традиційна типологічна матриця, вертикальна структура якої підпорядковувала всі регіональні пресові органи республіки центральному комітету правлячої партії, а гори- зонтальна – врегульовувала їх тематичний діапазон. Систематизація луганської газетної періодики партійно-радянської доби дає змогу говорити про її стандартизацію за єдиним директивним планом, що забезпечував тотальний партійний контроль над розвитком структу- ри, передбачав згортання свободи думки й слова, перетворював жур- налістику на маріонетку комуністичної доктрини. Цими факторами пояснюється відсутність національно-патріотичної періодики, галу- зевої, релігійної, дитячої, жіночої тощо.

Ідеологізація, централізація, політизація журналістської твор- чості вплинули на розвиток жанрової структури друкованих ЗМІ Луганщини більшовицько-радянського періоду, яка набувала тен- денційного, стандартизованого, тотального характеру. У зв’язку з цим відбувається згортання специфічного аналітичного авторсько- го мислення, усічення комунікативної функції преси, що гальмувало розвиток діалогічних та репортажних форм відображення дійсності. Несприятливі соціокультурні умови, нівелювання духовно-естетич- них цінностей українського нації призвели до нечисленності худож- ньо-публіцистичних творів. Виняток становили поодинокі сатиричні жанри, які привнесли в шаблонне тоталітарне мовлення експресив- но-образне начало. Однак через відверте, часто несанкціоноване ви- сміювання морально-етичних фактів тогочасної дійсності вони були витіснені з газетних шпальт.

Дослідження проблемно-тематичної диференціації періодич- них видань Луганщини засвідчило їх значну заполітизованість, ко- тра глибоко закарбувалася в економічну, виробничу, культурну, на- уково-освітню, побутову й розважальну сфери суспільного життя. Здійснена проблемно-тематична класифікація дозволяє констатува- ти, що найбільш численною виявилася партійно-політична тематич- на група, яка охоплювала 50% від усієї кількості газетних матеріа-

195

лів преси. Окрему частину складають тексти виробничої тематики (45%). Матеріали загальноінформаційної тематики є найменш чи- сельними (5%), об’єднують рекреативні й рекламно-інформацій- ні тексти. Аналіз висвітлюваних проблем суспільно-політичної те- матики (соціальної ролі жінки, виховання молоді, освіти та науки) на шпальтах луганських ЗМІ сприяло вивченню історичного досві- ду газетярської справи краю, заповненню значних документальних прогалин у дослідженні її ґенези, становлення й функціонування в умовах ідеологічного пресингу.

Дослідження комунікативної стратегії періодики Луганщини то- талітарної доби здійснений на матеріалі когнітивних засобів мов- леннєвого впливу – метафор. Концептуальний зміст цих тропів за- свідчив широке використання художніх засобів експресивності, образності, оцінності, що увиразнює комунікативні стереотипи до- би. Звідси випливає висновок про велике значення метафор у реалі- зації соціальної конотації – моделюванні людської поведінки, здій- сненні прагматичних цілей і, як наслідок, маніпулюванні масовою інформацією.

Вивчення заголовкового комплексу як провідного виразника ідейно-тематичного потенціалу журналістського твору дало змо- гу оприлюднити парадигму соціокультурних тенденцій партій- но-радянських друкованих ЗМІ Луганщини, які сприяли вкорінен- ню ідеологічного світогляду в усі сфери тогочасного суспільного життя. Багатогранна класифікація медіаназв на основі аналізу слів- актуалізаторів у складі хрематоніма, з урахуванням специфічних особливостей журналістського твору та його структурно-функціо- нальних ознак, прагматичної спрямованості переконливо довели, що заголовковий комплекс луганської періодики становить собою непо- вторну систему універсальних семантичних знаків, виразних догма- тичних символів, за допомогою яких відбувалося налагодження пла- номірного процесу маніпулювання масовою свідомістю громадян. У низці хрематонімів спостерігається конденсація догматичних сим- волів. Опорні ідеологеми-прикметники на зразок „більшовицький”, „соціалістичний”, „ленінський”, „червоний”, „сталінський”, „комсо- мольський”, „жовтневий” та їхні синонімічні модифікації спричиня-

196

ли значний психологічний вплив на свідомість українських грома- дян, викристалізовуючи складники комуністичного світогляду.

Діяльність періодичних видань Луганщини 1903–1938 рр. тісно пов’язана з розвитком політичної думки, що, охоплюючи різнома- нітні прояви української дійсності, функціонувала в річищі ідеоло- гічних тенденцій суспільно-історичного й громадсько-політичного життя краю. Утворюючи досить складну систему його інформацій- ного забезпечення, преса була одним із провідних факторів духовно- культурного й географічного об’єднання розмежованої території Луганщини, мала непересічне значення для її історичного розвитку. Дослідження друкованих ЗМІ Луганського краю перших десятиліть ХХ ст. формують самобутню сторінку загальнонаціональної журна- лістики і є великою перспективою подальших наукових студій у га- лузі регіонального пресо- й журналістикознавства.

197

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. АБВ. Спор / АБВ // Луганская правда. ― 1925. ― 25 мая. ― с. 1.

2. Автобиография / Общественный материал о деятельности К. Е. Ворошилова в Луганске (февраль-октябрь 1917 г.). // ДАЛО. ― П―2. ― Оп. 9. ― Д. 212. ― с. 3―4.

3. Аз-буки. Женщина / Аз-буки // Красный пахарь. ― 1922. ― 7 октября. ― с. 4.

4. Акіншина І. М. Викриття сталінського режиму на сто- рінках преси Донбасу періоду німецько-фашистської окупації / І. М. Акіншина // Фольклор, література та мистецтво Сходу України в системі етнокультурних вимірів / [Збірник наукових праць]. — Вип. IV. — Луганськ, 2006. — с. 153—158.

5. Акопов А. И. Периодические издания. / Акопов А.И. — Ростов-на-Дону : ООО МП „Книга”, 1999. — 92 с.

6. Алексеенко П. Рождены революцией // Жизнь Луганска. — 2005. — 30 ноября. — с. 26-27.

7. Алтунян А. Г. Анализ политических текстов / Алтунян А. Г. — М. : Университетская книга ; Логос, 2006. — 384 с.

8. Аркадьев А. Реквизиция помещений взамен школе / А. Аркадьев // Голос крестьянина. — 1917. — 12 августа. — с. 4.

9. Бабенко. Боротьба за коня / Бабенко // Більшовицький штурм. — 1932. — 26 січня. — с.2.

10. Багалій Д. І. Історія Слобідської України / Д. І. Багалій— Харків : Дельта, 1993. — 256 с.

11. Бадзьо Ю. Право жити : Україна в складі СРСР, людина в системі тоталітарного соціалізму / Бадзьо Ю. — К. : Таксон, 1996. — 400 с.

12. Бахарев Н. Е. Структурно-функциональное развитие за- головка на материале заголовков из газет и журналов : автореф. дисс. на получение науч. степени канд. филол. наук : спец. 10.01.10 „Журналистика” / Н. Е. Бахарев — Алма-Ата, 1971. — 20 с.

13. Башкина В. Из истории луганской периодической печати // Ижица. — 2003 — 19 ноября. — С. 11.

198

  1. Безумие // Заря. — 1917. — 15 октября. — С. 1.

  2. Беляева Л. Н., Зиновьева М. К. Библиография периодичес-

ких изданий России, 1901—1916 / Под общей ред. В. М. Барашенкова, О. Д. Голубевой, Н. Я. Морачевского: в 4 т. — Репринтное издание 1958—1961 гг. — СПб. : Альфарет, 2012.

16. Білокобильський М. С. Вище хвилю боротьби за організа- ційно-господарське зміцнення колгоспів / М. С. Білокобильський // Більшовицький штурм. — 1932. — 3 січня. — С. 1.

17. Блисковский З. Д. Муки заголовка / Блисковский З. Д. — М. : Книга, 1981. — 111 с.

18. Богуславський О. В. Інформаційно-пресова діяльність Центральної Ради та українських урядів 1917-1920 рр. : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук : спец. 10.01.08 „Журналістика” / О. В. Богуславський. — К., 2002. — 17 с.

19. Большевистская партийная периодическая печать в пери- од подготовки и проведения великой Октябрьской социалистиче- ской революции (март―ноябрь 1917 г.) / [Библиогр. указ.] — М. : Госполитиздат, 1957. — 70 с.

20. Большевистская периодическая печать (декабрь 1900—ок- тябрь 1970)/ [Библиогр. указ.] — М. : Политиздат, 1964. — 256 с.

21. Бондаренко І. Лінгвостилістичні форми агресії в публіцис- тичному дискурсі періоду тоталітарної журналістики / І. Бондаренко // Українська журналістика : умови формування та перспективи роз- витку / [Зб. наук. праць]. — Черкаси : МОН України. Черкаський нац. ун-т ім. Б. Хмельницького, 2007. — с. 151―155.

22. Борьба с голодом // Луганська правда. — 1920. — 10 груд- ня. — с. 1.

23. Бочаров А. Основные принципы типологии современных советских журналов / А. Бочаров // Вестник Московского универ- ситета. — Сер. 10. — Журналистика. — 1973. ― No3. — с. 25—28.

24. Будников В.П. Большевистская печать и Великий Октябрь на Украине / Будников В.П. — Х. : Харьковское областное узд-во, 1974. — 176 с.

25. Букач В.М. Печать и национальная политика советского пра- вительства Украине в 1921-1925 гг. / Букач В.М. — Одесса, 2000. — 45 с.

199

26. Василик Л. Є. Номінативний та метафоричний концепти в публіцистичному тексті / Л. Є. Василик // Вісник ХНУ ім. В. Н. Каразіна. — Харків, 2007. — No 766. ― Сер. Філологія. — Вип. 51. — с. 249—252.

27. Великий Жовтень на Україні (березень 1917-1918 рр.). ― [Рек. покаж.] / [Уклад. Г. Г. Волошина, А. М. Касько, Т. В. Гриневич]. — К. : Політвидав, 1978. — 56 с.

28. Верстюк В. Ф. История Украинской ССР / Верстюк В. Ф. [Хронолог. справ.] — К. : Наукова думка, 1990. — 900 с.

29. Відвідувач. Розмова дорогою // Неопубликованные замет- ки, присланные в газету „Червоний хлібороб” / Відвідувач. — 1926. — січень — лютий. // ДАЛО. — Ф — Р-1185. Оп. 2. — с. 39.

30. Вико Дж. Основы новой науки об общей природе наций / Вико Дж. Вирішальне завдання — організувати бідноту до сівби // Більшовицький штурм. — 1932. — 15 березня. — с. 2.

31. Владимиров В. М. Історія української журналістики (1917 — 1997) / Владимиров В. М. — Луганськ : СУДУ, 1998. — 166 с.

32. Внимание забытому фронту // Луганская правда. — 1921. — 5 марта. — с. 1.

33. Воззвание // Красный пахарь. — 1922. — 9 сентября. — с. 2.

34. Воронкин И. Примерный пред Спеваковского сель КНС // Неопубликованные заметки, присланные в газету „Червоний хлібо- роб” / И. Воронкин. — 1926. — січень — лютий. // ДАЛО. — Ф — Р―1185. Оп. 2. — с. 99.

  1. Ворошиловградська правда. — 1947. — 14 червня. ― с. 1.

  2. Ворошилов К. Е. День краснознаменцев. / К. Е. Ворошилов

// Луганская правда. — 1925. — 17 апреля. — с. 3.

37. Ворошилов К. Е. За единство / К.Е. Ворошилов // Луганская правда. — 1921. — 9 мая. — с. 3.

38. Ворошилов К. Е. Наступать ли? / К. Е. Ворошилов // Донецький пролетарій. — 1917. ― No4. — с. 1.

39. Ворошилов К. Е. О власти / К. Е. Ворошилов // Донецкий пролетарий. — 1917. — 15 июля. — с. 9―10.

40. Ворошилов К. Е. Поход продолжается / К. Е. Ворошилов //

200

Копии статей К. Е. Ворошилова, помещенные в газету „Донецький пролетарій” в 1917 г. // ДАЛО. — П―2. — Оп. 1. — Д. 138. — с. 25. 41. Ворошилов К. Е. Советы рабочих, солдатских и крестьян- ских депутатов / К. Е. Ворошилов // Донецкий пролетарій. — 1917

— 2 липня. — С. 2.
42. Все есть у нас, а газет не видим // Луганская правда. —

1923. — 19 июня. — с. 3.
43. Все на борьбу с голодом // Красный пахарь. — 1921. — 15

декабря. — С. 1.
44. Все силы на борьбу с голодом // Всероссийская кочегарка.

— 1920. — 1 октября. — С. 1.
45. Высоцкая В. Так был ли голод? В. Высоцкая // Наша газе-

та. — 1993. — 14 серпня. — С. 6.
46. Габор В. Закарпатська україномовна преса 20―30-х ро-

ків ХХ століття у контексті національного відродження краю : авто- реф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук : спец. 10.01.08 „Журналістика” / В. Габор. — К., 1997. — 20 с.

47. Газети Радянської України. 1917-1920 рр. / [Бібліогр. по- кажчик / АН УРСР. Центр. наук. б-ка. Відділ газетних фондів]. — К., 1979. — 111 с.

48. Газети України 1930 — 1934 рр. у фондах бібліоте- ки ім. В. І. Вернадського. / [Каталог]. — Ч. 2. — К. : НБУ ім. В. І. Вернадського, 2004. — 984 с.

49. Газеты СССР 1917-1960 / [Библиогр. справочник]. — М. : Книга, 1980. — 492 с.

50. Галич В. М. Олесь Гончар — журналіст, публіцист, редак- тор : еволюція творчої майстерності / Галич В. М. : [Монографія]. — К. : Наук. думка, 2004. — 816с.

51. Галушко М. Українські часописи Станіслава (1879 — 1944 рр.) / Галушко М. / [Наук. ред-конС. М. М. Романюк]. — Львів, 2001. — 304 с. 52. Герман І. Експресивна тональність публіцистичного дис- курсу періоду тоталітарної журналістики (на матеріалах запорізь- кої преси 20—40-х років ХХ століття) / І. Герман // Наукові запис- ки інституту журналістики. — К., 2003. — Т. 12 (липень―вересень).

— с. 53―58.

201

53. Герман І. С. Запорізька преса 20-х — 40-х рр. ХХ ст. : жан- рово-стильові особливості : дис. ... канд. філол. наук. 10.01.08 / І. С. Герман. — К. 2003. — 210 с.

54. Гойденко В. Примерный коммунист / В. Гойденко / Неопубликованные заметки, присланные в газету „Червоний хлібо- роб”. — 1926. — січень — лютий. // ДАЛО. — Ф — Р―1185. Оп. 2. — с. 40.

  1. Голос крестянина. — 1917. — 19 июля. — с. 3.

  2. Горелик А. Ф, Намдаров Г. М. История родного края. Часть

ІІ (ХІХ — нач. ХХ ст.) / А. Ф. Горелик, Г. М. Намдаров. — Луганськ : Лугань, 1997. — 255 с.

57. Горелік О. Теорія жанрів періодичної преси : історіогра- фічний погляд / О. Горелик // Українська журналістика : історія фор- мування та перспективи розвитку / [Зб. наук. пр] / МОН України. Черкаський нац. Ун-т ім. Б. Хмельницького / [Відпов. ред. : с. М. Квіт, Т. Г. Бондаренко]. — Черкаси, 2007. — 528 с.

58. Городские и районные газеты Ворошиловградской области : [Справочник]. — Ворошиловград, 1980. — 31 с.

59. Граф Т. На помощь детям / Т. Граф // Луганская правда. — 1920. — 5 декабря. — с. 1.

60. Григораш Д. С. Журналістика у термінах і виразах. / Д. С. Григораш— Львів : Вища школа, 1974. — 294 с.

61. Грицюк Л. Ф. Образно-стилістичний підхід до класифі- кації заголовків / Л. Ф. Грицюк // Мовознавство. — 1992. — No2. — с. 51―56.

62. Губа П. Періодична преса як джерело дослідження україн- ського державотворчого процесу 1917 — 1920 рр. : дис. ... доктора філол. наук : 07.00.06 / П. Губа. ― К., 2006. ― 479 с.

63. Гуревич С. М. Газета : вчара, сегодня, завтра / Гуревич С. М. — М. : Аспект Пресс, 2004. — 288 с.

64. Гурин В. Жінка в країнах капіталу / В. Гурин // Ленінський заклик. — 1933. — 4 березня. — с. 3.

65. Гур’єва С.А. Типологія сучасної преси Східної України : автореф. ди. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук. : спец. 10.01.08. „Журналістика”/ С. А. Гур’єва. — К., 2006. — 13 с.

202

66. Гусаков В. Итоги ХХ века : 1917, 1918, 1920, 1921, 1926, 1927 года / В. Гусаков // Теленеделя. — 1998. — 2 июля. — с. 3.

67. Давидченко Т. С. Типоформуючі ознаки сучасних україн- ських журналів і газет для дітей / Т. С. Давиденко // Вісник ЛНПУ ім. Т. Шевченка [філологічні науки]. — Луганськ : Альма-матер. — No 3 (лютий). — с. 16―26.

68. Дамо кошти на навчання неписемних // Соціалістичний штурм. — 1931. — 13 жовтня. — с. 3.

69. Даниленко В. М. Сталінізм на Україні : 20—30-ті роки / Даниленко В. М., Касьянов Г. В., Кульчицький С. В. — К. : Либідь, 1991. — 340 с.

70. Дацишин Х. П. Метафора в українському політичному дискурсі (за матеріалами сучасної періодики). — дис. ... канд. фі- лол. наук: 10.01.08 / Х. П. Дацишин. — К., 2004. — 159 с.

71. ІХ Всесоюзний з’їзд профспілок. З виступу тов. Молотова // Червоний ударник. — 1932. — 26 квітня. — с. 1.

72. Дзюба И. П’ятдесят лет спустя : Украинская литература 30-х годов — глазами 80-х / И. Дзюба // Дружба народов. — 1989. — No4. — с. 214—123.

73. Дмитрієнко М. Ф. Більшовицька преса України 1917— 1918 рр. як історичне джерело / Дмитрієнко М. Ф. — К. : Наук. дум- ка, 1967. — 176 с.

74. Дмитрієнко М. Ф. „Донецкий пролетарий”/ М. Ф. Дмитрієнко // ДонбаС. — 1964. — No 4. — с. 103―105.

75. Довжук І. В. Історія України : імена, події, факти (ХХ ст.) / Довжук І. В. — Луганськ : СНУ ім. Даля. — 2002. — 232 с.

76. Добросклонская Т. Г. Язык средств массовой информации : учебное пособие / Добросклонская Т. Г. — М. : КДУ, 2008. — 116 с.

77. Доклад о состоянии редакции „Червоний хлібороб” за вре- мя с 1 ноября 1924 г. по 1 ноября 1925 г. // ДАЛО. — П. 4. — Оп. 1. — Д. 165. — с. 54.

78. Доклад секретаря РПК тов. Фурера // Червоний ударник. — 1932. — 18 червня. — с. 3.

  1. Донецкий пролетарий. — 1917. — 7 августа. — с. 2.

  2. До переобрань сільрад // Неопубликованные заметки, при-

203

сланные в газету „Червоний хлібороб”. — 1926. — січень—лютий // ДАЛО. — Ф — Р―1185. Оп. 2. — с. 36.

81. Дроздовська О. Р. Українська преса повітових міст Галичини 20―30 рр. ХХ ст. : особливості становлення та розвитку, система текстових публікацій : дис...канд. філол. наук. 10.01.08 / О. Р. Дроздовська. — К., 2002. — 228 с.

82. Дубовая А. С. Структурно-стилистические особенности заголовков французской газеты: автореф. дис. на получение научн. степени канд. филол. наук / А. С. Дубовая. — Л., 1966. — 23 с.

83. Дьяченко. Перевибори / Дьяченко // Неопубликованные за- метки, присланные в газету „Червоний хлібороб”. — 1926. — січень — лютий // ДАЛО. — Ф — Р―1185. Оп. 2. — с. 120.

84. Евреи в Луганске [Електронний ресурс]: // Режим досту- пу :

http://shusek-yakirposad.blogspot.com/2008_06_01_archive.html

  1. Еще одна // Красный пахарь. —. 1921. — 3 декабря. — с. 1.

  2. Еще усерднее // Красный пахарь. — 1921. — 20 декабря.

— с. 1.
87. Женский вопрос в нашем округе // Красный пахарь. —

1923. — 16 декабря. — с. 3.
88. Живи, районочко! — Старобільськ : ВАТ “Старобільська

міська друкарня”. — 2003. — 108 с.
89. Животко А. П. Історія української преси / Животко А. /

[Упор. М. С. Тимошик]. — К. : Наша культура і наука, 1999. — 368 с. 90. Журналістика (періодика) і видавнича справа Луганщини: минуле і сучасне: довідник / гол. ред. та авт. передм. В. М. Галич, упор.-ред. О. Л. Кравченко. — Луганськ : Вид-во ДЗ „ЛНУ імені

Тараса Шевченка”, 2012. — 183 с.

  1. Забой. — 1924. — No 4. — с. 32.

  2. Заверталюк Н. І. Письменницька публіцистика в Україні

20-х-70-х рр. ХХ ст. Проблеми. Жанри. Майстерність. : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук : 10.01.02 „Українська література” / Н.І. Заверталюк. — К., 1992. — 18 с.

93. Заготовка хлеба // Красный пахарь. — 1923. — 7 июля. — с. 1.

204

94. Задачи комсомола в вузах. // Луганская правда. — 1926. — 31 января. — с. 6.

95. За знищення коней до розстрілу // Степова комуна. — 1933. — 3 січня. — с. 2.

96. Закон України „Про Голодомор 1932 — 1933 років в Україні” : Закон України від 28 листопада 2006 р. No 376―V // Офіційний вісник України. — 2006. — No48. — с. 41.

97. Закон України „Про Голодомор 1932 — 1933 років в Україні” : Закон України від 28 листопада 2006 р. No 376―V // Відомості Верховної Ради України. — 2006. — No50. — с. 504.

98. Закон України „Про Голодомор 1932 — 1933 років в Україні” // Радянське слово. — 2007. — 17 січня. — с. 3.

99. Замковой В. „Донбасс” поднялся из „Забоя” / В. Замковой // ДонбасС. — 1993. ― No8. — с. 23―30.

100. Засуха требует // Красный пахарь. — 1922. — 1 февраля. — с. 1.

101. Здоровега В. Й. Пошуки істини, утвердження переконань : Деякі гносеологічні та психологічні проблеми публіцистики / В. Й. Здоровега— Львів : Вища школа, 1975. — 176 с.

102. Здоровега В. Й. Теорія і методика журналістської творчос- ті / В.Й. Здоровега— Львів : ПАІС, 2000. — 180 с.

103. ЗелінськаН.Поетикаприголомшеногослова/ЗелінськаН. Зразок класової боротьби в Титарівці // Степова комуна. — 1933. — 8 січня. — с. 2.

104. Зрячий-Рогозовський. Потрібно зжити / Зрячий- Рогозовський // Неопубликованные заметки, присланные в газету „Червоний хлібороб”. — 1926. — січень — лютий. // ДАЛО. — Ф — Р―1185. Оп. 2. — с. 106.

105. Іванов В. Ф. Проблема виділення одиниць при контент- аналізі / В. Ф. Іванов // Наук. зап. Ін-ту ж-ки. — Т. 13 (жовт.―груд.). — К., 2003. — с. 130―133.

106. Ільченко В. І. „Актуалізатори” в газетному заголовку / В. І. Ільченко // Наук. записки інституту журналістики. — К, 2002. — Т. 8 (лип.―вер.). — с. 172―175.

107. Из истории рабочей печати в России // Донецкий пролета- рий. — 1917. — 29 июня. — с. 2.

205

108. Історія Луганського краю / [В. С. Курило, І. Ю. Бровченко, А. О. Климов та ін.] ; за ред. В. С. Курила. ― Луганськ : Вид-во ДЗ „Луган. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка”, 2008. ― 400 с.

109. История мироовой журналистики / [Беспалова А. Г., Корнилов Е. А., Короченский А. П. и др.]. ― [3-е изд.] — М. : ИКЦ „МарТ”, Ростов н/Д : Издательский центр „МарТ”, 2003. — 432 с.

110. Калинин М. Голод в прошлом // М. Калинин. – Красный пахарь. — 1921. — 15 декабря. — С. 2-3.

111. Калініченко М. Селянське господарство України в до кол- госпний період (1921 — 1929). — Харків : Основа, 1991. — 129 с.

112. Калько В. Концептуальна метафора війни в сучасному українському політичному дискурсі / В. Калько // Українська журна- лістика : умови формування та перспективи розвитку : Зб. наук. пр. / МОН України. Черкаський нац. ун-т ім. Б. Хмельницького; [Відп. ред. : с.М. Квіт, Т.Г. Бондаренко]. — Черкаси, 2007. — с. 169 — 174.

113. Каменский И. Призраки анархии / И. Каменський // Донецкий пролетарий. — 1917. — 21 июня. — с. 1.

114. Карась М. Регіональна преса в демократичному суспіль- стві (На матеріалі періодики США) : автореф. дис. на здобуття нау- кового ступеня канд. філол. наук. : спец. 10.01.08. „Журналістика” / М. Карась. — К., 1999. — 17 с.

115. Карпенко В. О. Інформаційна політика та безпека / В. О. Карпенко : Підручник. — К. : „Нора-друк”, 2006. — 320 с.

116. КарпенкоВ.О.Основиредакторськоїмайстерності.Теорія, методика, практика / Карпенко В. О. — К. : Університет „ Україна”, 2007. — 431 с.

117. Квіт С. Масові комунікації / [Підручник] / Квіт с. ― К. : Вид. дім „Києво-могилянська академія”, 2008. ― 206 с.

118. Кінець куркульського гучномовця // Степова комуна. — 1931. — 3 січня. — с. 2.

119. Ким М. Н. Жанры современной журналистики / М. Н. Ким— СПб. : Изд-во Михайлова В. А., 2004. — 336 с.

120. КісТ.Є.Еволюціяхудожньоїметафори.Лінгвокультурний аспект : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук : спец. 10.02.01 „Українська мова”/ Т. Є. Кіс.― К., 2001. ― 19 с.

206

121. Клименко М. 1932―1933 — під знаком голоду / М. Клименко // Любимый город (МНТ). — 2002. — 16 октября. — с. 5.

122. Климанська Л. Соціально-комунікативні технології в по- літиці: Таємниці політичної „кухні” / Л. Климанська : Монографія. — Львів: Видавництво Національного університету „Львівська полі- техніка”, 2007. — 332 с.

123. К ликвидации безграмотности // Луганская правда. — 1921. — 2 июля. — с. 1.

124. Коваленко А. І. Журналістська самоцензура в Україні : ви- значення, причини / А. І. Коваленко // Українське журналістикознав- ство. — К, 2003. — Вип.4. — с. 24―26.

125. Коваленко А. Заголовок англійського журнального мі- кротексту-повідомлення : структура, семантика, прагматика : дис... канд. філол. наук : 10.02.04 „Германські мови” / А. Коваленко. — К., 2002. — 194 с.

126. Ковпак В. Українська спортивна періодика Галичини 20— 30-х років ХХ століття : історико-функціональний аспект і проблем- но-тематичні домінанти : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук. : спец. 10.01.08 „Журналістика” / В. Ковпак. — К., 2007. — 12 с.

127. Кого обирати до Ради? // Неопубликованные заметки, при- сланные в газету „Червоний хлібороб”. — 1926. — січень—лютий // ДАЛО. — Ф — Р―1185. ― Оп. 2. — с. 6.

128. Коднюпечати(тезисыдлядокладчиков)//Луганскаяправ- да — 1925. — 29 апреля. — с. 2―3.

129. Коли даєте гарячі сніданки, то давайте їх як слід // Кадієвський пролетарій. — 1931. — 13 лютого. — с. 4.

130. Колодіна. Налагодьмо роботу серед жінок / Колодіна // Соціалістичний штурм. — 1931. — 9 грудня. — с. 3.

131. Коляструк О. Мовотворчість газетної періодики УРСР за умов українізації (20-ті роки ХХ ст.) / О. Коляструк // Історія України. — 2000. — No 41. ― с. 4.

132. Коляструк О. А. Преса УСРР в контексті політики украї- нізації (20-30-х рр. ХХ ст.) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня

207

канд. філол. наук. : спец. 10.01.08 „Журналістика” / О. А. Коляструк. — К., 2003. — 22 с.

133. Коновець О. Ф. Українська науково-технічна періодика в умовах посилення тоталітаризму (30-ті роки ХХ століття) / О. Ф. Коновець // Наукові записки інституту журналістики. — Т. 2 (жов- тень―грудень). — К, 2002. — с. 78―83.

134. Котов А. Не обирайте такого голову, котрий і ночам не дає спокою / А. Котов // Неопубликованные заметки, присланные в газе- ту „Червоний хлібороб”. — 1926. — січень — лютий. // ДАЛО. — Ф — Р―1185. Оп. 2. — с. 139.

135. Копии писем К. Е. Ворошилова в ЦК РСДРП за 1917 г. // ДАЛО. — Ф―2. — Оп. 1. — Св. 6. — Д. 133.

136. Коробова Л. Заглавие как компонент текста (на материа- ле газетной публицистики ГДР) : дис ... канд. филол. наук : 10.02.04 / Л. Коробова. ― Алма-Ата, 1982. ― 207 с.

137. Корчагіна О. В. Преса Ворошиловградської облас- ті 1938-1956 рр.: історико-типологічні та структурно-функціо- нальні аспекти : Дис. ... канд. наук із соц. комунікацій: 27.00.04 / О. В. Корчагіна — Запоріжжя, 2011. — 239 с.

138. Костюк А. Парвус, Ленін, Троцький і Голодомор або Організація жовтневого перевороту 1917 року — передумова тоталі- тарного режиму, терору, голодомору 1921 — 1923 рр / А. Костюк. — К. : МАПУ, 2005. — 56 с.

139. Кость С. Нариси з історії західноукраїнської преси першої половини ХХ ст. / Кость С. — Львів : Б. В., 2002. — 217 с.

140. Кость С. Питання про періодизацію західноукраїнського процесу першої половини ХХ ст. / с. Кость // Збірник праць кафедри української преси. — Л., 2000. — Вип. 3. — с. 107―126.

141. Кочерга І. Свіччине весілля. Кочерга І. Свіччине весілля / [Драматична поема]. — [2-е вид.]. — К. ; Х. : Державне літературне видавництво, 1935. — 232 с.

142. Кошмары голода. // Луганская правда. — 1922. — 14 апре- ля. — с. 2.

143. Кравець Л. В. Семантико-граматична структура метафори (на матеріалі поетичних творів М. Зерова) : автореф. дис. ...канд. фі-

208

лол. наук : спец. 10.02.01, 10.01.01 / Л. В. Кравець. Кравченко О. Л. Видавнича справа Луганська: від зародження до кінця 20-х рр. ХХ ст. / Медіапростір Луганщини в науковому вимірі : зб. наук. ст. / за ред. В. М. Галич. — Луганськ : Вид-во ДЗ „ЛНУ імені Тараса Шевченка”, 2009. — 149 с.

144. Красный С. Из жизни председателя ЕРМК / С. Красный // Луганская правда. — 1923. — 18 октября. — с. 1.

145. Красный С. Химия / С. Красный // Луганская правда. — 1924. — 29 ноября. — с. 1.

146. Кройчик Л. Е. Система журналистских жанров // Основы творческой деятельности журналиста / Л. Е. Кройчик / [Ред.- сост. с.Г. Корконосенко]. — СПб. : Знание, СПбИВЭСЭП, 2000. — с. 125―168.

147. Крупський І. В. Преса як джерело дослідження націо- нально-визвольних змагань за Українську державу (Друга полови- на ХІХ — перша чверть ХХ ст.) : дис. доктора іст. наук : 07.00.05 / І. В. Крупський. ― К., 1996. ― 456 с.

148. Крысько В. Г. Секреты психологической войны (цели, за- дачи, методы, формы, опыт) / В. Г. Крысько— СПб : Питер, 2006. — 466 с.

149. К созыву 1-го Старобельского Съезда по просвещению // Красный пахарь. — 1923. — 4 марта. — с. 3.

150. Кудряченко А. І. Політична історія України ХХ ст. / А. І. Кудряченко — К. : МАУП. — 2006. — 696 с.

151. Кузнецов И. В. История отечественной журналистики. (1917 — 2000) / [Учебный комплект : учебное пособие; хрестома- тия] / И. В. Кузнецов— М. : Флинта : Наука, 2002. — 640 с.

152. Кузнецова О. Д. Основи масової комунікації / О. Д. Кузнєцова— Львів : ЛДУ ім. І. Франка, 1996. — 172 с.

153. Кулинич Е. А. Фразеологизмы как средство привлече- ния внимания к заголовкам современных печатних СМИ Украины / Е.А. Кулинич // Журналистика и медиаобразование-2008 / [Сб. трудов III Междунар. науч.-практ. конф. : в 2 т. ― Т. II ] / [под ред. проф. М .Ю. Казак, проф. У. Перси, проф. А. В. Полонского, доц. Е. А. Кожемякина]. — Белгород : БелГУ, 2008. — с. 170 — 173.

209

154. Кулишов А. О чем рассказывают музейные коллекции / А. Кулишов // Жзнь Луганска. — 2002. — 5 июня. — С. 5-6.

155. Кульчицький С. В. Історія України / С. В. Кульчицький, М. В. Коваль, Ю. Г. Лебедєв. — К. : Освіта, 1998. — 288 с.

156. Кульчицький С. В. Між двома війнами (1921-1941) / С. В. Кульчицький // Український історичний журнал. — 1991. — No 8. — с. 2―20.

157. Кульчицький С. В. УСРР в добу „воєнного комунізму” (1917-1920) : спроба побудови концептуальних засад реальної істо- рії / С. В. Кульчицький — К. : НАН України, 1994. — 141 с.

158. Куркулі Ткаченкови агітують проти збору засівматеріалу // Степова комуна. — 1933. — 3 лютого. — с. 2.

159. Кушнір. Дайте сніданки / Кушнір // Кадієвський пролета- рій. — 1931. — 13 лютого. — с. 4.

160. К школьным работникам // Красный пахарь. — 1923. — 4 марта. — с. 1.

161. Лазебник Ю. Публіцистика в літературі / Ю. Лазебник — К. : Рад. письменник, 1971. — 320 с.

162. Ларин Г. Маленький фейлетон / Г. Ларин // Голос крестья- нина. — 1917. — 12 августа. — с. 3.

163. Лермонтов М. Ю. Бородіно / М. Ю. Лермонтов ― М. : Малыш, 1967. ― 63 с.

164. Лесин В. М., Полунець О. С. Словник літературознавчих термінів / В. М. Лесин, О. С. Полунець. — К. — 1971. — 431 с.

165. Литвин В. М. Служити живому життю народу / В. М. Литвин— К. : Лі-Терра, 2004. — 448 с.

166. ЛитвинВ.М.Україна:добавійниіреволюцій(1914—1920) / Литвин В.М. — К. : Видавничий дім “Альтернатива”, 2003. — 448 с. 167. Литвин В. М. Україна : міжвоєнна доба (1921 — 1938) / Литвин В. М. — К. : Видавничий дім “Альтернатива”, 2003. — 512с. 168. Локатош И. Свобода нашего времени / И. Локатош //

Донецкий пролетарий. — 1917. — 7 сентября. — с. 1.
169. ЛокотошБ.Н.ОчеркиисторииЛуганська/Б.Н.Локотош— Луганськ : Редакционно-издательский отдел обласного отделения по

печати, 1993. — 140 с.

210

170. Луганская правда. — 1921. — 17 марта. — с. 2.
171. Луганская правда. — 1921. — 8 марта. — с. 1.
172. Луценко Н. А. Повелительные формы в газетных заголо-

вках / Н. А. Луценко // Русская речь. — 1985. — No5. — с. 80―82. 173. Магрицька І. Голодомор в Україні : Луганська область / [Документальні свідчення] / І. Магрицька // Київ. — 2003. — No6.

— с. 148―154.
174. МагрицькаІ.Жниваскорботи/І.Мангрицька//Самостійна

Україна. — 2002. — No 38.
175. МакароваА.„Военныйкоммунизм”вДонбассе//Нашага-

зета. — 2001. — 13 декабря. с. 8.
176. МатвеевД.И.Первоесловоавтора,обращенноекчитателю/

Д. И. Матвеев // Русский язык в школе. — 1996. — No2. — с. 224―241. 177. Матеріали з історії національної журналістики Східної України початку ХХ сторіччя / [Уклад. Н. М. Сидоренко]. — К. :

Дослідницький центр української преси, 2001. — 448 с.
178. Міжнародний жіночий день 8 Березня // Більшовицький

штурм. — 1932. — 7 березня. — с. 1.
179. Мінаєв П. Не хотять брати участі в будуванні влади. /

П. Мінаєв. — Там же. — с. 60.
180. Ми повинні працювати краще // Червоний ударник. —

1932. — 24 серпня. — с. 3.
181. МірошниченкоІ.О.Старобільщина:Історико-краєзнавчий

нарис / І. О. Мірошниченко— Луганськ : ВАТ : „ЛОД”, 2002. — 112 с. 182. Мірчук П. Українсько-московська війна (1917 — 1919) /

Мірчук П. — Торонто : Ліга визволення України, 1957. — 80 с.
183. Місило Є. Бібліографія української преси в Польщі (1918 — 1939) і Західно-Українській Народній Республіці (1918 — 1919) /

Є. Місило. — Едмонтон, 1991. — 252 с.
184. Мироненко О. М., Бенько О. П. Репресії на Україні за

доби Директорії і утворення радянської влади (1919 — 1920). / О. М. Мироненко, О. П. Бенько. — К. : Ін-т держави і права АН України ; Дніпродзержинськ, 1993. — 84 с.

185. Мирошниченко И. Вернулись не все / И. Мірошниченко // Луганская правда. — 1994. — 6 января. ― с. 2.

211

186. Мірошниченко І. Старобільщина / [Історико-краєзнавчий нарис] / І. Мірошниченко. — Луганськ : ВАТ : „ЛОД”, 1996. — 76 с . 187. Міщенко О. Той, тридцять третій... / О. Міщенко //

Книжковий світ. — 1990. — вересень. ― с. 2.
188. Мирошниченко И. Так было. Репрессии 30-х гг. на

Старобельщине. Очерки. Воспоминания. Документы. — Луганск : ВАТ : „ЛОД”. — 1998. — 128 с.

189. Мирошниченко И. Отлучение от земли отців / И. Мирошниченко // Возвращение имени и чести. — Луганськ : ВАТ : „ЛОД”, 1995. — с. 205―212 .

190. Михайлин І. Л. Журналістика як всесвіт / [Вибрані медіа- дослідження] / І. Л. Михайлин ― Х. : Прапор, 2008. ― 512 с.

191. МихайлинІ.Л.НарисісторіїжурналістикиХарківськоїгу- бернії. 1912 — 1917. / І. Л. Михайлин— Х. : Колорит, 2007. — 366 с. 192. Михайлин І. Л. Історія української журналістики. Період становлення : від журналістики в Україні до української журналісти-

ки / І. Л. Михайлин— Х. : ХІФТ, 2000. — 279 с.
193. Михайлин І. Л. Українська журналістика : обсяг поняття /

І. Л. Михайлин // Наук. зап. Ін-ту ж-ки. — Т. 19 (квіт.―черв.). — К, 2005. — с. 27—31.

194. Михайличенко В. Червона заметіль / В. Михайличенко // Бахмутський шлях. — 2002. — No 1―2. — с. 181―182.

195. МихненкоА.ІсторіяДонбасу(1861—1945)/А.Михненко — Донецк. : Юго-Восток, 1999. — 464 с.

196. Москаленко А. З. Основи журналістики / [Навч. посіб.] / А. З. Москаленко. — К. : Вид-во Київського ун-ту, 1994. — 342 с.

197. Мукомела О. Виховання історією / О. Мукомела // Збірник праць Науково-дослідного центру періодики. — Вип. 13. — Львів, 2005. — 636 с.

198. Наподземныхработах//Кадієвськийпролетар.—1931.— 10 квітня. — с. 3.

199. На помощь матери // Красный пахарь. — 1923. — 15 ию- ня. — с.4.

200. НеживийО.Голод1933-го:трагічнісвідчення/О.Неживий // Наша газета. — 2003. — 16 октября. — с. 11.

212

201. Неопубликованныезаметки,присланныевгазету“Червоний хлібороб”. — 1926 // ДАЛО. — Ф — Р―1185. — Оп. 2―4.

202. Нечиталюк М. Ф. Турботи істориків журналістики / М. Ф. Нечиталюк // Вісник Львівського ун-ту : Сер. журналістика. — 1990. — Вип. 16. — с. 68―70.

203. Нечиталюк М. Ф. Методологічні проблеми історико-жур- налістських досліджень / М. Ф. Нечиталюк // Українська періодика : Історія і сучасність / [Тези доп. і повідомл. Всеукр. наук.-теор. конф. 9―10 груд. 1993 р.] — Львів, 1993. ― 675 с.

204. Нирос. Маленький фельетон / Нирос // Донецкий пролета- рий. — 24 июня. — с. 3.

205. ОбщественныйматериалодеятельностиК.Е.Ворошилова в Луганске (февраль-октябрь 1917 г.). // ДАЛО. — П―2. — Оп. 9. — Д. 212. — с. 11.

206. ОвчаренкоВ.Недостаткикомсомольцев/В.Овчаренко.— // Неопубликованные заметки, присланные в газету „Червоний хлі- бороб”. — 1926. — січень — лютий // ДАЛО. — Ф — Р-1185. Оп. 2. — с. 41.

207. Одинцова Л. П. История Украины в начале ХХ столетия / Л. П. Одинцова. — Луганск — Харьков : Осирис, 1996. — 64 с.

208. О дне 8 Марта // Кадієвський пролетар. — 1931. — 12 лю- того. — с. 3―4.

209. Офіційний Інтернет-сайт Президента України В. Ющенка [Електронний ресурс]. ― Режим доступу до сайту :

http: //www.president.gov.ua

210. Павлюк І. З. Українські часописи Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя (1917 — 1939 рр.) / І. З. Павлюк/ [Анот. по- каж.] — Львів; Луцьк, 1997. — 180 с.

211. ПавлюкЛ.Символтаідентифікаціявполітичномудискур- сі мас-медіа / Л. Павлюк // Журналістика : Науковий збірник / [За ред. Н. М. Сидоренко]. — К. : Ін-т журналістики Київ. нац. ун-ту іме- ні Т. Шевченка, 2006. — 178 с.

212. ПархітькоО.В.Одеськаперіодичнапресаперіодувизволь- них змагань. дис. ... канд. філол. наук : 10.01.08 / О. В. Пархітько — Одеса, 2005. — 190 с.

213

213. ПервыежурналистыДонецкогокрая/[Сост.ТемникЮ.А.] ― Луганск : Шико, 2006. — 288 с.

214. Періодичні видання Катеринослава та Катеринославської губернії (1838 — 1917 рр.) / [Список] / [Уклад. Н. М. Сидоренко, О. І. Сидоренко, О. Д. Школьна]. — Львів — Київ : Вид-во НАН України, 1995. — 154 с.

215. ПеріодичнівиданняУРСР1918—1950./[Бібліографічний довідник : Журнали]. — Х. : Кн. палата, 1956. — 464 с.

216. Періодичні видання УРСР (1917 — 1960) / [Бібліогр. по- кажчик]. — Х. : Ред.-вид. Книжкова палата УРСР, 1965. — 575 с.

217. Підсумкивесняноїзасівноїкампанії//Засоціалістичнупе- ребудову. — 1932. — 15 липня. — с. 1.

218. Підсумки п’ятирічки за чотири роки в галузі сільського господарства // Степова комуна. — 1933. — 16 січня. — с.3.

219. Пиріг О. А. НЕП : більшовицька політика імпровізації / О. А. Пиріг / [Монографія]. — К. : Київський національний торгово- економічний університет, 2001. — 274 с.

220. Плановоеснабжение//Красныйпахарь.—.1922.—1фев- раля. ― с. 1.

221. Повыситьответственностьзасвиноводство//Коллективист. — 1931. — 10 августа. — с. 4.

222. Подчасов А. С. Дезориентирующие заголовки в совре- менных газетах / А. С. Подчасов // Русская речь. — 2000. — No3. — с. 52―56.

223. Погребенков В. Заголовковый комплекс в американсой во- енной газете : структура и функции. автореф. дисс. на получение на- учн. степени канд. филол. наук / В. Погребенков. — М., 1977. — 24 с.

224. Поздняков О. П. Українська військова преса як складо- ва інформаційного простору в реалізації ідеї державності (1917 — 1921) : дис. ... канд. філол. наук : 10.01.08 / О. П. Поздняков. — К., 2002. — 180 с.

225. Покажкін зриває боротьбу за якість // Більшовицький штурм. — 1932. — 10 травня. — с. 4.

226. Політичний словник / [За ред. Г. Г. Шевеля, В. М. Мазура]. — К. : Вид-во АН УРСР, 1971 р. — 562 с.

214

227. Попов А. С. Синтаксическая структура современных га- зетных заглавий и ее развитие/ А. С. Попов // Развитие синтакси- са современного русского языка. — М. : Наука, 1966. — с. 95—126.

228. Порохня А. Гуртом до іспиту / А. Порохня // Красный па- харь. — 1923. — 29 декабря. — с. 2.

229. Порохня А. Що дала Жовтнева революція селянству? / А. Порохня // Червоний хлібороб. — 1924. — 7 листопада. — с. 2.

230. ПосевнаякомпаниявДонбассе//Красныйпахарь.—1921. — 20 декабря. — с. 4.

231. Постовий.Жертвихалатності/Постовий//Більшовицький штурм. — 1932. — 8 жовтня. — с. 2.

232. Потебня А. А. Метафора / А. А. Потебня // Теоретическая поэтика. Потужна сила рідного слова / [Упор. Н. М. Сидоренко]. — Полтава : „Рік”, 2005. — 444 с.

233. ПотятиникБ.В.Медіа:ключідорозуміння./[Серіямедіа- критика] / Потятиник Б. В. Львів : ПАІС, 2004. — 312 с.

234. Почепцов Г. Психологические войны / Почепцов Г.— М. : Рефл-бук, К. : Ваклер, 2002. — 528 с.

235. Почепцов Г. П. Теория коммуникации / Г. П. Почепцов— М. : „Рефл-бук”, К. : „Ваклер”. — 2006. — 656 с.

236. Пранцева Г. В., Сазонова Т. М. “Выдумывание загла- вий — особый талант”. Роль заглавий в речевом произведении / [Г. В. Пранцева, Т.М. Сазонова] // Русская словесность в школах Украины. — 2000. — No1. — с. 31―33.

237. Президент України „Про вшанування жертв та постражда- лих від голодоморів в Україні” : Указ від 4 листопада 2005 р. No 1544 // Офіційний вісник України. — 2005. — No45. — с. 28―31.

238. ПресаУкраїни:газети.1917-1920рр/[Бібліогр.покажчик] / Г.Я. Рудий : НАН України. — К. : Хрещатик, 1997. — 97 с.

239. Преса Української РСР. 1918-1973. / [Науково-статистичний довідник]. — Х. : Ред.-вид. відділ Книжкової палати УРСР, 1974. — 212 с. 240. Преса Української РСР 1918-1985 / [Статистичний збір-

ник] / Кн. палата УРСР ім. І. Федорова. — К., 1986. — 175 с.
241. Преса Української РСР 1917 — 1966. / [Стат. довідник] /

[Відп. ред. В. М. Скачко]. — Х., 1967. — 146 с.

215

242. ПресаУРСР1918-1985:Статистичнийзбірник.—Х.:Кн.. палата ім. І. Федорова. — 175 с.

243. Прилюк Д. М. Теорія і практика журналістської творчості : Методологічні проблеми / Д. М. Прилюк / [Навч. посібник]. — К. : Вища школа, 1979. — 271 с.

244. Прилюк Д. М. Теорія і практика журналістської творчості : Проблеми майстерності / Д. М. Прилюк / [Навч. посібник]. — К. : Вища школа, 1983. — 280 с.

245. Принь В. Из истории Троицкого района (1923-1926) / В. Принь // Сельская новь. — 1998. — 13 июня. — с. 2.

246. Про завдання профспілок на даному етапі розвитку. Промова тов. Л. М. Кагановича на з’їзді профспілок 28 квітня 1932 року // Червоний ударник. — 1932. — 26 квітня. — с. 5―6.

247. Про навчальні програми у початковій школі // Червоний ударник. — 1932. — 1 вересня. — с. 1―2.

248. Прохають комуністів // Неопубликованные заметки, при- сланные в газету „Червоний хлібороб”. — 1926. — січень — лютий // ДАЛО. — Ф — Р―1185. Оп. 2. — с. 48.

249. ПрохоровЕ.П.Исследуяжурналистику/Е.П.Прохоров— М. : РИП-Холдинг, 2006. — 202 с.

250. П’ятирічнийпланколективізаціїсільськогогосподарства// Червоний хлібороб. — 1927. — 23 квітня. — с. 1.

251. Радченко С. С. Издательская деятельность партийных ко- митетов КП (б) Украины в 1918 — 1925 гг. / С. С. Радченко — К. : Вища школа, 1989. — 337 с.

252. Радянський Союз справді бореться за мир. Промова т. Літвінова на засіданні генеральної комісії „роззброєння” // Червоний ударник. — 1932. — 26 червня. — C. 2.

253. Різун В. В., Скотникова Т. В. Методи наукових досліджень у журналістикознавства [Навчальний посібник] / В. В. Різун, Т. В. Скотникова. — К. : Преса України, 2008. — 144 с.

254. Різун В. В. Теорія масової комунікації : [Підруч. для студ. галузі 0303 „журналістика та інформація”] / В. В. Різун / [Підручник]. — К. : Видавничий центр „Просвіта”, 2008. — 260 с.

216

255. РоманюкМ.М.УкраїнськічасописиКоломиї(1865—1994 рр.) / М. М. Романюк, М. В. Галушко / [Істор. бібліограф. дослідж]. — Львів, 1996. — 233 с.

256. Романюк М. М. Українська історико-журналістська нау- ка на порозі ХХІ століття / М. М. Романюк // Українська періоди- ка : історія і сучасність / [Доп. та повід. шостої Всеукр. наук.-теорет. конф. 11-13 трав. 2000 р] / [За ред. М. М. Романюка]. — Львів, 2000. — с. 9―41.

257. Романюк М. М. Здобутки й прорахунки дослідників укра- їнської преси : погляд у ХХІ ст. [Електронний ресурс]. ― Режим до- ступу :

// http : / www.Inu.edu.ua/faculty/jur/Internet/PART-1_8.htm.

258. Росте надійна сила. // Червоний хлібороб. — 1929. — 23 квітня. — с. 1.

259. Рубан В. А. Становлення української радянської преси (1921 — 1925) / В. А. Рубан— К. : Вид-во Київ. ун-ту, 1965. — 196 с. 260. Рудий Г. Я. Преса української держави 1918 року : питан- ня освіти, науки, культури / Г. Я. Рудий— К. : Вид-во НАН України,

1996. — 178 с.
261. Рудий Г. Я. Періодика України як об’єкт джерелознавчого

дослідження української культури (1917 — 1920) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня докт. істор. наук : 07.00.06. / Г. Я. Рудий. — К., 2004. — 34 с.

262. Руднев М. Как изыскать средства на школу / М. Руднев // Красный пахарь. — 1923. — 29 декабря. — с. 3.

263. Рудницкая И. А. Прагматическая направленность газетно- го заголовка / И. А. Рудницкая // Сб.науч. тр. Моск. гоС. пед. ин-та иностр. яз. им. М. Тореза. — Вып. 177. — М, 1981. — с. 157―179.

264. Сафонов А. О. Актуализация газетного текста (К пробле- ме газетных заголовков) : автореф. дис. на получение научн. степе- ни канд. филол. наук : спец.: 10.01.10 : / А. О. Сафонов. — М., 1974. — 19 с.

265. Сводныйкаталогпериодическихипродолжающихсяизда- ний Русского зарубежья в библиотеках Москвы (1917 — 1996). —М. : РОССПЭН, 1999. — 464 с.

217

266. С голодного фронта // Красный пахарь. — 1922. — 1 фев- раля. — с. 1.

267. СегедаС.Формуваннятипувійськовоговиданнявпроцесі українського державотворення 1917 — 1920 рр. (за матеріалами ча- сопису „Стрілець”) : автореф. дис. на присвоєння наук. ступеня канд. філол. наук. : спец. : 10.01.08 : „Журналистика” / С. Сегеда. — К., 1999. — 19 с.

268. Серажим К. Дискурс як соціолінгвальне явище : методо- логія, архітектоніка, варіативність / К. Серажим [Монографія] / [За ред. В. Різуна]. — К. : Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка, 2002. — 392 с.

269. Серажим К. С. Структура публіцистичного тексту : за- гальні підходи до текстологічного аналізу [Електронний ресурс] / К. С. Серажим. ―. Режим доступу :

http : //journlib. univ. Kiev. ua / nz / nz 1 / 18. htm.

270. СербенськаО.А.Мовагазетиімовотворчістьжурналістав аспекті соціально-культурного розвитку суспільства : дис... д-ра фі- лол. наук : 10.02.01 / О. А. Сербенська. — Л., 1991. — 419 с.

271. Сергученко Т. Международный день работниц // Красный пахарь. — 1923. — 4 марта. — с. 4.

272. Середа К. М. Вони були першими / К. М. Середа // Вісник Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка. — 2007. — No 2 (119). — с. 200—203.

273. Середа К. М. Зображення голодомору 30-х років ХХ сто- ліття на сторінках старобільської районної газети „Червоний хлібо- роб” / „Степова комуна” / К. М. Середа // Вісник Харківського на- ціонального університету імені В. Н. Каразіна. — 2007. — No 766. — с. 84—88.

274. Середа К. М. Періодика Луганщини про економічну кри- зу в Україні початку 20-х років ХХ століття / К. М. Середа // Вісник Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка. — 2008. — No 3 (142). — с. 173—180.

275. Середа К. Періодика Луганщини 1917 — 1938 років: про- блема типології / К. Середа / Українська періодика: історія і сучас- ність: Доп. та повідомл. Всеукр. наук.-теорет. конф. — Львів, 2008. — с. 195—201.

218

276. Середа К. М. Преса Луганщини 1917 — 1924 років / К.М. Середа / Фольклор, література та мистецтво Сходу України в систе- мі етнокультурних вимірів: Збірник наукових праць. — Вип. ІV. — Луганськ, 2006. — с. 186—192.

277. Сількор No 2. Хліб скиртувати лише сухий / Сількор No 2 // Більшовицький штурм. — 1932. — 17 серпня. — с. 3.

278. 700 000. // Червоний хлібороб. — 1924. — 7 листопада. — с. 2.

279. Сибіряк. О работе среди девушек / Сибіряк // Красный па- харь. — 1924. — 6 декабря. — с. 1.

280. СидоренкоО.О.ДитячівиданняХарковатаОдесипочатку ХХ століття / О. О. Cидоренко // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія філологія. — Харків, 2007. — Вип. 51. — No 766 — с. 58—62.

281. Скічинська. Мировой праздник женщин-работниц / Скічинська // Красный пахарь. — 1923. — 4 марта. — с. 4.

282. Скрипник М. Нарис історії пролетарської революції на Вкраїні / М. Скрипник // Червоний шлях. — 1923. — No1. — с. 90— 105.

283. Скуленко М. И. Журналистика и пропаганда / М. И. Скуленко ― К.: Вища школа, 1987. ― 160 с.

284. Скуленко М. Інтерпретація у журналістиці та пропаганді / Скуленка М. І // Журналіст України. — 2009. — No 6. — с. 28—31

285. Скуленко М. История политической пропаганды / М. Скуленко. ― К. : Лыбидь, 1990. ― 164 с.

286. Скуленко М. И. Убеждающее возжействие публицистики : Основы теории / М. И. Скуленко ― К. : Вища школа, 1986. ― 175 с. 287. Словник української мови / [За ред. І. К. Білодіда]. — К. :

Наук. думка, 1980. — 699 с.
288. СмиринС.Периодическаяпечатьв1917году:кметодоло-

гии изучения / С. Смирин // Октябрьская революция : Народ ее тво- рец или заложник. — М., 1992. — с. 405―417.

289. Сніцарчук Л. В. Українська гумористично-сатирична пре- са Галичини 20—30-х років ХХ століття : історико-функціональ- ний аспект та інтеграційні особливості : автореф. дис. на здобуття

219

наук. ступеня канд. філол. наук. : спец. : 10.01.08 „Журналістика” / Л. В. Сніцарчук. — К., 2001. — 14 с.

290. Советская цензура в епоху тоталитарного террора 1929 — 1953. — СПб., 2000. — 285 с.

291. Солганик Г. Я. О новых аспектах изучения языка СМИ / Г. Я. Солганик // Вестн. Моск. ун-та. Сер. 10. Журналистика. — 2000. — No 3. — с. 31―39.

292. Соціалістичній промисловості дати хліб у строк. Країна вимагає хліба // Червоний колгоспник. — 1932. — 22 жовтня. — с. 1.

293. Среди женщин // Красный пахарь. — 1923. — 12 августа. — с. 3.

294. Старовойтов Н. Голодомор в Украине и на Луганщине : О чем рассказівали архивные документы / Н. Старовойтов // Луганская правда. — 2002. — 23 ноября. — с. 1―2.

295. Старченко С. Л. Путешествие во времени и пространстве, или такими мы были в начале века / С. Л. Старченко // Народная три- буна. — 1994. — 13 августа. — с. 2.

296. Стем И. С. Экспрессивный газетный заголовок и его взаи- модействие с текстом (на материале советских центральных газет и английской коммунистической газеты “Морнинг стар”) : дис ... канд. филол. наук : 10.01.10 / И. С. Стем Стецула І. В. Політичний дис- курс засобів масової комунікації : трансформація прагмалінгвістич- них параметрів функціонування (на матеріалі української преси) : дис... канд. філол. наук : 10.01.08 / І. В. Стенула. — Львів, 1994.— 167 с.

297. Сторінкиісторії,якихневикреслитизпам’яті//Радянське слово. — 2006. ― 25 листопада. — с. 1, 4.

298. Такпрацюватинеможна//Більшовицькийштурм.—1932. — 1 жовтня. — с. 1.

299. Тараненко О. О. Відображення суспільного сприйняття світу в семантиці мови / О. О. Тараненко // Мова і культура. ― К., Наук. думка, 1986. ― с. 91―137.

300. Темы, которые ждут робселькоров // Луганская правда. — 1926. — 31 января. — с. 1.

220

301. Теорія і практика радянської журналістики : Основи май- стерності : Проблеми жанрів / [За ред. В. Й. Здоровеги]. — Львів : Вид-во Львів. ун-ту, 1989. — 323 с.

302. Тернопільський Ю. Л. Українська преса з перспекти- ви 150-ліття / Ю. Л. Тернопільський. — Джерсі-Ситі : Вид-во М. П. Коць, 1974. — 176 с.

303. Тертичный А. А. Жанры периодической печати. / А. А. Тертичный. ― М. : Аспект-Пресс, 2002. ― 320 с.

304. Титаренко Д. М. Преса Східної України періоду німецько- фашистської окупації як історичне джерело (1941 — 1943) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук. : спец. : 10.01.08. „Журналістика” / Д. М. Титаренко. — Дніпропетровськ, 2002. — 19 с.

305. ТкаченкоО.Люди,недопустіть!/О.Ткаченко//Підпрапо- ром Леніна. — 1990. ― 15 листопада. — с. 3.

306. Токар. Куркулі агітують проти збору засівматеріалу / [Токар, Вересняк, Зарубка] // Степова комуна. — 1933. — 3 люто- го. — с. 2.

307. Толомасова О. С. Структурно-функциональные осо- бенности английских газетных заголовков в сопоставлении с га- зетным информационным текстом : дис. ... канд. филол. наук : 10.02.04 / О. С. Толомасова Туберкулез // Донбасс. — 1924. — No 4. — с. 11.

308. Ужасы голода // Красный пахарь. — 1924. — с. 2.

309. Уже всі строки хлібозаготівлі минули // Червоний колго- спник. — 1932. — 25 листопада. — с. 1.

310. У жовтні перекрити вересневий недобір // Більшовицький штурм. — 1932. — 8 жовтня. — с. 3.

311. Ульченко. Є перемога / Ульченко // Більшовицький штурм. — 1932. — 8 жовтня. — с. 1.

312. Ульянова К. М. Генезис та концептуальні засади розвитку преси Луганщини кін. 10-х — поч. 20-х рр. ХХ ст. / К. М. Ульянова // Медіа простір Луганщини в науковому вимірі: зб. наук. ст./ За ред. В. М. Галич — Луганськ: Вид-во ДЗ «ЛНУ імені Тараса Шевченка», 2009. — 149 с. 113—137.

221

313. Ульянова К. М. Преса Луганщини 1917—1938 рр.: станов- лення та основні тенденції розвитку : Дис. ... канд. наук із соц. кому- нікацій: 27.00.04 / К. М. Ульянова — Запоріжжя, 2009. — 239 с.

314. Ульянова К. М. Проблематика периодических изда- ний Восточной Украины 20—30-х годов ХХ века / Е. Ульянова / Журналістыка-2008: стан, праблемы і перспектывы: матэрыялы 10- й Міжнароднай наукова-практычнай канферэнцыі. — Вып. 10. — Мінск: БДУ, 2008. — с. 96—97.

315. УспехиналоговойкомпаниинаУкраине//Красныйпахарь. — 1921. — 20 декабря. — с. 1.

316. Ученова В. В. Современные тенденции развития жур- налистских жанров / В. В. Ученова // Вестн. Моск. ун-та. Сер. ХІ. Журналистика. — 1976. — No 4. — с. 17―27.

317. Федоренко О. Д. Контент-аналіз як метод дослідження впливу демінутивних формантів на емоційно-оцінне забарвлення га- зетних текстів (на матеріалі молодіжної преси) / О. Д. Федоренко // Наук. зап. Ін-ту ж-ки. — Т. 13 (жовт.―груд.). — К., 2003. — с. 90―96.

318. Федоришин П. С. Українська журналістика періоду наці- онально-визвольних змагань 1917—1920 : автореф. дис. на здобут- тя наук. ступеня канд. філол. наук : спец. : 10.01.08 „Журналістика” / П. С. Федоришин. — 1996. — 18 с.

319. Федорова Л. М. Особливості експресивності метафорич- них висловів сучасної газетно-журнальної періодики (на матеріа- лі іменникових метафор) / Л. М. Федорова // Вісник ЛНПУ ім. Т. Шевченка. — 2007. — No 15 (серпень). — с. 136―143.

320. Філатенко І. О. Сучасна політична метафора в російсько- мовній газетній комунікації України : когнітивно-прагматичний опис : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук : спец. : 10.02.02 „Російська мова”/ І. О. Філатенко. ― К, 2003. ― 20 с.

321. ФранкоІ.Я.Зібраннятворів:[у50-титомах]/І.Я.Франко. — Т. 28. — К., 1980, 387 с.

322. Хазанович А. А. Ими гордится Луганщина [Очерки] / А. А. Хазанович— Луганськ : Світлиця, 2003. — 123 с.

323. Хітрова Т. В. Типологічні особливості періодичної пре- си Запорізького краю (1904 — 1920 рр) : автореф. дис. на здобут-

222

тя наук. ступеня канд. філол. наук : спец. : 10.01.08 „Журналістика” / Т. В. Хітрова. ― К., 2007. ― 20 с.

324. Хрестини // Красный пахапрь. — 1923. — 26 августа. — с. 3.

325. Хрипунов.Птицювполенабезкоштовнийкорм/Хрипунов // За соціалістичну перебудову. — 1932. — 20 липня. — с. 1.

326. Цуприкова О. История луганской печати [Електронний ре- сурс]: // Український соціум . ― Режим доступу :

http://lugansk.comments.ua/info/pechat.html

327. Чадюк О. М. Пропаганда ідей та сучасне українське полі- тичне міфотворення [Електронний ресурс]: // Український соціум . ― Режим доступу до книги :

http : www.niss.gov.ua/book/krysachenko/index.htm.

328. Чадюк О. М. Метафора у сфері сучасної української полі- тичної комунікації : автораф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. фі- лол. наук : 10.02.01 „Українська мова” / О. М. Чадюк — К., 2005. — 22 с.

329. Чекмишев О. В. Сучасні методи політологій як приклад для журналістикознавчих досліджень / О. В. Чекмишев // Наук. зап. Ін-ту ж-ки. — Т. 19 (квіт.―черв.). — К., 2005. — с. 12―17.

330. Чепурнов Ю. Забытая война : [в 2 т.] / Ю. Чепурнов
Ч. 1. // Жизнь Луганска. — 2001. — 17 мая. — с. 12.
Ч. 2 // Жизнь Луганска. — 24 мая. — с. 12.
331. Червона армія на боротьбу з розрухою! // Луганская прав-

да. — 1921. — 9 марта. — с. 1.
332. Червоний ударник. — 1932. — 21 квітня. — с. 1.
333. Черв’яков А. Посягательство на свободу печати /

А. Червяков // Донецький пролетарій. — 1917. — 20 июня. — с. 35. 334. Черепахов М. С. О приметах газетных жанров / М. С. Черепахов // Вестн. Моск. ун-та. ― Сер. 5 [История, филоло-

гия]. — 1959. — No 1. — с. 57―70.
335. Черепахов М. С. О тенденциях развития жанров со-

ветской публицистики / М. С. Черепахов // Вестн. Москов. ун- та, Сер. 7, Филология, журналистика Шаповал. — 1964. — No 1. — с. 23―36.

223

336. Чернышова Т. В. Тексты СМИ в ментально-языковом про- странстве современной России / [Изд. 2-е, перераб] / Т. В. Чернышова. — М. : Издательство ЛКИ, 2007. — 296 с.

337. ЧорнухаО.Ахлібвкоморахбув.../О.Чорнуха//Перемога. — 1993. — 19 жовтня. — с. 2.

338. Черняков Б. І. Зображальна журналістика в друкованих за- собах масової інформації : Ілюстрована періодика від виникнення до середини XIX ст. / Б. І. Черняков. — К. : Центр вільної преси, 1998. — 116 с.

339. Шайка поджигателей // Луганская правда. — 1921. — 17 февраля. — с. 2.

340. Шамелашвили М. А. Функционально-стилистические и лексикограмматические особенности газетных заголовков (на мате- риале прессы Великобритании и США) : дис ... канд. филол. наук : 10.02.04 / М. А. Шамелашвили. ― М., 1982. ― 194 с.

341. ШаповалЮ.Г.Національнажурналістика:[Науковіпраці. В 2-х т.] / Ю. Г. Шаповал

Т. 1. — Львів, 2006. — 688 с.
Т. 2. — Львів, 2006. — 488 с.
342. Шатохина С. Б. Освещение общественной и профессио-

нальной деятельности женщин на страницах „Курских губернских ведомостей” в конце ХІХ века / С. Б. Шатохина // Журналистика и медиаобразование-2008 / [сб. трудов III Междунар. науч.-практ. конф.]: (Белгород, 25―27 сентября 2008 г.) : [в 2 т.] Т. I / [под ред. проф. А.П. Короченского]. — Белгород : БелГУ, 2008. — 368 с.

343. Ширшова Е. Журналистика и медиаобразование-2008 / Е. Ширшова : [сб. трудов III Междунар. науч.-практ. конф.]: (Белгород, 25―27 сентября 2008 г.) : [в 2 т.]

Т. II / [под ред. М. Ю. Казак, У. Перси, А. В. Полонского, Е. А. Кожемякина]. — Белгород : БелГУ, 2008. — 212 с.

344. Шкідників колгоспного майна — до розстрілу // Степова комуна. — 1931. — 3 січня. — с. 2.

345. Шкляр В. І. Журналістська майстерність : поетика жур- налістського твору / Шкляр В. І. / [Конспект лекцій]. — К. : ВПЦ „Київський університет”, 1995. — 22 с.

224

346. ШклярВ.І.ІнформаційнаіндустріяУкраїни/В.І.Шкляр/ [Навч. посібник]. — Вінниця : Наш час, 1993. — 60 с.

347. Шкляр В. І. Політика, преса, влада / В. І. Шкляр / [Навч. посібник]. — К., М. : Славянский диалог, 1993.

348. Шкляр В. І. Преса як засіб міжнародного спілкування / В. І. Шкляр — К. : ІСДО, 1997. — 24 с.

349. ШкольнаО.Д.Становленнятарозвитоксистемиперіодич- ної преси Катеринославської губернії : автореф. дис. на здобуття на- ук. ступеня канд. філол. наук. : спец. : 10.01.08. „Журналістика” / О. Д. Школьна. — К., 1997. — 17 с.

350. Школьна О. Д. Преса Катеринославської губернії (1905-1907) : тематичні аспекти, тенденції розвитку // Наукові запи- ски інституту журналістики. — 2005. — Т. 21. — С. 38-50.

351. Школьноестроительство//Красныйпахарь.—1922.—19 августа. — с. 2.

352. Штромайєр Г. Політика і масс-медіа / Пер. з нім. А. Орган. — К.: Вид. дім „Києво-Моглянська академія”, 2008. — 303 с.

353. Щепотина Н. Луганськ — 1920 г. / Н. Щепотина // Жизнь Луганська. — 1999. — 4 ноября. — с. 9.

354. Экзамен комнезаможам. // Всероссийская кочегарка. — 1920. — 10 октября. — с. 1.

355. Юксель Г. З Кримськотатарська преса періоду 1917 — 1928 років : тенденції розвитку й національна своєрідність: дис. ... канд. філол. наук : 10.01.08 — журналістика / Г. З. Юксель. ― Сімферополь, 2006. ― 193 с.

356. Юрков. Дайте потрібні книжки / Юрков // Кадієвський по- летар. — 1931. — 13 лютого. — с. 4.

357. Яблоновська Н. В. Етнічна преса Криму: історія та сучас- ність / Н. В. Яблоновська. — Сімферополь: Кримнавчпеддержвидав, 2006. — 312 с. — 10 іл.

358. Яблоновська Н. В. Преса етносів Криму: проблема наці- онального відродження і діалог культур : дис. ... докт. філол. наук : 10.01.08 — журналістика / Н. В. Яблоновська. — Київ, 2007. — 465 с.

359. Языкознание.Большойэнциклпедическийсловарь/[Гл.ред. В. Н. Ярцев]. — М. : Большая Российская энциклопедия, 2000. — 688 с.

225

ДОДАТОК А

БІБЛІОГАРІФІЧНИЙ ОПИС ПРЕСИ ЛУГАНЩИНИ 1917–1938 РР.

У пропонованому списку періодичні видання Луганського краю описані за такою схемою: 1) назва (подається в оригіналі); 2) відомі роки існування (в межах досліджуваного періоду); 3) місце видання (із зазначенням сучасної назви населеного пункту або назви району, якщо місце видання маловідоме); 4) видавець 5) мова; 6) періодич- ність; 7) наклад; 8) вид і тип видання; 10) рік зміни назви, припи- нення чи відновлення виходу видання (із зазначенням нової назви, а також видавця, мови, періодичності, накладу, типу, джерела інфор- мацій, якщо вони змінилися); 11) існуючі додатки до видання (із за- значенням періоду його існування, мови, періодичності й типу).

СПИСОК СКОРОЧЕНЬ

Бюл. – бюлетень.
Газ. – газета.
Журн. – журнал.
Лист. – листівка.
Прим. – примірник.
Рос. – російська мова видання. Укр. – українська мова видання.

226

БІБЛІОГРАФІЧНИЙ ОПИС ПЕРІОДИКИ ЛУГАНСЬКОГО КРАЮ 1903-1938 РР.

1. АНТРАЦИТОВСКИЙ ВЕСТНИК (1936 – 1938) – м. Антрацит, суспільно-політична газ., Орган Боково-Антрацитівського РК КП України та районної Ради депутатів трудящих.

1936–ЗНАМЯСТАХАНОВЦА–ОрганБоково-Антрацитівського РПК, оргбюро райвиконкому, оргбюро вуглярів, 15 разів на місяць, з 1937 – 1 раз на тиждень, 4600 прим.

2. БАХМУТСКИЙ ЛИСТОК (15 квітня 1912 – 1913, перерва з 1 травня по 29 вересня 1913) – м. Луганськ, газ.

1913 – ДОНЕЦКОЕ СЛОВО – м. Луганськ, газ.

3. БІЛЬШОВИЦЬКА ПРАВДА (1937–1938) – с. Йовсуг (Біловодський р-н), райпартком, райвиконком та райпрофрада, укр., 12 разів на місяць, 2000 прим., районна газ.

4. БІЛЬШОВИЦЬКИЙ ТЕМП (1932). – м. Старобільськ, діль- ничний комітет та правління 3-ї ділянки будівництва магістралі Москва-Донбас, укр., 12 разів на місяць, багатотиражна, транспортна газ.

5. БІЛЬШОВИЦЬКИЙ ШЛЯХ (30. 10. 1930 – 1938), м. Ворошилівськ (Алчевськ), райпартком, райвиконком та райпрофра- да, укр. та рос., щоденна, 6 200 прим., районна, міська газ.

10. 05. 1932 (No105 (465) – Орган Ворошилівського МПК, Міськради та МПР, Донецька область, 1 раз на тижд., 10 000 прим.

1937 – Орнан Ворошилівського МПК та Міськради.

6. БОКОВСКИЙ РАБОЧИЙ (1936 – 1938) – м. Боково-Антрацит (Антрацит), РК КП України та районної Ради робітничих депутатів, рос., 3 рази на тиждень, 5000 прим., районна газ.

1936 – ЗНАМЯ СТАХАНОВЦА, райпартком, оргбюро райви- конкому, оргбюро РК вугільників, 15 разів на місяць, 4600 прим.

5. БОЛЬШЕВИК (1937 – 1938) – м. Луганськ, радгосп ім. Челюскінців, рос., 8 разів на місяць, 400 прим., багатотиражна, сіль- ськогосподарська газ.

6. БЮЛЛЕТЕНЬ ПОЛИТСЕКЦИИ АЛЕКСАНДРОВСКОГО РАЙОНА (1921) – м. Олександрівськ, рос., 6 разів на місяць, відом-

227

ча газ.
7. БЮЛЛЕТЕНЬ ПРАВДИСТА (1930) – м. Луганськ, робітники

та службовці заводу ім. Артема, рос., 1 раз на тиждень, багатотираж- на, заводська газ.

8. БЮЛЛЕТЕНЬ РАСПОРЯЖЕНИЙ И ПОСТАНОВЛЕНИЙ (1920) – м. Луганськ, Донецький губвиконком, редакція газети „Известия Донецкого губернского военно-революционного комите- та”, рос., 2 рази на тиждень, губернська газ.

9. В БОЙ ЗА УГОЛЬ (1934 – 1938) – м. Ровеньки, шахта No 23, рос., 10 разів на місяць, 1100 прим. багатотиражна, шахтарська газ.

10. ВЕСЬ ЛУГАНСК В КАРМАНЕ (1912) – м. Луганськ, ред. – Є. Шнірман, М. Кулашкін, щорічний довідник, рос.

11. ВІСТИ (1921) – м. Первомайськ, первомайський повітревком і партком, укр., 2 рази на тиждень, повітова газ.

12. ВОРОШИЛОВГРАДСЬКИЙ РОБІТНИК (5. 06. 1938) – м. Ворошиловград (Луганськ), міськпартком КП(б)У й Міськради, укр., 12 разів на місяць, міська газ.

13. ВОРОШИЛОВГРАДСКИЙ ЖЕЛЕЗНОДОРОЖНИК (1932) – м. Ворошиловград (Луганськ), політвідділ і райпрофсоз Південно- донецької залізничної дороги, рос., 2 рази на тиждень, 1200 прим., багатотиражна, транспортна газ.

1932 – 1937 – ЧЕРВОНИЙ ЗАЛІЗНИЧНИК – м. Луганськ, МПК та РПС 6-го експлуатаційного району Луганська, укр., 15 разів на мі- сяць, 1500 прим., багатотиражна, транспортна газ.

1937 – 1938 – ВОРОШИЛОВГРАДСЬКИЙ ЗАЛІЗНИЧНИК – м. Луганськ, політвідділ Північно-Донецької залізниці, укр., 15 разів на місяць, 1500 прим., багатотиражна, транспортна газ.

14. ВОРОШИЛОВЕЦЬ (1931) – м. Луганськ, завком КП(б)У та завком ВСРЧМ, укр., щоденна, багатотиражна, заводська газ.

15. ВОРОШИЛОВЕЦ (1937 – 1938) – с. Містки (Сватівський р-н), радгосп ім. Ворошилова, рос., 6 разів на місяць, 500 прим., ба- гатотиражна, сільськогосподарська газ.

16. ВПЕРЕД (1934 – 1938) – м. Нава Астрахань (Новоастрахань), Райпартком, Райвиконком та Райпрофрада, укр., 2 рази на тиждень, 1500 прим., з 1934 – 2000 прим., районна газ.

228

1935 – 1938 – КОМСОМОЛЬСЬКА СТОРІНКА, редакція газети „Вперед”, 1 раз на тиждень, молодіжна газ.

17. ВПЕРЕД (1.09.1930 – 1938) – м. Ровеньки, райпартком, рай- виконком та райпрофрада, укр. та рос., з 1931 – 1933 – укр., з 1935 – рос., 9000 прим., щоденна, районна газ.

18. ВРУБОВКА (1932) – м. Кадіївка (Стаханов), Партколектив та шахтком, робітники та службовці Первомайського рудника, рос., 3 рази на тиждень, багатотиражна, шахтарська газ.

19. ВРУБОВКА (1931 – 1938) – м. Лисичанськ, колектив робіт- ників рудника шахти ім. Мельникова, рос., 6 разів на тиждень, 1000 прим., багатотиражна, шахтарська газ.

20.ВСЕРОССИЙСКАЯ КОЧЕГАРКА (1920 – 1921) – м. Луганськ, Донецький губернський революційний комітет, губком КП(б)У та губвиконком, рос., щоденна, губернська газ.

Жовтень 1924 – 1938 – ЗАБОЙ, редакція газети „Всероссийская кочегарка”, ред. М. Слонімський, Є. Шварц, В. Моїсеєнко, рос., 1 раз на місяць, літературно-художній журн.

1924 – 1925 – ТУБЕРКУЛЕЗНЫЙ ТРЕХДНЕВНИК, м. Первомайськ, повітком з проведення туберкульозного три денника, рос., 3 рази на рік, відомчий журн.

21. ВЧИТЬСЯ КОМУНІЗМУ (1930) – м. Луганськ, комсомол за- воду „Октябрьская революция”, укр., 1 раз на тиждень, багатотираж- на, заводська газ.

22.ГАПРАХІМ (АПРАХІМ) (1907) – м. Луганськ, ред. – Б. Левнер, іврит, журнал.

1909 – 1915 – КВІТИ – м. Луганськ, журнал.

23. ГОЛОС КРЕСТЬЯНИНА (1918) – Луганськ, Селянська і коо- перативна спілка, газ.

24. ГОЛОС КРЕСТЬЯНИНА (липень 1913 – листопад 1917) – м. Слов’яносербськ, повітовий селянський союз кредитних і позико- во-ощадних товариств, рос., 2 рази на тиждень, повітова газ.

Листопад 1917–1918 – СЛОВ’ЯНОСЕРБСЬКИЙ ХЛІБОРОБ, Слов’яносербська селянська повітова спілка, спілка кредитних та позиково-ощадних товариств, укр., 2 рази на тиждень, повітова газ.

25. ГОЛОС РАБОЧЕГО (1917 – 31.12.1917) – орган Райради ро-

229

бітничих і солдатських депутатів. Ред. Бистрицький, 1 раз на тиж- день.

26.ГОЛОС УДАРНИКА (1935) – м. Лисичанськ, робітники, службовці та ІТР шахт Титова й Комсомолець, рос., 12 разів на рік, багатотиражна, шахтарська газ.

27. ГОРНО-ТЕХНИЧЕСКИЙ И ПРОФЕССИОНАЛЬНЫЙ ЖУРНАЛ (1912-1916), 6 разів на рік, журн.

28. ГОРНЯК (1936 – 1938) – м. Красний Луч, шахта No 4 бис, рос. 12 разів на місяць, 750 прим., багатотиражна, шахтарська газ.

29. ДАДИМ КОКС ЧЕРНОЙ МЕТАЛУРГИИ (1932) – м. Кадіївка (Стаханов), редакція газети „Коксовик Кадиевщины”, російськомов, 12 разів на рік, багатотиражна, заводська лист.

30. ДАЕШЬ ВСТРЕЧНІЙ ПРОМФИНПЛАН? (1930) – м. Луганск, завпартком, завком, редакції газет „Луганская правда” та „Октябрьский гудок”, рос., 12 разів на рік, багатотиражна, заводська газ.

31. ДЗВОНИ НА ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЮ (1930) – м. Первомайськ, повітова рада спілки безвірників Первомайщини, укр., 12 разів на рік, відомча, стінна газ.

32. ДОНЕЦКАЯ ЖИЗНЬ (18 жовтня 1909-червень 1914, перерва 1911) – Луганськ, ред. І. Житомирський, газ.

3 березня – 11 липня 1911 – НОВАЯ ДОНЕЦКАЯ ЖИЗНЬ – м. Луганськ, ред.. Л. Ю. Гікшман, щоденна газ.

33. ДОНЕЦКАЯ ИСТИНА (1906-27.09.1907) – Луганськ, ред. – А.-Б. Л. Ривлін, щоденна політ. гром. і літер. газ.

34. ДОНЕЦКАЯ КОММУНА (1917 – 1919) – м. Лисичанськ, рос., міська газ.

35. ДОНЕЦКАЯ МЫСЛЬ (1918) – Юзівка, щоденна демокра- тична і соціалістична газета.

36. ДОНЕЦКАЯ РЕЧЬ (29 серпня-17 вересня 1906) – м. Луганськ, ред. – Б. Шульгін, сусп.-політ. газ.

37. ДОНЕЦКИЕ ВЕСТИ (1911-1915, перерва 1912) – м. Луганськ, газ.

38. ДОНЕЦКИЕ НОВОСТИ (червень-серпень 1906) – м. Луганськ, газ.

230

39. ДОНЕЦКИЙ БАССЕЙН (1911–1916) – м. Луганськ, сусп.- політ. газ. А. І. Гуревич, з 1915 - . М. Тимофєєв.

40. ДОНЕЦКИЙ КОЛОКОЛ (1906-1907) – м. Луганськ, Луганський комітет РСДРП, ред. – Д. Розловський, 1 раз на тижд., перша легальна парт. газ.

41. ДОНЕЦКЙ КРАЙ (1914) – м. Луганськ, рос., міська сусп.- політ. газ. (безпартійний орган). Ред. – М. В. Самойлович.

42. ДОНЕЦКИЙ ЛИСТОК (1903–1906) - м. Луганськ, Опікунство селянських сиріт Слов’яносербського повіту, 2 рази на тижд., безко- штовна офіційна газ. Ред. – М. А. Унгер-Штернберг.

43. ДОНЕЦКИЙ ПРОЛЕТАРИЙ (14. 06. 1917 – кін. 1917) – м. Луганськ, комітет РСДРП (б), рос., 2500 прим., щоденна, повітова газ.

поч. 1818 – ДОНЕЦКИЙ ПРОЛЕТАРИЙ, м. Луганськ, Донецький та Криворізький губернський комітет, 3000 прим, губернська, місь- ка газ.

1918 – 1919 – ЛУГАНСКИЙ РЕВОЛЮЦИОННІЙ ВЕСТНИК, комітет РСДРП (б), повітова газ.

Січень-листопад 1919 – ДОНЕЦКО-КРИВОРОЖСКИЙ КОММУНИСТ, Донецько-криворізький комітет КП(б)У, щоденна газ.

Грудень 1919 – 1920 – ИЗВЕСТИЯ, революційний комітет м. Луганська.

1920 – ИЗВЕСТИЯ, Донецький губернський воєнно-революцій- ний комітет, губернська газ.

1920 – ИЗВЕСТИЯ, Донецький губернський виконавчий комі- тет, губернський комітет КП(б)У.

18.07.1920 – 1922 – ВСЕРОССИЙСКАЯ КОЧЕГАРКА – м. Бахмут, орган Донецькгубревкому, губкому КП(б)У та губвиконко- му.

1920 – 1923 – ЛУГАНСЬКА ПРАВДА, повітпартком та повітви- конком, повітова газ.

1923 – ЛУГАНСЬКА ПРАВДА, окрпартком, рос. та укр., 9000 прим., окружна газ.

1930 – 1935 – ЛУГАНСЬКА ПРАВДА, міськпартком, Міськрада

231

та міськпромрада, 11000 прим., міська газ.
1935 – 1938 – ВОРОШИЛОВГРАДСЬКА ПРАВДА, м.

Ворошиловград (Луганськ), міськпартком, Міськрада та міськпром- рада.

44.ДОНЕЦКОЕ СЛОВО (01. 02. 1905–16 червня 1906) – м. Луганськ, ред. – А. Єленєв, І. Сладковський гром.-політ. газ.

45. ДОНЕЦКОЕ ЭХО (1906) – м. Луганськ, ред. – С. Рижков, що- денна газ.

46. ЕВРЕЙСКИЙ СОЦИАЛИСТ (1917) – м. Луганськ. Орган Луганської організації єврейської соціал-робітничої партії, журн.

47. ЕДИНЕНИЕ (1918) – Луганськ, газ.

48.ЕНЕРГІЯ (1934 – 1938) – м. Лисичанськ, електрокільце Сіверсько-Донецької ГРЕС, рос. та укр., 2000 прим., щоденна, бага- тотиражна, заводська газ.

49. ЭНЕРГИЯ ДОНБАССА (1933 – 1938) – м. Красний Луч, ГЕС ім. Дзержинського, рос., 1000 прим., щоденна, багатотиражна, завод- ська газ.

50. ОКТЯБРЬСКИЙ ГУДОК (1930) – м. Луганськ, робітники та службовці заводу „Октябрьская революция”, рос. та укр., 1 раз на тиждень, багатотиражна, заводська газ.

51. ЗА БІЛЬШОВИЦЬКІ КОЛГОСПИ (1933 – 1935) – с. Троїцьке, політвідділ МТС, укр., 12 разів на рік, відомча газ.

52. ЗА БОЛЬШЕВИСТСКИЕ ТЕМПЫ (1932)– м. Лисичанськ, партколектив і завком заводу „Пролетарій”, рос., 12 разів на рік, ба- гатотиражна, заводська газ.

53. ЗАБОЙ (1938) –м. Ровеньки, шахта No17 ім. Фрунзе, рос., 1 раз на тиждень, багатотиражна, шахтарська газ.

54. ЗАБОЙ (1934 – 1938) – м. Кадіївка (Стаханов), шахта No1 „Криворожье”, рос., 1 раз на тиждень, 1500 прим., багатотиражна, шахтарська газ.

55.ЗА БОЛЬШЕВИСТСКИЕ ТЕМПЫ (1936 – 1938) – м. Лисичанськ, скляний завод „Пролетарій”, рос., 6 разів на місяць, 1500 прим., багатотиражна, заводська газ.

56. ЗАБОЛЬШЕВИСТСКИЙСЕВ(1930)–м.Кадіївка(Стаханов), редакції газет „Луганская правда”, „Обушок” і „Врубовка”, рос., 12

232

разів на рік, багатотиражна, сільськогосподарська газ.
57. ЗА ВИКОНАННЯ ПЛАНУ НЕПИСЕМНОСТІ (1930) –

м. Старобільськ, укр., 12 разів на рік, відомча газ.
58. ЗА ВИКОНАННЯ ПЛАНУ ХЛІБОЗАГОТІВЕЛЬ (1930) – м.

Луганськ, редакції газет „Луганська правда” та „Червона Луганщина”, укр., 12 разів на рік, відомча газ.

59.ЗА КАЧЕСТВЕННІЙ КОКС (1935 – 1938) – м. Кадіївка (Стаханов), завод No 14, рос., 6 разів на місяць, 750 прим., багатоти- ражна, заводська газ.

60. ЗА КОЛГОСПИ (1929) – м. Первомайськ, (присвячена про- веденню „Дня врожаю”), укр., 12 разів на рік, багатотиражна, сіль- ськогосподарська, стінна газ.

61. ЗА КОММУНИЗМ (1930) – м. Ворошилівськ (Алчевськ), міськком КПУ, міської та районної Ради депутатів робітників Луганської області, рос., 3 рази на тиждень, 6000 прим., міська газ.

62. ЗА КОММУНИЗМ (1930 – 1931) – с. Станично-Луганське (Станиця Луганська), Райпартком КПУ та районної Ради депутатів робітників рос., 3 рази на тиждень, 2000 прим., районна газ.

63. ЗА КОНЕВОДСТВО (1936 – 1938) – с. Мілове, кінзавод No60 ім. Дзержинського, рос., 6 разів на місяць, багатотиражна, сільсько- господарська газ.

64. ЗА КРАЩИЙ ВРОЖАЙ (1928) – м. Первомайськ, повітзем- відділ, окрсільспілка та окрбурякспілка, укр., 1 раз на тиждень, бага- тотиражна, сільськогосподарська газ.

65. ЗА КРЕПОСТЬ ОБОРОНЫ (1936) – м. Луганськ, міськрада Осоавіахіму й газети „Луганська правда”, рос., 3000 прим., міська газ.

66. ЗА ЛЕНІНСЬКУ УЧОБУ (1929) – м. Старобільськ, агітпроп окрпарткому, редакція газети „Червоний хлібороб”, укр., 1 раз на тиждень, відомча газ.

67. ЗА МАРКСИСТСЬКО ЛЕНІНСЬКЕ НАВЧАННЯ (1933) – м. Сватове, культпропвідділ РПК, укр., 2 рази на місяць, відомча газ.

68.ЗА МАРКСИСТСЬКО ЛЕНІНСЬКУ УЧОБУ (1932) – м. Луганськ, Луганський МК ЛКСМ України, укр., 2 рази на місяць, міська газ.

233

69. ЗА МЕХАНИЗАЦИЮ (1932 – 1938) – м. Кадіївка (Стаханов), шахта „Ильич”, російськомовна, 1 раз на тиждень, 1300 прим., бага- тотиражна, шахтарська газ.

70. ЗА МЕХАНИЗАЦИЮ (1933 – 1938) – м. Красний Луч, рудо- ремонтний завод ім. Чувиріна, рос., 12 разів на місяць, 750 прим., ба- гатотиражна, заводська газ.

71. ЗА МЕХАНИЗАЦИЮ (1932) – м. Краснодон, шахта No 1, рос., 6 разів на місяць, багатотиражна, шахтарська газ.

72. ЗА МЕХАНИЗАЦИЮ (1932 – 1938) – м. Луганськ, парт- колектив та завкому заводу ім. Косіора, рос., 6 разів на місяць, 500 прим., багатотиражна, заводська газ.

73. ЗА МЕХАНИЗАЦИЮ (1933 – 1938) – м. Ровеньки, шахта ім. Шварца, рос., 6 разів на місяць, 750 прим., багатотиражна, шахтар- ська газ.

74. ЗА МЕХАНИЗАЦИРОВАННУЮ ЛАВУ (1932) – с. Тошківка (Первомайський р-н), КП(б)України, шахта No3, рос., 6 разів на мі- сяць, багатотиражна, шахтарська газ.

75.ЗА МЕХАНИЗИРОВАННЫЙ ТРУД (1936 – 1938) – м. Кадіївка (Стаханов), шахта No3-3-бис, рос., 6 разів на місяць, 300 прим., багатотиражна, шахтарська газ.

76.ЗА НЕПРЕРІВНІЙ ТОК (1936 – 1938) – м. Кадіївка (Стаханов), підстанція Доненерго No 4, рос., 6 разів на місяць, 850 прим., багатотиражна, заводська газ.

77. ЗАНОВИЙЛЕНІНСЬКИЙКВИТОК(1932)–м.Старобільськ, райком ЛКСМ України, редакція районної газети „Степова комуна”, укр., 12 разів на рік, відомча лист.

78.ЗА ОЗБРОЄННЯ РЕВОЛЮЦІЙНОЮ ТЕОРІЄЮ (1930) – м. Луганськ, Артемівський МК ЛКСМ України та „Комсомольця України”, укр., 6 разів на місяць, відомча газ.

79. ЗА ОЗИМИЙ КЛИН (1928) – м. Первомайськ, окрземвідділ, окрсільспілка та окрбурякспілка, укр., 1 раз на тиждень, багатоти- ражна, сільськогосподарська газ.

80. ЗА ПЕРЕМОГУ (1935) – с. Йовсуг (Біловодський р-н), ра- йонний комітет КПУ та районної ради депутатів трудящих, укр., 2 рази на тиждень, 700 прим., районна газ.

234

1935 – 1938 – БІЛЬШОВИЦЬКА ПРАВДА, РК КП(б)У та райви- конком, 15 разів на місяць, 1100 прим., районна газ.

81. ЗА ПРОМФІНПЛАН (1930) – м. Луганськ, партосередок профкому та правління Луганського ЦРК, укр., 1 раз на тиждень, ві- домча газ.

82. ЗА ПРОМФІНПЛАН (1934 – 1938) – м. Ровеньки, шахта No 1-2 ім. Володарського, рос., 6 разів на місяць, 750 прим., багатоти- ражна, шахтарська газ.

83. ЗА 5-ЛЕТКУ В 4 ГОДА (1930) – м. Луганськ, редакція газети „Октябрьский гудок”, рос., 12 разів на рік, відомча лист.

84.ЗА РАПОРТ ПЕРЕМОГ (1933) – м. Луганськ, оргбюро окружкому КП(б) України, окрвиконкому та окрпрофради з підго- товки до окрпартконференції та партз’їздів, укр., під час екстрених подій, спецлистівка.

85. ЗАРЯ (серпень 1917 – 1918) – м. Луганськ, Слов’яносербський повітовий та Луганський міський комітети РСДРП (об’єднані), рос., 2 рази на тиждень, міська газ.

86.ЗА САНОБОРОНУ (1935) – м. Старобільськ, окружком Червоного Хреста, укр., 1000 прим., районна газ.

87. ЗА СОВЕТЫ (1929) – м. Луганськ, міськрада та міськвибір- ком, рос., 6 разів на тиждень, міська газ.

88. ЗА СОЦІАЛІСТИЧНИЙ ПОБУТ (1931) – м. Луганськ, буди- нок саносвіти, укр., 2 рази на місяць, міська газ.

89. ЗА СУЦІЛЬНУ КОЛЕКТИВІЗАЦІЮ (1930) – с. Осиново (Новопсковський р-н), райпартком та райвиконком, укр., 1 раз на тиждень, районна газ.

90. ЗА ТЕМПИ (1934 – 1938) – м. Кадіївка (Стаханов), шахта No100 „Голубовка”, рос., 12 разів на місяць, 1500 прим., багатоти- ражна, шахтарська газ.

91. ЗА УДАРНУЮ СТРОЙКУ (1937 – 1938) – м. Лисичанск, за- вод „Лисхимстрой”, рос., 6 разів на місяць, багатотиражна, будівель- на газ.

92.ЗА УДАРНУЮ СТРОЙКУ (1937 – 1938) – м. Рубіжне, „Индустрой”, рос., 6 разів на місяць, багатотиражна, будівельна газ. 93. ЗА УДАРНУЮ СТРОЙКУ (1937 – 1938) – м. Красний Луч,

235

„Южжилстрой”, рос., 6 разів на місяць, багатотиражна, будівельна газ.

94. ЗА УГОЛЬ (1938) – м. Краснодон, шахта No 3, рос., 700 прим. багатотиражна, шахтарська газ.

95. ЗА УГОЛЬ (1931) – м. Луганськ, укрпромкоопвугілля, рос., 6 разів на місяць, багатотиражна, шахтарська газ.

96.ЗА ЧЕТВЕРТЫЙ ВЕРШАЮЩИЙ (1932) – м. Кадіївка (Стаханов), редакція газети „Коксовик Кадиевщины”, рос., 12 разів на рік, відомча лист.

97. ЗІРКА (1935 – 1938) – с. Троїцьке, РК КП (б)У та районної Ради депутатів трудящих, укр., 2 рази на тиждень, 1300 прим., ра- йонна газ.

1935 - БІЛЬШОВИЦЬКИЙ КОЛГОСП, РК КП України та райви- конкому, 1300 прим.

98. ЗМІЦНИМО ПАРТОРГАНІЗАЦІЇ СЕЛА (1930) – м. Луганськ, редакції газет „Луганська правда” та „Червона Луганщина”, укр., 6 разів на місяць, відомча лист.

99. ЗНАМЯ УДАРНИКА (1932 – 1938) – м. Лисичанськ, парт- колектив і шахтком шахти ім. Артема й 1 Травня, рос., 6 разів на мі- сяць, 700 прим., багатотиражна, шахтарська газ.

100. ЗНАМЯ ЖЕЛЕЗНОДОРОЖНИКА (1930 – 1938) – м. Попасна, Політвідділ і райпрофсож Сіверськодонецької залізничної дороги, рос., 2 рази на тиждень, 1200 прим., багатотиражна, тран- спортна газ.

1930 – 1932 – СВИСТОК, робітники та службовці станції Попасна, 1 раз на тиждень, 1000 прим.

101. ЗНАМЯ КОММУНИЗМА (1930) – м. Красний Луч, місь- ком КПУ, міської та районної ради депутатів трудящих, рос., 3 рази на тиждень, 8900 прим., міська газ.

1930 – 1934 – ЧЕРВОНИЙ УДАРНИК, райпартком, райвикон- ком та райпрофрада, укр., 6000 прим., щоденна районна газ.

1934 – 1938 – СТАЛИНСКИЙ ЗАБОЙ, міськпартком, міськрада та Міськпромрада, рос. та укр., 10000 прим., міська газ.

1933 – 1936 – КОМСОМОЛЬСЬКА СТОРІКА, редакція газети „Сталинский забой” та „Червоний ударник”, укр., 1 раз на місяць,

236

молодіжна газ.
1933 – 1936 – ЛІТЕРАТУРНА СТОРІНКА, редакція газети

„Сталинский забой” та „Червоний ударник”, літературно-мистець- ка газ.

102. ЗНАМЯ ШАХТЕРА (1938) – м. Свердловськ, райком КПУ, Райрада депутатів трудящих, російськомов, 3 рази на тиждень, 13600 прим., районна газ.

103. ЗА СТАХАНОВСКИЕ ТЕМПЫ (23. 10. 1938 – кін. 1938) – м. Свердловськ, РК КП(б)У та оргкомітету РИК, рос., 3 рази на тиж- день, 113600 прим., районна газ.

104. ЗУБОК (1933 – 1938) – м. Ровеньки, шахта ім. Войкова, рос., 6 разів на місяць, багатотиражна, шахтарська газ.

105. ИЗВЕСТИЯ (1920) – м. Луганськ, Донецький Губвиконком та Губком КП(б)У, рос., 1 раз на тиждень, губернська газ.

106. ИЗВЕСТИЯ СОВЕТА РАБОЧИХ, СОЛДАТСКИХ И КРЕСТЬЯНСКИХ ДЕПУТТОВ КАДИЕВСКОГО ПОДРАЙОНА (квітень – липень 1917) – м. Кадіївка (Стаханов), Рада робітничих, солдатських і селянських депутатів, рос., 1 раз на тиждень, міська газ.

107. ИЗВЕСТИЯ ЛОЗОВО-ПАВЛОВСКОГО СОВЕТА РАБОЧИХ И КРЕСТЬЯНСКИХ ДЕПУТАТОВ (березень 1917-поч. 1918) – м. Лзово-Павловск (суч. м. Брянка), сусп.-політ. газ.

108. ИЗВЕСТИЯ ЛУГАНСКОГО СОВЕТА РАБОЧИХ И СОЛДАТСКИХ ДЕПУТАТОВ (бер.-квіт. 1917) – м. Луганськ, Рада робітничих і солдатських депутатів, газ. Ред. К. М. Римський- Корсаков (Г. Ларін).

109. ИЗВЕСТИЯ ОБЩЕСТВА ШТЕЙГЕРОВ (1912-1917) – Дебальцево– м. Луганськ, Товариство взаємної допомоги штейгерів Південної Росії і горних техніків, 6 разів на рік, журн.

110. ИЗВЕСТИЯ СЛАВЯНОСЕРБСКОГО УЕЗДНОГО ОБЩЕСТВЕННОГО КОМИТЕТА (1918) – м. Луганск, Слов’яносербський повітовий громадський комітет, газ.

111. ИЗВЕСТИЯ ШАХТЕРА (1935 – 1938) – м. Красній Луч, шахта No 12, рос., 6 разів на місяць, 750 прим., багатотиражна, шах- тарська газ.

237

112. ИЗОТОВЕЦ (1935 – 1938) – м. Ровеньки, шахта No 30-35, рос., 750 прим., багатотиражна, шахтарська газ.

113. КАДИЕВСКИЙ РАБОЧИЙ (1930) – м. Кадіївка (Стаханов), міськом КПУ й міської Ради депутатів трудящих, рос., 3 рази на тиж- день, 3500 прим., міська газ.

Кін. 20.09.193 – 1933 – КАДІЄВСЬКИЙ ПРОЛЕТАР, містпарт- ком, Міськрада та міськпромрада, укр., татарська, 11500,щоденна районна газ.

З 1930 – СТАХАНОВСКОЕ ЗНАМЯ – м. Стаханов, міськрада, щоденна сусп.-політ. газ.

З 1934 – КАДИЕВСКИЙ ПРОЛЕТАРИЙ, рос., 1600 прим. місь- ка газ.

1935 – райпартком, райвиконком та райпрофрада, районна газ.

24. 03. 1937 – 1938 – ПУТЬ СЕРГО – м. Серго, ГК КП(б)У, Міськрада, міськпромрада, рос., 16000 прим., міська газ.

114. КИРОВЕЦ (1937 – 1938) – с. Лозно-Олександрівка (Білокуракинського р-ну), радгосп „Привілля”, рос., 6 разів на мі- сяць, 400 прим., багатотиражна, сільськогосподарська газ.

115. КОКСОВИК (1936 – 1938) – м. Ворошилівськ (Алчевськ), завод No 19, рос., 12 разів на місяць, багатотиражна, заводська газ.

116. КОКСОВИК КАДИЕВЩИНЫ (1932 – 1938) – м. Кадіївка (Стаханов), зав партком та завком хіміків Коксохімічного об’єднання, рос., 12 разів на місяць, 1500 прим., багатотиражна, заводська газ.

117. КОЛГОСПНЕ СЛОВО (1931) – с. Марківка, райком КПУ та Райрада депутатів трудящих, укр., 3 рази на тиждень, 2200 прим., ра- йонна газ.

1931 – 1937 – БІЛЬШОВИЦЬКИЙ ШТУРМ, Райпартком, Райвиконком та Райпрофрада, 2 рази на тиждень, 4000 прим.

1937 – 1938 ПРАПОР КОМУНІЗМУ, РК КП(б)У, РВК, 15 разів на місяць.

1933 – 1936 – КОМСОМОЛЬСЬКА СТОРІНКА, редакція газети „Більшовицький штурм”, 12 разів на місяць, молодіжна газ.

118. КОЛЕКТИВІСТ (01.10.1930 – 1938) – с. Верхньо-Тепле, райпартком, райвиконком та райпрофрада, укр. та рос., 2 рази на п’ятиденку, 5200 прим., районна газ.

238

119. КОЛЛЕКТИВИСТ (1937 – 1938) – м. Луганск, Косіорівский Райпартком, Райвиконком та Райпрофрада, рос., 1 раз на тиждень, 2000 прим., районна газ.

120. КОММЕРЧЕСКОЕ ОБРАЗОВАНИЕ (1915) – м. Луганськ, журн.

121. КОМСОМОЛЬСЬКЕ ПЛЕМ’Я (1932) – м. Луганськ, місь- ком ЛКСМУ, укр., 6 разів на місяць, відомча, молодіжна газ.

122. КООПЕРАТИВНИЙ ШЛЯХ (1927 – 1929) – м. Первомайськ, Кооперативні організації Первомайщини, райспоживспілка, укр., 1 раз на тиждень, відомча стінна газ.

123. КООПЕРАТИВНИЙ ШТУРМ (1932) – м. Луганськ, оргбю- ро спілки робкоопів, партосередку, профкому ЛКСМУ.

124. КООПЕРАТИВНИЙ ШТУРМ (1932) – м. Луганськ, оргбю- ро спілки робкорів, партосередок, профком та ЛКСМ, укр., 1 раз на тиждень, відомча, молодіжна газ.

125. КРАСНЫЙ БОЕЦ (1920) – м. Луганськ, Політично- просвітницький відділ при Донецькому губвоєнкоматі, рос., щоден- на, міська газ.

126. КРАСНЫЙ ЛУГАНСК (1930) – м. Луганськ, міська рада, ре- дакція газети „Луганская правда”, рос., 12 разів на рік, інформацій- ний бюл.

127. КРАСНЫЙ РУБЕЖАНЕЦ (1928) – м. Рубіжне, гурток роб- корів заводу „Красное знамя”, рос., 6 разів на місяць, багатотираж- на, заводська газ.

128. КРЕСТЬЯНСКАЯ ГАЗЕТА (1930 – 1938) – смт. Новогайдарськ (Новоайдар).

20.12.1931 – ЗА СОЦІАЛІСТИЧНУ ПЕРЕБУДОВУ – РВК, РПК та РПР, 2 рази на п’ять днів, 1950 прим., рай. газ.

ПЕРЕМОГА (1931, 1936 – 1938) – с. Новогайдарськ (Новоайдар), КПУ та районна Рада депутатів трудящих, укр., 3 рази на тиждень, 2400 прим., районна газ.

1931 – 1936 – ЗА СОЦІАЛІСТИЧНУ ПЕРЕБУДОВУ, райпарт- ком, райвиконком та райпрофрада, укр., 2 рази на п’ятиденку, 1950 прим.

1933 – 1935 – КОМСОМОЛЬСЬКА СТОРІНКА, редакція газе-

239

ти „За соціалістичну перебудову”, 12 разів на місяць, молодіжна газ. 1936 – ЗА СОЦІАЛІСТИЧНУ ПЕРЕБУДОВУ, 15 разів на тиж-

день, 1420 прим.
129. ЛЕНІНСЬКА ПЕРЕМОГА (1937 – 1938) – с. Містки

(Сватівський р-н), райпартком, райвиконком та райпрофрада, укр., 6 разів на місяць, 2000 прим., районна газ.

130. ЛЕНІНСЬКА ЗОРЯ (1934 – 1938) – с. Лозно-Олександрівка (Білокуракинський р-н), райпартком, райвиконком та райпрофрада укр., 3 рази на тиждень, 2000 прим., районна газ.

131. ЛЕНІНСЬКА ПЕРЕМОГА (1933) – с. Містки (Сватівський р-н), райком КПУ і районної Ради депутатів трудящих, укр., 3 рази на тиждень, 1900 прим., районна газ.

1933 – 1934 – ШЛЯХ ЛЕНІНА, Політвідділ МТС, 1000 прим.

1934 – 1938 – ЛЕНІНСЬКА ПЕРЕМОГА, РК КП(б)У та РВК, 15 разів на місяць, 1500 прим.

132. ЛЕНІНСЬКИЙ ПРИЗЫВ (1931) – м. Рубіжне, міськом КПУ, Міськрада депутатів трудящих, рос. 3 рази на тиждень, 3700 прим., міська газ.

1931 – 1938 – ЛЕНІНСЬКИЙ ЗАКЛИК, Райпартком, Райвиконком та Райпрофрада, укр. та рос., 4000 прим., щоденна районна газ.

133. ЛЕНІНСЬКИЙ ЗАКЛИК (1918) – м. Старобільськ, райком КПУ, Райрада депутатів трудящих, укр., 3 рази на тиждень, 4600 прим., окружна газ.

1918 – 1920 – ИЗВЕСТИЯ, окружний комітет робітничих, селян- ських і червоноармійських депутатів, рос.

1920 – 1923 – КРАСНЫЙ ПАХАРЬ, воєнно-революційний комі- тет і партком УКП, щоденна., 3250 прим.

1924 – 1930 – ЧЕРВОНИЙ ХЛЫБОРОБ, окрком, КП(б)У, окрви- конком та окрпрофбюро, укр., 2 рази на тиждень, 1560 прим.

1930 – 1934 – СТЕПОВА КОМУНА, райпартком, райвиконком та райпрофрада, 5000 прим., щоденна, районна газ.

1933 – КОМСОМОЛЬСЬКА СТОРІНКА, редакція газети „Степова комуна”, 12 разів на рік, молодіжна газ.

1934 – 1938 – КОЛГОСПНА ПРАВДА, окрком та райком КП(б)У, окрвиконком та окрпрофрада, 5000 – 16000 прим., щоденна, окруж-

240

на газ.
1938 – КОЛГОСПНЕ ЖИТТЯ, райпартком, райвиконком та

райпрофрада, 16000 прим., районна газ.
134. ЛЕНІНСЬКИЙ ШЛЯХ (1934) – с. Нижня Дуванка

(Станично-Луганський р-н), райком КПУ і Райради депутатів трудя- щих, укр., 3 рази на тиждень, 1500 прим., районна газ.

1934 – СТАЛІНСЬКИЙ ПРИЗОВ, 1500 прим.

1935 – 1938 – СТАЛІНСЬКИЙ ШЛЯХ, Райпартком та Райвиконком, 15 разів на місяць, 1000 прим.

135. ЛЕНІНСЬКИЙ ШЛЯХ (1930 – 1938) – м. Попасна, Райком КП(б)У, райвиконком та райпрофрада, укр., 5300 прим., щоденна, ра- йонна газ.

1930-1936 – ПО ЛЕНИНСКОМУ ПУТИ – м. Попасна, райком КПУ, Райрада депутатів трудящих, рос., 3 рази на тиждень, 3100 прим., районна газ.

1936 – 1938 – СТАЛИНСКИЙ ПУТЬ.

136. ЛЕНІНСЬКИМ ШЛЯХОМ (1932) – с. Новопсков, районний комітет КПУ та районної Ради депутатів трудящих, укр., 3 рази на тиждень, 2267 прим., районна газ.

1932 – 1938 ЛЕНІНСЬКА КОМУНА, райпартком, райвиконком та райпрофрада, 10 разів на місяць, 3000 прим.

137. ЛИСТОК ОБЪЯВЛЕНИЙ СЛАВЯНОСЕРБСКОГО ЗЕМСТВА (1 травня 1903 – черв. 1917) – м. Луганськ, Луганська по- вітова земська управа, 3 рази на міс., 850 прим., інформ.-відомча газ. Ред. – А. П. Єленєв.

1910–ЖУРНАЛЗАСЕДАНИЯСОВЕТАСЛАВЯНОСЕРБСКОГО ОБЩЕСТВА СЕЛЬСКОГО ХОЗЯЙСТВА – додаток до газ.

лютий 1914 – ИЗВЕСТИЯ СЛАВЯНОСЕРБСКОГО ЗЕМСТВА – м. Луганськ, Луганська повітова земська управа, рос., 2 рази на тиж- день, з 1915 – щоденно, безкоштовна газ.

1915 – ЛУГАНСКИЙ ЛИСТОК – кишеньковий додаток до газ. 1916 – НОЧНЫЕ ТЕЛЕГРАММЫ – додаток до газ.
138. ЛИТЕЙЩИК (1935 – 1938) – м. Луганськ, завод НКПС,

рос., 15 разів на місяць, 700 прим., багатотиражна, транспортна газ. 139. ЛИЦОМ К ПРОИЗВОДСТВУ (1930) – м. Луганск, редакції

241

газет „Луганская правда” та „Октябрьский гудок”, рос., 12 разів на рік, багатотиражна, заводська лист.

140. ЛУГАНБУД (1932) – м. Луганськ, 7-й будтрест і Луганбуд та редакція газети „Луганська правда”, укр. 6 разів на місяць, багато- тиражна, будівельна лист.

141. ЛУГАНСЬКИЙ ЛИСТОК (1915 – 1917) – м. Луганськ, Луганська земська управа, рос., 1 раз на тиждень, офіц. міська газ.

1916 – НОЧНЫЕ ТЕЛЕГРАММЫ – додаток, військ. газ.

142. МЕХАНИЗИРОВАННЫЙ ЗАБОЙ (1937 – 1938) – м. Лисичанськ, шахта ім. Рухімовича, рос., 6 разів на місяць, 1000 прим., багатотиражна, шахтарська газ.

143. МОЛОДИЙ КОЛГОСПНИК (1934 – 01.01.1937) – м. Старобільськ, окрком і райком ЛКСМУ, рос., 2 рази на тиждень, 2000 прим., повітова, районна газ.

1935 – 1936 – ЛІТЕРАТУРНА СТОРІНКА, редакція газети „Молодий колгоспник”, укр., 12 разів на рік, літературно-мистець- ка газ.

144. МОЛОДИЙ ЗАЛІЗНИЧНИК (1933 – 1934) – м. Попасна, ре- дакція газети „Прапор залізничника”, укр., 12 разів на рік, відомча, молодіжна газ.

145. НА СТРОЙКЕ (1937 – 1938) – с. Лиман (Старобільський р-н), будівництво станції Лиман, Донецької залізничної дороги, рос., 12 разів на місяць, 600 прим., багатотиражна, будівельна газ.

146. НА ШТУРМ (1931) – м. Старобільськ, редакція газети „Степова комуна”, укр., 12 разів на рік, відомча лист.

147. НОВОБРАНЦЮ НА ЗБОРИ (1927 – 1928) – м. Первомайськ, політвідділ 95-ї стрілецько-територіальної дивізії, укр., 12 разів на рік, стінна газ.

148. НОВЫЙ ПУТЬ (січень 1918 – 1938) – м. Лисичанськ, Лисичанська міська рада.

Кін. 1918 – ГОЛОС ТРУДА – орган Ради робітничих, солдат- ських і селянських депутатів.

Кін. 1918 – УГЛЕКОП.

кін. 1930 – ЛИСИЧАНСКИЙ РАБОЧИЙ – м. Лисичанськ, місь- ком КПУ, міська та районна Рада депутатів трудящих, рос. та укр., 3

242

рази на тиждень, 5300 прим., районна газ.
1930 – 1935 – БІЛЬШОВИЦЬКИЙ ШТУРМ, Райпартком,

Райвиконком та Райпрофрада, 7000 прим., , укр. та рос., щоденна газ. 1935 – 1938 – ЛИСИЧАНСЬКИЙ РОБІТНИК, 8000 прим., укр. 149. ОБУШОК (1929 – 1932) – м. Кадіївка (Стаханов), робітни-

ки та службовці об’єднаних рудників, рос., 1 раз на тиждень, багато- тиражна, шахтарська газ.

1930 – ОБУШОК, 3 рази на тиждень.

150. ОКТЯБРЬСКИЙ ГУДОК (1928 – 1938) – м. Луганськ, робіт- ники та службовці паровозобудівного заводу ім. Жовтневої револю- ції, рос., 7500 прим., щоденна, багатотиражна, аводська газ.

151. ОСВІТА ДОНБАСУ (1922-1931) – м. Бахмут., науково-ме- тод. журн.

З кін. 1925 - 1931 – РАДЯНСЬКА ШКОЛА – м. Луганськ, окруж- ний відділ народної освіти та Донецького інституту народної освіти 152. ОТЧЕТ ЗАВКОМА (1930) – м. Луганськ, робітники та служ-

бовці заводу „Октябрьская революция”, рос., 12 разів на рік, бгато- тиражна, заводська газ.

153. ПЕРЕМІННИК, НА ЗБОРИ! (1926 – 1929) – м. Первомайськ, політвідділ 95-ї стрілецької дивізії, укр., 1 раз на тиждень, відомча газ.

154. ПІД ПРАПОРОМ КОМУНІЗМУ (1930) – с. Біловодськ, рай- ком КПУ та районної Ради депутатів трудящих, укр., 3 рази на тиж- день, 2950 прим., районна газ.

1930 – 1934 – ЧЕРВОНИЙ КОЛГОСПНИК, райпартком, райви- конком та райпрофрада, 3 рази на тиждень, 3000 прим.

1934 – 1938 – СТАЛІНСЬКИЙ ЗАБОЙ, 12 разів на місяць, 2000 прим.

1934 – 1936 – КОМСОМОЛЬСЬКА СТОРІНКА, редакція газети „Сталінський заклик”, молодіжна газ.

155. ПІД ПРАПОРОМ КУЛЬТУРНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ (1928 – 1930) – м. Луганськ, Луганська окружна філія Спілки робітників освіти та Окружного штабу лікнепу, укр., 1 раз на тиждень,2000 прим., відо- мча газ.

156. ПЛАМЯ РЕВОЛЮЦИИ (1936 – 1938) – м. Ровеньки, шахта

243

No 2-3 ім. Дзержинського, рос., 6 разів на місяць, 750 прим., багато- тиражна, шахтарська газ.

157. ПОБЕДА (1934 – 1938) – м. Ровеньки, шахта ім. Свердлова Рос. 6 разів на місяць, 600 прим., багатотиражна, шахтарська газ.

158. ПО СТОПАМ ЛИБКНЕХТА (1924) – м. Старобільськ, Повітком ЛКСМ України, рос., 12 разів на рік, відомча газ.

159. ПРАВДИСТ (1929 – 1932) –м. Луганськ, робітники та служ- бовці заводу ім. Артема, від No52 – зав партком та завком профспіл- ки, рос. та укр., 1 раз на тиждень, багатотиражна, заводська

160. ПРАПОР ЗАЛІЗНИЧНИКА (1932 – 1938) – м. Кадіївка (Стаханов), Кадіївський МПК, парткерівництво та райпрофсожу 10- го експл. району станції Попасна, укр., 3000 прим., бгатотиражна, транспортна газ.

161. ПРАПОР ЛЕНІНА (1932 – 1933) – с. Сорокино (м. Краснодон), РПК, РВК Донецької обл., татарська, газ.

162. ПРАПОР УДАРНИКА (поч. 30-х) – с. Риково, рос., багато- тиражна, шахтарська газ.

163. ПРАПОР ІЛЛІЧА (1932 – 1938) – м. Лисичанськ, содовий завод ім. Леніна, рос. та укр., 5000 прим., щоденна, багатотиражна, заводська газ.

164. ПРАПОР ЛЕНІНА (1934 – 1938) – с. Білокуракине, Райпартком, Райвиконком та Райпрофрада, укр., 3 рази на тиждень, 2000 прим., районна газ.

165. ПРОЛЕТАРИЙ (1930) – м. Луганськ, виїзна редакція газет „Всеукраинский пролетарий” та „Луганська правда”, рос., 6 разів на місяць, відомча, лист.

166. ПУТЬ К КОММУНИЗМУ (1931) – с. Троїцьке, районний комітет КПУ та районної Ради депутатів трудящих, рос., 3 рази на тиждень, 3500 прим., районна газ.

1931 – 1937 – СОЦІАЛІСТИЧНИЙ НАСТУП, райпартком, рай- виконком та райпрофрада, 15 разів на місяць, 3000 прим.

1937 – 1938 – СОЦИАЛИСТИЧЕСКОЕ НАСТУПЛЕНИЕ, рос.

167. ПУТЬ ОКТЯБРЯ (1935) – с. Верхньо-тепле (Станично- Луганський р-н), райком КПУ та районної Ради депутатів трудящих, рос., 3 рази на тиждень, 2200 прим., районна газ.

244

1935 – 1938 2. Коссио-ровецВерхньо-тепле, Райпартком, Райвиконком, рос., 12 разів на тиждень, 2000 прим., районна газ.

168. РАБКОР ПОЛИТОТДЕЛЕЦ (1934) – м. Луганськ, додаток до газети „Червоний залізничник”, рос., 15 разів на тиждень, 1400 прим., відомча газ.

169. РАДИО-БЮЛЛЕТЕНЬ (1924) – м. Старобільськ, окрком КП(б)У та окрвиконком, окремий випуск старобільської районної газети „Червоний хлібороб”. рос., 1 раз на місяць, 300 прим., бюл.

170. РОБІТНИК РАДГОСПУ (1938) – с. Білокуракине, радгосп „Червоне руно”, укр., 6 разів на місяць, 500 прим., багатотиражна, сільськогосподарська газ.

171. РОБІТНИЧЕ ОКО (1932) – с. Штерівка, колектив КП(б)У робіткому та завкому ВСРМ, укр., 1 раз на п’ятиденку, заводська газ. 172. РОБСЕЛЬКОР ЛУГАНЩИНЫ (1920 – 1930) – м. Луганськ, робсількорівський відділ редакції газети „Луганська правда”, рос.,

12 разів на місяць, відомча газ.
1929 – РОБСІЛЬКОРІВСЬКА ГАЗЕТА – м. Луганськ, додаток до

газети „Луганська правда”, укр., 2 рази на тиждень, відомча, місь- ка газ.

173. СВЕРДЛОВЕЦ (1933 – 1938) – м. Ровеньки, шахта No12 ім. Свердлова, рос., 10 разів на місяць, 750 прим., багатотиражна, шах- тарська газ.

174. СВИСТОК (1930 – 1938) – м. Попасна, райпартком, райпроф- сож та керівництво 10-го есксоп. району, укр., 2 рази на п’ятиденку, 1000 прим., районна газ.

1.05.1930 – ПРАПОР ЗАЛІЗНИЧНИКА, МПК парт керівництва та райпрофсозу 10-го експлуатаційного району ст.. Попасна, 3000 прим.,

1933 – 1934 – МОЛОДИЙ ЗАЛІЗНИЧНИК (комсомольсько-мо- лод.стор.)

175. СЕВЕРНЫЙ ДОНЕЦ (30 вересня-11 грудня 1906) – м. Луганськ, вид. – Л. О. Соколов (Л. Долін), щоденна сусп.-політ. газ.

176. СЕЛЯНСЬКА ГАЗЕТА (1925 – 1927) – м. Первомайськ, ок- рпартком, окрвиконком, окрпрофбюро та тердив, укр., 2 рази на тиж-

245

день, повітова газ.
1927 – 1931 – СЕЛЯНСЬКА ПРАВДА. окрпартком, окрвикон-

ком, окрпрофрада та тердив, 3 рази на тиждень
1927 – 1928 – РОБІТНИЧА СТОРІНКА, повітпрофрада, додаток

до газети „Селянська правда”, укр., 1 раз на тиждень.
1931 – 1933 – ПРИБУЗЬКИЙ КОМУНАР, райпартком, райви- конком міськрада, райпрофрада та робітничо-селянський союз, 12

разів на місяць, районна газ.
177. СЛОВО ХЛІБОРОБА (13.02.1932 – 1938) – смт. Мілове,

РПК, РВК та РПР, 2 700 прим., 15 разів на місяць, районна газ.
ПІД ПРАПОРОМ ЛЕНІНА (1932 – 1933) – с. Мілове, райпарт- ком, райвиконком та райпрофрада, укр., 3 рази на тиждень, 2000

прим., районна газ.
1933 – КОМСОМОЛЬСЬКА СТОРІНКА, редакція газети „Під

прапором Леніна”, 12 разів на місяць, молодіжна газ.
178. СОЦИАЛИСТИЧЕСКАЯ РОДИНА (1930, 1937 – 1938) – м. Краснодон, райком КПУ та Райради, рос., 3 рази на тиждень, 4100

прим., районна газ.
1930 – 1937 – УДАРНИК, Райпартком, Райвиконком та

Райпрофрада, рос. та укр., 7000 прим., щоденна районна газ.
1933 – КОМСОМОЛЬСЬКА СТОРІНКА, редакція газети

„Ударник”, укр., 1 раз на тиждень, молодіжна газ.
179. СОЦИАЛИСТИЧЕСКИЙ ДОГОВОР (1929) – м. Луганськ,

шахтарі рудника „Парижская коммуна”, рос., 1 раз на тиждень, бага- тотиражна, шахтарська газ.

180. СОЦІАЛІСТИЧНЕ ЖИТТЯ (1931, 1937 – 1938) – м. Сватове, районний комітет КПУ і районної Ради депутатів трудящих, укр., 3 рази на тиждень, 2400 прим., районна газ.

1931 – 1937 ВЕЛИКИЙ ПЕРЕЛОМ – райпартком, райвиконком та райпрофрада, 4 рази на декаду, 4000 прим.

181. СОЦІАЛІСТИЧНЕ ТВАРИННИЦТВО (1935 – 1938) – м. Сватове, радгосп No 10, рос., 6 разів на місяць, 600 прим., багатоти- ражна, сільськогосподарська газ.

182. СОЦІАЛІСТИЧНИЙ НАСТУП (1934 – 1938) – с. Покровське, Райпартком, Райвиконком та Райпрофрада, рос. та укр.,

246

2 рази на тиждень, районна газ.
183. СОЦІАЛІСТИЧнИЙ НАСТУП (1931 – 1933) – с. Троїцьк,

райпартком, райвиконком та райпрофрада, укр., 2 рази на тиждень, районна газ.

184. СОЦИАЛИСТИЧЕСКАЯ СТРОЙКА (1930) – м. Луганськ, робітники та службовці Луганської райконтори 7-го держбудтреста, рос., 6 разів на місяць, відомча газ.

185. СОЦЗМАГАННЯ В КОЛГОСПИ (1930) – м. Луганськ, ре- дакція газет „Луганська правда” та „Червона Луганщина”, укр., 12 разів на рік, відомча лист.

186. СОЦПЕРЕБУДОВА (1931) – м. Троїцьк, виїзна редакція в с. Попівка, Червоноградського району, укр., 12 разів на рік, відомча газ.

187. СТАЛИНЕЦ (1935 – 1938) – с. Марківка, Старобільський зернорадгосп, рос., 6 разів на місяць, 700 прим., багатотиражна,, сільськогосподарська газ.

188. СТАЛИНСКИЙ ЗАБОЙ (1931) – м. Краснодон, шахта No 2-бис, рос., 700 прим., багатотиражна, шахтарська газ.

189. СТАЛИНСКИЙ ПУТЬ (1935 – 1938) – с. Марківка, зерно- радгосп рос., 6 разів на місяць, 300 прим., багатотиражна, сільсько- господарська газ.

190. СТАХАНОВЕЦ (1936 – 1938) – м. Старобільск, відділ тран- спортного руху, відділ паровозного господарства й райпрофсожу, рос. 4 рази на місяць, 700 прим. багатотиражна, транспортна.

191. СТАХАНОВЕЦ (1933 – 1938) – м. Кадіївка (Стаханов), шахта ім. Сталіна (Центральная Ирнино), рос., 1 раз на тиждень, 1500 прим. багатотиражна, шахтарська газ.

192. СТАХАНОВЕЦ УГЛЯ (1935 – 1938) – м. Лисичанськ, шах- та ОГПУ, рос., 6 разів на тиждень, 700 прим. багатотиражна, шах- тарська газ.

193. СТЕННАЯ ГАЗЕТА БОКОВО-ХРУСТАЛЬСКОГО УЕЗДНОГО ОТДЕЛЕНИЯ УКРОСТА (1920) – м. Красний Луч, стін- на газ.

194. СТЕННАЯ ГАЗЕТА ЛИСИЧАНСКОГО УЕЗДОТДЕЛЕНИЯ УКРОСТА (1920) – с. Верхнє, стінна газ.

247

195. СТЕННАЯ ГАЗЕТА ПРЕДПРИЯТИЙ И УЧРЕЖДЕНИЙ СВАТОВСКОГО РАЙОНА (1923) – м. Сватове, рос., 6 разів на мі- сяц, відомча стінна газ.

196. СТЕННАЯ ГАЗЕТА ДОНЕЦКОГО ГУБОТДЕЛЕНИЯ РОСТА (1920) – м. Луганськ, Донецьке губернське відділення РОСТА, рос. 12 разів на рік, стінна газ.

197. ТАКТОВЕЦЬ (1932 – 1938) – м. Кадіївка (Стаханов), шахта No12 ім. Дзержинського, рос. 1 раз на тиждень, 1700 прим. багатоти- ражна, шахтарська газ.

198. ТЕКУЩИЙ МОМЕНТ (березень 1907) – м. Луганськ, газ.

199. ТРУДОВАЯ НЕДЕЛЯ (1920) – м. Олександрівськ, рос., 2 рази на тиджень, районна газ.

200. ТСО АВІЯХЕМІВЕЦЬ ЛУГАНЩИНИ (1932) – м. Луганськ, міська рада ТСО авіяхему, укр., 1 раз на тиждень, багатотиражна, за- водська газ.

201. УГЛЕКОП (1926) – м. Луганськ, Алмазнянський ЦЄ – Робкооп „Вуглекоп”, рос., 1 раз на місяць, відомча газ.

202. УГОЛЬ СТРАНЕ (1935 – 1938) – м. Красний Луч, шахта „Сталинский забой”, рос., 6 разів на місяць, багатотиражна, шахтар- ська газ.

203. УДАРНА БРИГАДА (1934 – 1938) – м. Олександрівськ, Райпартком, Райвиконком, Райпрофрада, укр., 10 разів на місяць, 2000 прим. районна газ.

204. УДАРНИК (1930 – 1932) – м. Луганськ, робітники й служ- бовці заводу No60, рос., 6 разів на місяць, багатотиражна, заводська газ.

205. УДАРНИК (1936 – 1938) – м. Ровеньки, шахта No15 „Ударник”, рос. 10 разів на місяць, 750 прим. багатотиражна, шах- тарська газ.

206. УДАРНИК 15.09.1930 – 1938) с. Сорокино (м. Краснодон), рос. багатотиражна, РВК, РПК та РПР, щоденна.

1933 – КОМСОМОЛЬСКАЯ СТРАНИЧКА (додаток)

1937 – ССОЦИАЛИСТИЧЕСКАЯ РОДИНА – м. Краснодон, міська рада

207. УДОРИК ДОМНЫ (1937) – м. Кадіївка (Стаханов), завод

248

„Сталь Алмазная”, рос., 12 разів на місяць, 1000 прим., багатотираж- на, заводська газ.

208. УДАРНИК КОЛГОСПНИКА (1933 – 1935) – с. Йовсуг, по- літвідділ Йовсузької МТС, укр., 2 рази на тиждень, районна газ.

209. УДАРНИК УГЛЯ (1936 – 1938) – м. Красний Луч, шахта No 7-8 „Карл”, рос., 750 прим., багатотиражна, шахтарська газ.

210. УДАРНИК УГЛЯ (1932) – м. Лисичанск, партячейка та шахтком шахти Чорноморка, рос., 6 разів на місяць, багатотиражна, шахтарська газ.

211. УДАРНИК УГЛЯ (1936 – 1938) – Краснодон, шахта No 1-5 бис, рос., 6 разів на місяць, 700 прим., багатотиражна, шахтарська газ.

212. УКРОСТА (1920) – м. Красний Луч, Боково-Хрустальський повітовий відділ „УКРОСТА”, рос., 2 рази на тиждень, стінна газ.

213. УКРОСТА (1920) – м. Лисичанськ, рос., 2 рази на місяць, стінна газ.

214. УКРОСТА (1920) – м. Луганськ, Донецьке губернське від- ділення, рос., 2 рази на місяць, стінна газ.

215. ФИНУДАРНИК (1933) – м. Луганськ, міський фінансовий відділ, рос., 12 разів на рік, відомча газ.

216. ФРОНТ УГЛЯ (1920) – м. Боково-Хрустальський (Красний Луч), Укрпартком КБУ та Увиконком селянських, робітничих та чер- воноармійських депутатів, рос., 1 раз на тиждень, відомча газ.

27. 12. 1920 – КРАСНЫЙ ЛУЧ – Орган Боково-Хрустальського виконкому Рад робітничих, селянських і червоноармійських депу- татів і РВК КП(б)У.

1921 (No3) – УГЛЕКОП.

10. 09. 1930-1935 – ЧЕРВОНИЙ УДАРНИК – Орган Краснолуцького РПК, РВК та РПР, укр. та рос., 6000 прим., 1931 – 11 000 прим., 1932 – 8 000 прим. щоденна газ.

З 7. 11. 1934 – СТАЛИНСКИЙ ЗАБОЙ (додатки «Комсомольська сторінка» (1933-1936), «Літературна сторінка» (1933-1936).

217. ЦВЕТНИК ИУДЕИ (1912–1913) – М. Луганськ, журнал.

218. ЧЕРВОНА ЛУГАНЩИНА (1930) – м. Луганськ, виїзна ре- дакція газети „Червона Луганщина”, укр., 6 разів на місяць, відомча

249

лист.
219. ЧЕРВОНА ЛУГАНЩИНА (1928 – 5.10.1930) – м. Луганськ,

окрпартком та окрвиконком, укр., 2 рази на тиждень, окружна газ.
з No 95 (1930) – об’єднано з окружною газ. ЛУГАНСЬКА

ПРАВДА
220. ЧЕВОНИЙ КОЛГОСПНИК (29.09.1930 – 1938) – смт

Біловодськ, районна рада, РПК, РВК та РПР, 3000 прим.,
18.01.1934 – СТАЛІНСЬКИЙ ЗАКЛИК – с. Біловодськ, Райпартком, Райвиконком та Райпрофрада, укр., 12 разів на місяць,

2000 прим., районна газ.
1934 – 1936 – КОМСОМОЛЬСЬКА СТОРІНКА (додаток).
221. ЧЕРВОНИЙ ПРАПОР (1931) – с. Білолуцьк, Райпартком,

Райвиконком та Райпрофрада, укр., 12 разів на місяць, 2000 прим. районна газ.

1931 – 1932 СОЦІАЛІСТИЧНИЙ ШТУРМ, 2 рази на п’ятиденку, 2000 прим.

1932 – 1936 СОЦІАЛІСТИЧНИЙ НАСТУП, 4 рази на декаду.

1936 – КОМСОМОЛЬСЬКА СТОРІНКА, редакція газети „Більшовицький штурм”, укр., 1 раз на місяць, молодіжна газ.

1936 – 1938 – ЧЕРВОНИЙ ПРАПОР, 15 разів на місяць, 1350 прим. районна газ.

222. ЧЕРВОНИЙ ПРАПОР (1931 – 1938) – м. Рубіжне, райпарт- ком, ЗПК, ЗК хіміків та будівний (хімзавод), укр., щоденна багатоти- ражна, заводська газ.

223. ЧЕРВОНИЙ ПРАПОР (1929 – 1930) – м. Старобільськ, робітники та службовці заводів „Червоний прапор” та капбуду „Укрхімтресту”, укр., 1 раз на тиждень, багатотиражна, заводська газ.

224. ЧЕРВОНИЙ ХЛІБОРОБ (1930) – с. Біловодськ, райпарт- ком, райвиконком. редакція і друкарня біловодської районної газети „Червоний хлібороб”, укр. районна газ. (тимчасова).

225. ЧЕРВОНИЙ ХЛІБОРОБ (1929) – м. Олександрівськ, рай- партком, райвиконком, виїзна редакція та друкарня повітової газе- ти „Червоний хлібороб”, укр., 2 рази на тиждень, районна газ. (тим- часова).

250

226. ЧЕРВОНИЙ ХЛІБОРОБ (1929) – с. Осиново, райпартком, райвиконком та виїзна редакція газети „Червоний хлібороб”, укр., 1 раз на тиждень, районна газ.

227. ШАХТЕРСКАЯ ПРАВДА (1938) – м. Лисичанск, шахта ім. Тітова, рос., 6 разів на тиждень, 500 прим. багатотиражна, шахтар- ська газ.

228. ШТУРМ (1932) – м. Лисичанськ, партосередок КП(б)У, укр. 6 разів на місяць, відомча газ.

229. ШТУРМОВКА (1932) – м. Луганськ, редакція газети „Луганська правда”, укр., 6 разів на місяць, відомча лист.

230. ЮНОШЕСКАЯ ПРАВДА (1920) – м. Луганськ, районний та загальноміський комітет Комуністич-ного Союзу молоді України, рос., 1 раз на тиждень, відомча, молодіжна газ.

231. ЮНЫЙ ИЗРАИЛЬ (1909-1912) – м. Луганськ, дит. журнал, додатки:

ЕВРЕЙСКАЯ ДЕТСКАЯ БИБЛИОТЕКА, МАЛЮТКА – російсько-єврейський словник.

251

ДОДАТОК Б

СПИСОК ПРІЗВИЩ СІЛЬКОРІВ СТАРОБІЛЬЩИНИ 1920-Х РР.

Алан – О. Ярова (с. Новоайдар);
Відгадай – Т. Носаль (с. Половинкине);
Відгадай – Ф. Гармаш (с. Морозівка);
Дід Мазай – П. Деркульський;
Ділагарді No128 – О. Кравців (с. Олексіївка); Зарубка – Вересняк;
Зрячий – Котовський (с. Рогове);
Зрячий – Р. Деркульський (с. Марківка);
К. В. – К. Верлов (м. Старобільськ);
Ляда (Прохожий) – В. Гойденко (с. Олександрівка); Міров (Рогівський) – М. Рабинович (с. Рогове); Наглядач – Білий;
Недовольний – І. Запорізький (с. Тернівка);
Око – Н. Лисниченко (с. Морозівка);
Піро – Волков;
Проезжий – Г. Махоров (с. Осинове);
Проїжджий – М.Д. Заїка (с. Білокуракине);
Петро Малий – П. Ясецький;
П. М. – П. Мінаєв;
Рогач – Ф. Токарів (с. Бутківка);
Раскрой – І. Мороз (с. Гайдуківка);
Розшукач – М. Королівський (с. Бондарівка); Селянин – М. Сімейко (с. Гайдуківка);
Скала – П. Куликов (с. Новопсков);
Смихач – М. Колесников (с. Білолуцьк);
Туз – О. Бакай (с. Новопсков);
Фордзон – О. Горошко (с. Осинове);
Хома та Ягор – М. Семіков;
Чорнильниця – Полупанов (с. Білолуцьк);
Шпилька – О. Колесник (с. Марківка).

252

АНОТАЦІЇ

Ульянова К. М. Журналістика Луганського краю (1903 – 1938). – Рукопис.

У монографії здійснено комплексне дослідження особливостей за- родження, становлення, функціонування й основних тенденцій роз- витку преси Луганщини 1903–1938 рр. у контексті суспільно-полі- тичних подій краю. Поглиблено аналіз ранніх проявів інформаційної діяльності на Луганщині: відомостей про журналістську й публіцис- тичну творчість її перших представників (Г. де Кальве, О. Шумана, Є. Ковалевського, І. Фелькнера, А. Носова та ін.), уведено до науко- вого обігу відомості про перші пресові органи буржуазно-монархіч- ної доби (1903 – 1917 рр.). Проаналізовано передумови виникнення й становлення типу „партійно-радянська преса” з урахуванням специфі- ки регіональних і загальноукраїнських факторів. Відтворено структу- ру періодики окресленого періоду за хронологічними, типологічними, жанрово-тематичними ознаками. З’ясовано значення преси Луганщини 1903–1938 рр. у системі загальнодержавної журналістики. Подано бі- бліографічний покажчик преси Луганського краю окресленого часово- го проміжку, що включає 226 описаних назв періодичних видань.

Ключові слова: преса Луганщини, газета, журнал, становлення журналістики, розвиток преси, партійно-радянська преса, типологія, жанр, проблемно-тематична специфіка, ідеологічний вплив.

Ульянова К. М. Журналистика Луганского края (1903 - 1938). - Рукопись.

В монографии осуществлено комплексное исследование осо- бенностей зарождения, становления, функционирования и основ- ных тенденций развития прессы Луганщины 1903-1938 гг. в кон- тексте общественно-политических событий края. Углублено анализ ранних проявлений информационной деятельности на Луганщине: сведений о журналистской и публицистическое творчество ее пер- вых представителей (Г. де Кальве, О. Шумана, Е. Ковалевского, И. Фелькнера, А. Носова и др.), введено в научный оборот сведения о первых печатных органах буржуазно-монархической эпохи (1903 -

253

1917 гг.). Проанализированы предпосылки возникновения и станов- ления типа „партийно-советская пресса” с учетом специфики регио- нальных и общенациональных факторов. Воспроизведено структуру периодики обозначенного периода по хронологическим, типоло- гическим, жанрово-тематическим признакам. Выяснено значение прессы Луганщины 1903 – 1938 гг. в общегосударственной системе журналистики. Представлен библиографический указатель прессы Луганского края очерченного временного промежутка, что включает 226 описанных названий периодических изданий.

Ключевые слова: пресса Луганщины, газета, журнал, станов- ления журналистики, развитие прессы, партийно-советская печать, типология, жанр, проблемно-тематическая специфика, идеологиче- ское влияние.

K. M. Ulyanova Journalism of Luhansk region (1903 – 1938). – Manuscript.

In the monograph the complex investigation of particularities of ori- gin, establishment and of main development tendencies of Luhansk press in 1903 – 1938 in the context of social and political regional events was made. The author extended the analysis of informational activity early manifestations in Luhansk region: the data about journalistic and pub- licistic works of its first representatives (G. de Calve, O. Shuman, Ye. Kovalevsky, I. Fel’kner, A. Nosov etc); the information about the first press organs of bourgeois-monarchic epoch (1903 – 1917) was put in- to scientific circulation.The researcher analyzed preconditions of origin and establishment of such type as “party Soviet press” also taking into account the specificity of regional and all-Ukrainian factors. The struc- ture of periodicals of stated period was reconstituted according to the chronological, typological, genre and subject characters. The meaning of Luhansk press in 1903 – 1938 in the system of state journalism was found out. Also the bibliography of Luhansk region press of stated peri- od, which includes 226 described names, was presented.

Keywords: Luhansk region press, newspaper, magazine, establish- ment of journalism, press development, Soviet party press, typology, genre, problem and subject specificity, ideological influence.

254

ВІДОМОСТІ ПРО АВТОРА

Катерина Миколаївна Улья- нова народилася в смт. Білолуцьк Новопсковського району Луганської області в родині вчителів.

У 2000 р. закінчила Білолуцьку се- редню школу із золотою медаллю.

З 2000 по 2005 р. – студентка пси- холого-педагогічного факультету Луганського національного універси- тету імені Тараса Шевченка.

У 2005 р. закінчила магістрату- ру факультету української філоло- гії цього ж університету (тема дослі- дження – «Мотиви публіцистики Павла Загребелного»).

Перші роки науково-педагогічної діяльності в якості асистента кафедр української літератури та філологічних дисциплін (за суміс- ництвом) пройшли в межах Старобільського факультету Луганського національного університету імені Тараса Шевченка.

Протягом 2006–2009 рр. навчалась в аспірантурі згаданого вище університету за спеціальністю «Теорія та історія журналістики» (те- ма кандидатської дисертації – «Преса Луганщини 1917 – 1938 рр.: становлення та основні тенденції розвитку», науковий керівник проф. В. М. Галич).

У 2010 р. присуджено науковий ступінь кандидата наук із соці- альних комунікацій.

З 2009 р. – асистент, а з 2012 р. - старший викладач кафедри

журналістики ДЗ «Луганський національний університет імені Тараса Шевченка».

Має понад 30 опублікованих науковий праць з актуальних проблем літературознавства, публіцистики й історії журналістики Луганщини. Коло наукових зацікавлень – історія й теорія журналістики, регі-

ональне пресознавство, новітні медіадослідження.

255

Наукове видання

Ульянова Катерина Миколаївна

Журналістика Луганського краю (1903 – 1938)

Монографія

За науковою редакцією профессора В. М. Галич

Українською мовою Технічний редактор – Ñ. 2. Äåéí3÷åíêî

Ï3äïèñàíî äî äðóêó 11.12.2014 ð. Ôîðìàò 60õ901/16.

Ïàï3ð îôñåòíèé. Óìîâí. äðóê. àðê. 16. Òèðàæ 200. Çàìîâëåííÿ 1 14. Äðóê îôñåòíèé.

Видано в ТОВ «Видавництво “Друкарський двір”». 84100, м. Слов’янськ, вул. Леніна, 47.
Тел.: (06262) 3-80-32, (095) 291-16-83. Свідоцтво про внесення до державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції серія ДК No 3855 від 11.08.2010 р.

Â3ääðóêîâàíî ó ÔÎÏ Áóòêî.
Ñâ3äîöòâî ïðî äåðæàâíó ðåoñòðàö3þ ô3çè÷íî¿ îñîáè – ï3äïðèoìöÿ, ñåð3ÿ ÂÎÎ 1 182179 â3ä 05.07.2005 ð.



Обновлен 14 мар 2015. Создан 13 мар 2015



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником